Історія жіночого руху: балансування між фінансовими можливостями та труднощами біографічних досліджень.

Спостерігається явище "завалювання" української жіночої історії в контекст галицької культури, яке нині підкріплюється формальним жіночим рухом. Це, власне, основа. Усі інші частини цього матеріалу — моя спроба зрозуміти (переважно для себе), чому так сталося і які кроки може зробити наше покоління.

Причина, як і завжди, залишається незмінною — це ресурси, а точніше, чотири основні категорії ресурсів:

* час,

* фінанси,

* розумові здібності,

* джерело інформації.

Розгляньмо їх детальніше

Час. Спроби узагальнити жіночі досвіди в Україні здебільшого мають свої корені в ХХ столітті, що відображає загальноєвропейські феміністські тенденції. Проте радянська влада слугувала свого роду "холодильником" для феміністичних досліджень – вважалося, що жінки в цій країні мають рівні права, а питання дискримінації вже вирішені. Тому в науці, пресі та літературі не було місця для особливих акцентів на жіночій тематиці. У цьому "холодильнику" різні регіони України перебували протягом різного часу – деякі до 80 років, в той час як інші мали можливість звільнитися від такого обмеження на кілька поколінь раніше.

Покоління мають велике значення, оскільки для стабілізації будь-якого явища або типу поведінки необхідно, як мінімум, три покоління. На більшій частині України вдалося сформувати образ покірної соціально-пасивної жінки, яка успішно виконує всі завдання, поставлені суспільством, як вдома, так і на роботі. Вона проявляє терпіння і працелюбність, проте вражаюче не має тенденції до самореалізації. Однак тепер, в умовах війни, відбувається швидка та драматична трансформація: жінки вступають до армії, керують вантажівками, самостійно виховують дітей тощо. У суспільстві, де панують пасивні жінки, навіть не виникає запит на інші моделі поведінки, не кажучи вже про наукові дослідження та тривалі аналізи.

Час, протягом якого архіви знаходилися у руках осіб, байдужих до збереження української спадщини, також має значення.

Фінанси. Інвестиції, які надходять у цю галузь, переважно з західних країн, часто мають зв'язок із українською діаспорою, котра, безумовно, має свою історичну перспективу. Наприклад, книга, відома як "Біблія жіночої історії України", під назвою "Білим по білому", була написана Мартою Богачевською-Хом'як за замовленням Союзу українок Америки. В найкращі часи ця організація охоплювала близько чотирьох сучасних областей України — ще в 1920-х роках польські дослідники зазначали, що, хоча формально створювалися осередки, наприклад, на Волині, реальна діяльність була відсутня. Ця традиція продовжилася в еміграції, еволюціонувала і стала основою для роботи в незалежній Україні. Це, безумовно, позитивний аспект — діаспора вважає за важливе інвестувати в материкову Україну. Однак потрібно усвідомлювати, що такий підхід може спотворювати дійсність. Розвивати найбільш розвинуті, фінансово забезпечені та підкріплені джерелами матеріали, звісно, легше, але не варто забувати, що Галичина становить лише 20% території України. Ці питання повинні регулюватися державною політикою або громадськими організаціями, які мають реальний вплив на всій території країни, але, судячи з "слабких сигналів", цього не відбувається.

Ознайомтесь також: Відроджена традиція: жіночі імена в бойчукізмі.

Інтелект. Десятиліттями сфера трималася зусиллями ентузіастів і не була інституціоналізована. Схема стандартна: людина приходить до жіночої історії через щирий інтерес, але йде через щире бажання регулярно годувати дітей та робити таку-сяку кар'єру.

Сьогодні з'являються елементи інституціоналізації, але говорити про їхню сталість поки що рано. Так, маємо Українську асоціацію досліджень жіночої історії, яка через власні правила досі не спромоглася стати масовою. За десять років вона підготувала лише кілька текстів, що виходили мізерними накладами й не змогли суттєво вплинути навіть на наукову спільноту. Музей жіночої та гендерної історії через залежність від грантового фінансування, війну та евакуацію ключових співробітників на "підавстрійські" території нині веде доволі обмежену діяльність.

У Могилянській академії запустили нову програму з гендерних студій. Це викликає ентузіазм, проте поки що рано підводити підсумки. Слід зазначити, що жіноча історія може залишитися поза увагою цієї ініціативи. Однак сили, які об'єднуються навколо академії, є значними і впливовими. Сподіваюся, що вони зможуть залишитися незалежними. Щиро бажаю їм успіхів у служінні на благо всієї України.

Поки наукова спільнота і оплачуваний громадський сектор демонструють... однобокий підхід, сфера тримається зусиллями ентузіастів і грошима, не пов'язаними з формальним жіночим рухом:

* є кілька онлайн ресурсів, які дозволяють тримати широку оптику, мої улюблені -- Фемінізм.UA, DIVOCHE.MEDIA, Український інтерес.

Є цикл радіопрограм "Накипіло" від Андрія Парамонова, присвячений харків'янкам, і, можливо, згодом з'явиться книга на цю тему.

* є спільнота в Гадячі, об'єднана постаттю Олени Пчілки;

* є подкаст "Говорять жінки українського Сходу" -- це дуже цінні напрацювання з біографістики, хоч і розрізнені.

Насправді, багато постатей ще потребують нашого вивчення. Наприклад, про Марію Раєвську-Іванову існує лише одна монографія, а Христина Алчевська не має жодної сучасної публікації про її творчість. Лише у 2026 році була проведена конференція, присвячена її спадщині.

Фундаментальних праць фактично дві: "Білим по білому" Марти Богачевської-Хом'як та книги Людмили Смоляр. Саме вони знаменують перехід від біографістики до спроб узагальнення, виявлення тяглості та основних тенденцій української жіночої історії.

Ця робота була виконана ще у ХХ столітті й, будьмо чесними, відтоді не отримала комплексного розвитку. Із сучасних видань поруч із цими працями можна поставити хіба що останні книги Тамари Марценюк.

Читайте також: Ритми змін: як українські письменниці повертаються в канон

Джерельна база є ще одним спірним питанням. По-перше, як вже було зазначено, Україна, що раніше перебувала під австрійським правлінням, має значно краще збережені архівні матеріали та може використовувати публікації української діаспори. Наприклад, книга Софії Русової "Наші видатні жінки", видана в Коломиї у 1934 році, була перевидана у Вінніпезі (Канада) у 1945 році, і саме це видання ми використовуємо сьогодні. Варто зазначити, що воно досить добре представляє пантеон українських діячок того часу.

На Сході України залишилося значно менше історичних джерел. Відомо, що в Харкові вже у 1840 році функціонувала жіноча організація, проте документальних підтверджень цього факту поки що не зустрічала.

Ще одна з проблем полягає в тому, що багато збережених джерел написані мовою імперії. Це сталося внаслідок історичних обставин: частина української історії зафіксована мовами держав, до яких належали українські території. Наприклад, книга І. П. Лазаревича "Діяльність жінок", видана Харківським університетом у 1883 році, була досить прогресивною для свого часу, незважаючи на те, що деякі її положення викликали суперечки. Проте сьогодні це видання фактично стало недоступним для наукового використання через чинні академічні норми. Хоча електронна версія існує, розповсюдження таких праць за сучасними стандартами вважається неприйнятним.

З цієї ж причини ми не маємо можливості просто перевидати праці Христини Алчевської — їх необхідно повноцінно перекласти. Окрім цього, велика кількість документів, що стосуються історії українських жінок, зберігається в архівах імперій. Саме в столиці цих імперій надсилали статути громадських організацій, і там збереглася значна частина творчої спадщини Олександри Екстер та багатьох інших видатних особистостей.

Причиною створення цієї статті стало нове видання "Білим по білому". Ця книга, яка має досить хорошу структурну основу, тепер позбавлена значної частини ілюстрацій — особливо тих, що стосуються центральних, південних і східних регіонів України. Серед втрачених матеріалів можна згадати про Олену Пчілку, Христину Алчевську, відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві, театральну трупу Садовського, Вищі жіночі курси та інші важливі аспекти. Напис "виправлене" в цьому виданні викликає лише іронічну усмішку. Видавництво поки що не прокоментувало ці зміни. В особистих повідомленнях мені пояснили, що не змогли знайти фотографій достатньої якості. Це дивно, адже частина необхідних матеріалів доступна для завантаження на Вікіпедії.

Цей яскравий аспект свідчить про те, що дисбаланс закріплюється саме в даний момент, оскільки в першому виданні "Білим по білому" такого не було. Ця "несподівана помилка" з'явилася лише у другому виданні (УКУ) і могла бути виправлена зараз. Але, на жаль, її закріплюють. Під егідою найвпливовіших установ у цій сфері. Над перевиданням працювали відомі науковці, які, м’яко кажучи, мають безпосереднє відношення до діяльності Української асоціації досліджень жіночої історії. Обидві представляють Львів. Я не можу повірити, що доктори наук не можуть грамотно працювати з джерелами або що, готуючи третє видання, вони не мали доступу до першого. Це позиція, яку я б охарактеризував як культурний злочин, якби таке поняття існувало. Знаючи деякі аспекти "кухні" українського жіночого руху, я вважаю, що цей підхід буде продовжуватися й надалі. Побачимо.

Отже, сучасний етап розвитку жіночої історії в Україні ставить перед сьогоднішнім поколінням завдання просування біографістики, систематизації та накопичення джерельного матеріалу, а також необхідність уникнення "легкого шляху галичинізації" з метою досягнення більшої рівноваги в регіональному представленні. Це можна вважати оптимістичним підходом.

Читайте також: Дві траєкторії пострадянського фемінізму