"Хвороба суттєво вплинула на моє життя". Казкар Сашко Лірник, який пережив інсульт, ділиться роздумами про святкування дня народження в лікарняних стінах, час, проведений у Росії, а також про конфлікти з Іриною Фаріон.
Сашко Лірник — це популярний український автор, казкар, сценарист, актор та телеведучий. Він є автором сценаріїв до таких відомих фільмів, як "Пекельна хоругва, або Різдво козацьке" і "Чорний козак". Його казки стали невід'ємною частиною дитинства багатьох українців. У суботу, 24 січня, цей талановитий казкар святкує свій день народження — йому виповнюється 63 роки. Проте цього року святкування відбувається в умовах лікарняного стаціонару.
У вересні 2025 року Сашко Лірник потрапив до лікарні через інсульт. Відтоді він проходить курс лікування в неврологічному відділенні однієї з медичних установ Києва. Через наслідки захворювання Лірник поки що не здатен самостійно пересуватися, однак лікарі відзначають позитивні зрушення в його стані. Напередодні свого дня народження, команда OBOZ.UA зв'язалася з письменником у лікарні.
Пане Саше, як у вас справи? Як почуваєтеся? Яке ваше самопочуття?
- Я хворію, у лікарні лежу - був інсульт. І мене тут, знаєте, буквально виходжують. Права рука, права нога відмовляють. Після інсульту такі речі, на жаль, звичні. Зі мною займаються реабілітологи - потрошки кінцівки розробляємо. Проте воно ж не одразу, треба час. І лікування, звісно. Але знаєте, що найцінніше? Я не сам. Мені допомагають, телефонують, приїжджають. Двері не зачиняються. Приходять люди, яких я й не знаю навіть. Просто заходять і кажуть: "Ми вас любимо". І я думаю: "Боже, яке ж це щастя". Діти приїжджають. Якось зробили мені вертеп - уявляєте? Просто тут, у лікарні. І я розумію: те, що роблю у житті - мої казки, мої слова, - має відгук, зворотний зв'язок. Як-то кажуть: є час каміння розкидати, а є - збирати. Тут нещодавно приїхали дві дівчинки з батьками і влаштували мені неймовірний концерт. А ще казки мені мої розказували.
Чи дізналися вони через Facebook про ваше перебування в лікарні?
Так, добрі люди запитували про мене, де я перебуваю і як почуваюсь. Постепенно почали знаходити та відвідувати. Навіть організували збір коштів через соцмережі, адже своїх фінансів не вистачало на лікування. Люди щедро допомагали. Зізнаюся, якби не їхня підтримка, я б, напевно, не витримав. Вони тримають мене на плаву – морально, матеріально та фізично. Це надзвичайно зворушує. Навіть приїжджають здалеку. Ось нещодавно завітав чоловік із Лисянки, що на Черкащині. Місце, де колись діяли гайдамаки. Він приніс мені голубці, кажучи: "Жінка приготувала, щоб були теплими, щоб ти скуштував домашнє". І він подолав стільки кілометрів, щоб це привезти… Таке не купиш за гроші. Але я не сижу без діла, як кореспондент, повідомлю тобі. Я працюю навіть у лікарні. Нарешті завершив книгу, яку носив у собі більше ста років – мучив себе цим. Вона називається "Світ скарбів". Видавництво братів Капранових вже її видало. Я навіть бачив перші примірники, які мені привозили.
Зараз мені у написанні нової книжки допомагає моя дружина Леся. Я диктую текст, а вона його набирає на комп'ютері, перевіряє, редагує та виправляє. Інша моя книга вже повністю готова, просто поки що не вийшла в друк. Але це станеться незабаром. Називається вона "Домовик". Я впевнений, що її вивчатимуть у школах. Коли мене не стане, ця книга залишиться як моя спадщина. Це вже справжня частина української літератури. Можу без зайвої скромності заявити: з цією роботою я став класиком. Всі звикли асоціювати мене з казками, але тут — серйозний твір. У ньому йдеться про сучасність, війну, окупантів, наші традиції та навіть про містику. Словом, про все на світі. Можливо, це звучить як самореклама, але я хочу донести до людей: це не просто так. Я не залишаю свою справу, навіть коли відчуваю брак сил. Я тримаюся за неї, як за нитку життя. Сподіваюся, що скоро відновлюсь — лікарі працюють над моїм станом, хоча це довгий процес. Але я продовжую працювати. Коли лежиш, у голові з'являються різні ідеї.
Мене зацікавило, як проходить ваш день? Які думки вас займають?
- Сонце моє, я складаю вірші. Пишу лірику - уявляєш? Старий дід, 63 роки, а пишу про любов. Дружина читає і думає, що я сказився (усміхається). Але ж я, між іншим, добрі вірші пишу! І от нарешті обставини мене "змусили" написати вірш і для моєї коханої Лесі. Бо я все всім пишу, а своїй жінці - ні. А тут цілу поему про неї склав. З великою любов'ю. Їй сподобалося, не сварила (сміється). Навпаки - приїхала, гостинців привезла. Значить, правильні речі роблю. Треба не соромитися говорити рідним людям, що ти їх любиш. Що вони тобі потрібні. Які вони для тебе важливі й хороші. Це моя порада всім. Не соромитися любити одне одного.
Хвороба мене дуже змінила. Я став ніжнішим до рідних, уважнішим до людей навколо. За цей час силу-силенну всього переосмислив - бо життя в нас насправді небагато, і його треба цінувати. Особливо в такі тяжкі часи. Ти раптом починаєш по-справжньому берегти тих, хто поруч: тих, хто з тобою возиться, хоча не зобов'язаний цього робити. І в тобі народжується справжня вдячність. Не формальна - а жива, глибока. Я відчуваю любов і вдячність до всіх: до сина, до внуків, до тещі, навіть до свого котика - він мені сниться і ніби подумки передає привіт. Але найбільше - до Лесі. Бо без неї я би не вижив. Вона тримає мене на цьому світі.
Я не можу зрозуміти, звідки у неї стільки енергії й часу. Вона навіть працює - це зовсім дивно. Зустріч із нею була справжнім подарунком долі. Це велике щастя. І тут починаєш мислити зовсім інакше — не в буденних категоріях, а у більш широких, майже містичних. Раптом починаєш глибше усвідомлювати істинну суть народних пісень і творчості. Наші предки, безумовно, також мали таке широке бачення — не дріб’язкове. Я тепер так само мислю тут, у лікарні. Пишу пісні — зокрема для гурту "Крутий заміс", який виконує мої тексти. Вчора написав ще одну. Так минає кожен день: мене лікують, опікуються мною, допомагають піднятися. Я вчуся знову ходити, як маленька дитина.
А в повсякденному житті у вас як: чи є тепло, світло - все це присутнє в лікарні?
- Із теплом складно - зараз батареї холодні. Готуюся пережити холодну ніч - не знаю, як буде, але побачимо. Леся привезла мені обігрівач, тож, сподіваюся, минеться все нормально. Зараз у Києві взагалі дуже важко з опаленням, світлом - і тут так само. Тільки різниця в тому, що я прикутий до ліжка і не можу "втекти" в тепліше місце. Проте тут мені допомагають: є сиділка, вона мене вкриває, доглядає. Якось цю ніч перебуду. А там - новий день.
- У суботу у вас день народження. Яким ви його бачите?
Я б хотів провести свій день народження на ногах, а не в лікарні. Хоча сам день - це свято, мені виповнюється 63 роки... Люди прийдуть привітати. Я, можливо, поділюсь номером рахунку і попрошу про фінансову підтримку для покриття лікування, оскільки витрати значні. Я відчуваю глибоку вдячність всім українцям, а особливо діткам, які приходять до мене. Вони виросли на моїх казках і стали справжніми українцями, частково завдяки мені. Ця хвороба, хоч і важка, дала мені можливість зупинитися і переосмислити багато речей. Я багато розмірковую. Після інсульту мій мозок ніби грає у свої ігри – спогади, які давно затерлися, знову спливають на поверхню: дитинство, навчання, робота, різні моменти життя. І я замислююсь: що б я змінив? Що б не робив? Те, що колись забув, знову повертається до мене.
Це важко - воювати зі своїм минулим. Але мусиш. Переосмислити, передумати - і знову повернутися до головного. Ти любиш близьких - не в минулому, а зараз. Ти починаєш їх по-справжньому цінувати. Сто разів усе передумуєш. Відчуваєш вину, якщо колись посварився чи сказав зайве. І водночас відчуваєш любов і вдячність. Усе згадуєш, переглядаєш, перепроживаєш. І раптом знаходяться друзі, яких ти й не чекав. Вони приходять, пишуть, підтримують. Про хворобу вже менше думаєш - більше про одужання. Про те, що зможеш знову ходити, що поїдеш виступати на фестивалі. Що знову будеш поруч із дітьми.
Ви зазначаєте, що часто рефлексуєте над минулим. Яким чином ви згадуєте той етап свого життя, коли жили в Росії? Чи відчуваєте ви шкоду за те, що вирішили переїхати до Мурманська і провели там понад десять років?
Це не був мій свідомий вибір — я не вирішив і не поїхав. Чого тут шкодувати? Це було розподілення після закінчення інституту. Такі були тодішні правила: держава інвестувала в твою освіту, а ти зобов'язаний був працювати там, куди тебе направляли. Мене відправили до Мурманська, оскільки я був одним із кращих випускників Одеського інституту інженерів морського флоту, а моя спеціальність — кораблебудування. Власне, вибір не був надто широкий: Камчатка, Казахстан або щось у цьому дусі. Тож Мурманськ виявився досить прийнятним варіантом. Не знаю, як там зараз, але в той час я маю теплі спогади. Я заснував українське земляцтво, організував недільну школу та видавав газету. Ми зробили багато корисних і важливих справ. Там залишилися мої друзі, похресник, а також дружина його Світлана — вона також українка. В Мурманську досі активне українське товариство, можна зв’язатися з ними і поговорити. Цей північний період — це був цікавий життєвий досвід. У своїй книзі "Сім скарбів" я навіть присвятив Півночі окремий великий розділ.
Якби мені довелося свідомо обирати між Україною та Росією і вибрати останню, я б відчував глибоке шкоду. Але моя історія зовсім інша: я мешкав у Росії, проте завжди прагнув вирватися з тієї реальності. Коли ж нарешті з’явилася можливість, я не вагався і поїхав. Це сталося завдяки моїй коханій дружині Лесі. Ми познайомилися на фестивалі "Срібна підкова" у Львові, і я закохався у неї з першого погляду. Вона родом з Києва, і саме це стало моїм поштовхом до зміни життя. Я залишив Мурманськ і переїхав до Лесі в Київ, де почав працювати простим будівельником. Цей етап тривав досить довго, але зрештою я зважився зайнятися тим, про що мріяв здавна – почати видавати казки. Отже, насправді, завдяки Лесі я став Сашком Лірником, а Україна стала моїм домом.
Шановний Сашку, як ви вважаєте, що чекає нас попереду? Які у вас відчуття з цього приводу? Які чинники допоможуть нам зберегти наш бойовий дух?
Цей шлях буде нелегким і довгим, але ми зможемо це подолати. Найголовніше - зберегти гармонію між собою. Якщо ми залишимося єдиними, то впораємося з усіма труднощами. Рано чи пізно будь-який агресор втрачає свою силу. Це підтверджує історія: немає нічого вічного - ані імперій, ані війн, ані агресії. Вони функціонують завдяки безглуздим фінансам - нафти, газу та ресурсів, які живлять це безумство. Але коли тиск зростає і ресурси закінчуються, ця самовпевненість швидко зникає. Адже жодна людина не має вродженого бажання вбивати. Це не природно. Це проти людської природи. Так, хотілося б, щоб усе закінчилось швидше. Але, швидше за все, нам ще доведеться пережити складні зими. Проте ми вистоїмо - не бійтеся. Я відчуваю всередині, що все буде гаразд. Україна виступить. Ось чому я продовжую писати і творити. Я знаю, що це важливо.
На своїй Facebook-сторінці ви часто ділитесь відвертими та прямими думками. Чи часто ви стикаєтеся з проявами агресії в інтернеті?
- Зараз я майже нічого не пишу - хворий, моторика поки не та. Якщо треба когось привітати або щось коротко сказати, то хтось робить це від мого імені. А щодо хейту... По-перше, не все читаю. А по-друге - я давно для себе все зрозумів. Колись дуже влучно сказав Жванецький: "А давайте я і мій супротивник вийдемо на сцену - і подивимось, кого будуть слухати". Отак і я. Пиши про мене що хочеш. Але важливо не те, що вони пишуть, а те, що про мене думають люди. Ті дітки, які приходили мене привітати. Читачі, слухачі, глядачі. До хейтерів вони не підуть - бо кому ті хейтери потрібні? Людина, яка нічого не здатна створити, зазвичай лише обливає брудом інших. А я можу створювати. Я творю. А творчість завжди від Бога. Тому вона світла. У мене з'являються нові пісні, нові вірші, оповідання, книжки. Людям це заходить, їм цікаво, вони читають і слухають із задоволенням. Тож той хейт - це дріб'язок, він існує за чужий рахунок. І він точно не вартий моєї уваги.
- А як узагалі раніше проходили ваші дні народження? Це була якась традиція? Ви святкували родиною, з друзями?
- Я завжди відзначав день народження в "Очеретяному коті" в Гідропарку - там таке затишне кафе просто на березі Дніпра. Збиралися великою-великою компанією: друзі, музиканти, письменники, всі свої. Було дуже гарно. Співали, танцювали, читали вірші - все що завгодно. Усі любили приходити на мій день народження, бо там всякі таланти показувалися. Приходив Артем Полежака зі своїми віршами. Бували й політики - Олесь Доній, Олег Тягнибок. Ірини Фаріон не було, але ми з нею дружили. Я до неї їздив, вона мені організовувала виступи. Дуже поважав її як бійця, як українку. Не в усьому в нас збігалися погляди, іноді й сварилися, але між живими людьми це нормально. Вона могла написати мені щось дуже серйозне, а іноді - таке, з чим я не погоджувався. Але повага залишалася завжди. Чесно скажу: грандіозна людина. Дуже сильна постать.
Яка була ваша перша реакція, коли ви почули про її смерть?
- Було дуже боляче. Я щиро шкодував і плакав. Коли йдуть мої друзі - це ніби частина мого життя відходить разом із ними. Дуже тяжко це переживаю. Для мене вона була взірцем - сильною, цілісною людиною. Ми якось одразу зійшлися. Я добре пам'ятаю нашу першу зустріч. Сказав їй тоді: "Яка ж ви розумна жінка!" А вона поправила: "Адекватна". Вона залишила по собі багато - і в мені, і в Україні. І порожнечу, яку нічим не заповниш.
З ким із ваших колег у вас найкращі стосунки?
Я маю чудову дружбу з Василем Шклярем, і нещодавно він подарував мені свою книгу. Хоча він і не відвідав мене в лікарні — адже я не в найкращій формі — я все ж таки радий, коли до мене приходять гості. Маю також близькі стосунки з Артемом Полежакою, Лесею Вороніною та Василем Лютим, який відомий як Живосил Лютич — талановитий бандурист, народознавець, рок-музикант, композитор і поет. Особливе місце в моєму житті займають брати Капранови. Це мої давні друзі, з якими я познайомився ще в Москві, коли жив у Мурманську. Саме на їхньому українському фестивалі я вперше виступив як письменник. З того часу ми стали нерозлучними. Брати Капранови — це дійсно величні особистості, які мають величезне значення для України. Вони — мої найкращі друзі, і я навіть знімав їх у фільмах, спеціально створюючи для них ролі.
Чи підтримуєте ви контакт з актором Григорієм Баклановим, який виконав головну роль у "Пекельній хоругві", заснованій на вашому сценарії? Якщо я не помиляюся, це була його дебютна головна роль у кінематографі.
- Гріша - класний. Ми спілкувалися і під час зйомок, і після - перетиналися на різних подіях, вечірках. Я його дуже люблю і щиро радію тому, як він росте у професійному плані. Я, до речі, написав продовження "Пекельної хоругви" - і там для нього знову головна роль. Цікаво, що свого часу він займався бойовим гопаком, чудово танцює - і, бачите, як це підійшло для його образу в нашій картині. Я бачив його й у "Спіймати Кайдаша" - мені дуже сподобалося, як він там зіграв. І взагалі вся історія, яку придумала Наталочка Ворожбит, дуже сильна. Ця картина бере за душу - особливо тих, хто розуміє Україну не з книжок, а з життя. Дивлюся - і в мене відчуття, ніби це про мене. Ніби через мене це все пройшло. Воно мене чіпає. Хочеться, щоб у нас було більше таких картин. І вони ще будуть - я в це вірю.
Також на OBOZ.UA ви можете ознайомитися з інтерв'ю з видатним музикантом Валерієм Мареничем, в якому він розповідає про розставання з дружиною та сином, гучний скандал, пов'язаний з його "втечею" до Канади, а також про ювілей, який залишився поза увагою.
