Як відбуваються виплати на фабриках М'янми: реальність прожиткового мінімуму чи лише ілюзія?
Цю статтю написав Зунг Ринг і вперше вона з'явилася на сайті The Irrawaddy 27 травня 2025 року. Це незалежне новинне видання з М'янми, яке працює в еміграції в Таїланді після військового перевороту 2021 року. Відредагована версія публікується на Global Voices відповідно до угоди про медіапартнерство.
[Всі згадки в тексті – англійською, якщо не зазначено інше.]
Працівники взуттєвої фабрики Чхан'ї (Tsang Yih, ချန်းရိ) у Янгоні, де виробляється взуття бренду Adidas, 14 травня оголосили сидячий страйк з вимогою кращої оплати праці.
Персонал, здебільшого молоді жінки, ризикував не лише робочими місцями, а й особистою безпекою, аби тільки добитися скромного підвищення поденної зарплати з 6700 до 12 000 м'янмських к'ятів (≈ 130 грн → 235 грн).
Після тижневого протесту працедавець погодився задовольнити їхню вимогу щодо поденної зарплати в 12 тисяч к'ятів за восьмигодинний робочий день. Проте насправді їхня основна заробітна плата зросла лише з 5200 до 5800 к'ятів, бо до неї додали тільки 600 к'ятів, а решту записали як "надбавки".
Хоча отриманий результат і не є досконалим, працівникам вдалося досягти суми, заради якої вони оголосили страйк. На перший погляд ця вимога може виглядати незначною, проте в дійсності це є відчайдушним закликом у боротьбі за власне існування.
Що можна придбати за нещодавно згадану денну зарплату в 12 тисяч к'ятів? Щоб краще зрозуміти масштаби кризи, варто зазначити, що звичайна чашка капучино в аеропорту Янгон коштує 8 тисяч к'ятів (приблизно 160 гривень). А за кілограм свинини потрібно викласти вже 35 тисяч к'ятів (близько 700 гривень). Таким чином, навіть працівник, що відпрацював два повних робочих дні, не зможе дозволити собі купити таку основну їжу. Це не лише економічні труднощі; це систематична нестача найнеобхідніших товарів.
[Прим. пер.: наступні два абзаци можуть виглядати дещо дивно через те, що речення перекладені теперішнім часом, хоча в англійському оригіналі час в основному минулий. Для утворення відповідних дієслівних форм однини минулого часу в українській мові необхідно знати рід -- чоловічий чи жіночий (середній тут звучав би надто дивно). Стать автора не зрозуміла ні з тексту, ні з підпису, який, до того ж, імовірно, є псевдонімом. Можливо, гендерна нейтральність входить до задуму автора.]
Хочу поділитися своїми враженнями від зустрічі, яка сталася кілька днів тому приблизно о десятій ранку в одному з відомих торгових центрів Янгона. Коли я спускався на ліфті з другого поверху, звернув увагу на трьох підлітків, які сиділи на підлозі біля свого прилавка з прикрасами та аксесуарами. Вони тихо ділилися своїми скромними стравами: маленькою упаковкою локшини швидкого приготування, невеликою порцією простого рису та невеличкою ємністю "нгапі" — ферментованою пастою з креветок або риби, що зазвичай використовується в традиційних бірманських стравах. Здається, це був їхній єдиний сніданок.
Сцена викликає одночасно почуття жалісливості та захоплення. Зупиняюся, щоб трохи поспілкуватися, і дізнаюся, що двоє з них родом з округу Іраваді, а одна — з Баго. Вони трудяться з восьмої ранку до восьмої вечора. Ці молоді дівчата заробляють протягом місяця, напевно, не більше 300 000 к'ятів (близько 5880 гривень). При цьому вони намагаються відкладати якомога більше, часто обмежуючи себе в їжі, аби надіслати частину свого доходу батькам у рідне село. Як людина, яка також колись покинула село, щоб знайти роботу в Янгоні, я дуже добре розумію їхні труднощі і щиро їм співчуваю.
Історії цих працівниць -- не поодинокі випадки. Це відображення ширшої картини економічного краху, під завалами якого вже не перший рік задихається звичайне життя у М'янмі. Інфляція вийшла з-під контролю. Національна валюта увійшла в круте піке: нинішній курс обміну становить 4380 м'янмських к'ятів за 1 долар (51 к'ят за 1 гривню, за даними системи Wise станом на 14.06.2025 р.). Як наслідок, для працівників, котрі отримують заробітну плату в к'ятах, стали не по кишені всі імпортні товари -- паливо, ліки, навіть звичайні продукти харчування, -- адже ціни на них просто астрономічні.
Вимога про денну оплату в 12 тисяч к'ятів не є розкішшю, а швидше необхідністю для виживання. Це символ людської гідності в умовах, коли економіка котиться в прірву. У країні, де економічні умови не приносять користі людям, особливо найбільш вразливим групам, відсутність розуміння ситуації спостерігається не у працівників, які висувають свої вимоги, а у працедавців, які не в змозі врахувати потреби та добробут своїх співробітників.
Директори, менеджери й інвестори, які прибувають чи відлітають з Янгонського міжнародного аеропорту, частенько попиваючи свої капучино за 8 тисяч к'ятів у фешенебельних залах в очікуванні відльоту, безсумнівно, проходять по тих самих крамницях і супермаркетах, що й решта з нас. Вони заходять до звичних торговельних мереж і бачать ті самі цінники на основних продуктах харчування. Займаючись імпортом та експортом, вони, звичайно ж, розуміють, наскільки знецінився к'ят порівняно з валютами всіх сусідніх країн.
І тут у мене виникає питання: а чи вони хоч на мить замислювалися над тим, чи тієї зарплати, яку вони видають своїм працівникам, дійсно вистачає, щоб прожити? Як у них з арифметикою? Що важливіше, чи озивалася коли-небудь у них совість стосовно питання, чи вони чинять як відповідальні працедавці, чи просто експлуатують безвихідне становище працівників, прикриваючись створенням робочих місць?
Можливо, їм просто ніколи за підрахунком багатств, накопичених шляхом експлуатації, так заклопотані, що не до совісті.
Розрахунок зарплати для працівників фабрик у М'янмі часто маніпулятивний і навмисно заплутаний. Візьмемо, до прикладу, структуру заробітної плати на фабриці Чхан'ї. Поденна зарплата тут складається з кількох пунктів: основної заробітної плати, доплати, розрахованої залежно від стажу роботи працівника на фабриці, постійної надбавки згідно з державними вимогами, додаткової надбавки та заохочувальної надбавки. Часто ці категорії надбавок призначаються довільно, без чітких критеріїв, і можуть створюватися чи коригуватися на розсуд керівництва або власника фабрики.
Станом на 14 травня, перед початком страйку, середня денна зарплата за восьмигодинний робочий день складала приблизно 8500 к'ятів (близько 170 гривень). Ця сума включала 5200 к'ятів як основну плату, 2000 к'ятів – як стабільну надбавку, 400 к'ятів – за інші надбавки (за різними джерелами, це могло бути "на харчування"), а також 900 к'ятів – заохочувальну надбавку.
Коли працівники вимагають підвищення, їхня першочергова мета -- збільшення основної заробітної плати, тому що вона прямо впливає на інші права на грошове забезпечення, насамперед на плату за понаднормову роботу. Зростає основна зарплата -- зростає й розмір винагороди за понаднормову роботу, що в підсумку веде до загального збільшення місячного доходу.
Саме тому власники підприємств або їхні уповноважені особи часто уникають підвищення основної заробітної плати. Натомість їм вигідніше поступово збільшувати різні надбавки, не маючи юридичних зобов'язань. Це є важливим аспектом, оскільки у випадку, коли працівник вирішує піти з роботи за власним бажанням або за ініціативою керівництва, єдина компенсація, яку компанія зобов'язана виплатити, буде визначена на основі основної заробітної плати.
Таким чином спеціально ускладнюється питання складу заробітної плати у М'янмі, очевидно, в гонитві за максимізацією прибутку. На перший погляд, видача різних типів надбавок може виглядати як щедрість з боку компанії. Та насправді це продумана стратегія зниження довгострокових витрат на оплату праці й уникнення фінансових зобов'язань.
Роздрібна ціна на кросівки Adidas, наприклад, у Фінляндії коливається від 45 до 230 євро (≈ 2 140 - 10 930 грн). З недавно переглянутою поденною зарплатою в 12 тисяч к'ятів (≈ 235 грн) працівнику на фабриці у М'янмі, який, власне, виготовляє це взуття, для придбання пари таких кросівок за 100 євро доведеться відкладати кошти, доки не назбирається сума, більша ніж його місячна зарплата.
За статистикою, кожен працівник на виробничій лінії виготовляє понад 150 пар взуття на день. Допустимо, за восьмигодинний робочий день працівниця виробляє 150 пар вартістю 100 євро кожна; вона приносить компанії 15 000 євро (≈ 713 000 грн). При цьому поденна зарплата працівниці становить 2,40 євро (≈ 114 грн), або 0,016% від роздрібної ціни.
Чи втратили ці роботодавці будь-яку здатність до співчуття, доброти та елементарної людської гідності? Чи настільки їх охопила жадібність, що вони забули про простий здоровий глузд? Якщо бездушні машини потребують регулярного технічного обслуговування, то чи не заслуговують живі працівники, на яких тримається все виробництво, на належну оплату, хоча б на рівні справедливого прожиткового мінімуму, як однієї з основних умов для нормально функціонування?
