Волонтерки з Івано-Франківська: невтомні "ангели" та "Шкарпетний легіон"
Щомісяця "Маскувальні феї" постачають на передову більше 5 тисяч квадратних метрів захисних сіток.
В Івано-Франківську в перші дні повномасштабної війни багато місцевих приходили до однієї зі шкіл міста, де вчилися плести маскувальні сітки на фронт. Із часом матеріали закінчилися, і їм просто казали: "Ідіть додому, роботи на сьогодні немає". Люди почувалися збентеженими, бо всі хотіли допомогти військовим. Тоді й виникла ініціатива, що об'єднала волонтерський рух під назвою "Маскувальні феї". Нині це близько 400 людей, які щоденно працюють для захисту українського війська.
Яка ж сила криється за "Маскувальними феями" та які мотиви спонукають "Шкарпетний батальйон"? Відповіді на ці питання ви знайдете у репортажі від Укрінформу.
Завжди готові передати новини для фронту.
- Ми познайомились у перші дні війни, коли почали плести сітки. Ймовірність того, що це сталося б за інших умов, дорівнює нулю, бо ми зовсім різні. Хоча потім з'ясували, що вчились у паралельних класах, - розповідає співзасновниця Благодійного фонду "Добро-Дії" Олена Николин.
- У нас тоді було дуже багато запитів на берці, рації... І коли ми щось знаходили для військових, нам казали: "Ви справжні феї!". А оскільки ми ще плели маскувальні сітки, то так і з'явилась назва "Маскувальні феї". За пів року ми створили Благодійний фонд "Добро-Дії". Нас тоді вже було троє - дві Олени і Сашко Савчук. Тепер він служить на гарячому напрямку, - підхоплює ще одна співзасновниця фонду Олена Черкас.
Ми зустрічаємося з дівчатами в одному з ключових місць, куди вони перебралися на початку повномасштабної війни. Тоді бажаючих підтримати армію було чимало, і для координації їхньої роботи вкрай необхідно було знайти просторе приміщення. Коли їм озвучили вартість оренди, дівчата не змогли стримати сліз — такі суми здавалися їм абсолютно недосяжними. Проте згодом власник дізнався, що це приміщення потрібне волонтерам, і сам запропонував їм переїхати сюди. Відтоді тут активно триває робота: збираються продукти, медикаменти, маскувальні сітки та інші необхідні речі, замовлені з фронту.
Деякі люди приходять плести сітки у вихідні, інші - в вечірній час. Є й такі, хто не може бути присутніми, але активно підтримує нас, допомагаючи з транспортом або долучаючись до організації ярмарків. Багато з тих, хто раніше був тут, виїхали, а деякі жінки перебувають у декреті. Життя триває, але волонтерська діяльність не зупиняється. Тепер ми часто зустрічаємо тих, кому колись допомагали – це дружини військових і самі захисники. Деякі з них шукають нас, щоб познайомитися. Ми запрошуємо інших, коли вони будуть у відпустці, адже завжди є щось, що потрібно передати на фронт. Коли ж закінчується наш робочий день? Близько другої ночі. Постійно потрібно щось вивезти, підвезти чи відправити... Тут ми займаємося справами, що вимагають фізичної праці, але й удома залишаємося на зв'язку, щоб волонтерська діяльність не припинялася. Це вже стала нашою великою родиною, - підкреслюють дівчата.
Протягом цих років вони пережили вигорання, втому й навіть розпач. Однак "феї" не здаються. Вони вважають, що за ними стоять люди, і тому взяли на себе додатковий тягар відповідальності.
"В СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ ГОЛОВНУ РОЛЬ ВИГРАЮТЬ ЛЮДИ"
Засновниці БФ "Добро-Дії" згадують, що їхній перший збір коштів становив близько тисячі гривень. Ці кошти були вкрай необхідні для придбання ножиць, адже сітки на той час виготовлялися з стрічок, вирізаних зі старих речей. Згодом "феї" отримали 12 тисяч гривень і зрозуміли, що люди їм довіряють, тому треба активно працювати далі. Завдяки благодійним внескам вони перш за все купили піч, щоб руки "фей" не мерзли під час роботи.
Протягом усіх цих років ми дотримуємося основного принципу: "Важливі саме люди". Це стосується не лише тих, хто бореться на передовій, для яких ми забезпечуємо захист, але й тих, хто виготовляє сітки. Без людей, які працюють над цим, наші зусилля втрачають сенс, - вважає Олена Николин.
Сьогодні "Маскувальні феї" мають 28 точок діяльності в регіоні, де трудиться приблизно 400 осіб. Проте не всі ці місця відкриті для відвідувачів, як, наприклад, храми, бібліотеки або молодіжні центри, де кожен бажаючий може прийти й долучитися до допомоги. Закриті локації, натомість, функціонують на підприємствах, де спеціалісти працюють над підтримкою фронту після робочих годин. Тож часто можна почути про маскувальні сітки, створені "феями в білих халатах" або "феями захисної краси".
На фронті існує гостра нестача сіток. Ми мали ситуації, коли вони не встигали дістатися до позицій і згорали разом із технікою ще до розгортання. Якщо сітка була використана хоча б один раз, ми вважаємо, що виконали свою задачу. Знаєте, на четвертому році війни багато волонтерських організацій призупинили свою діяльність, але запити з фронту все ще надходять, і їх кількість постійно зростає, - ділиться Олена Николин.
Маскувальні сітки на передовій згорають, руйнуються та рвуться. Іноді вони також не підходять під сезонні умови, адже важливо, щоб їхній колір відповідав ландшафту. Коли військові змінюють свою позицію, сітки маскування не завжди беруть із собою, оскільки спочатку транспортують найнеобхіднішу техніку та обладнання, - зазначає Оленка Черкас.
Нині, щоб виконати усі замовлення з фронту, дівчатам потрібно зібрати не менше як 200 тис. грн на місяць. Більшість коштів ідуть на спанбонд - спеціальний матеріал для маскувальної сітки - та її основу. "Феї" зізнаються: останнім часом збирати кошти на це непросто.
- Якщо раніше ми отримували по сотні гривень від сотні людей, то тепер ці гроші надходять від десятка небайдужих. Тобто їхнє коло за ці роки звузилось. Багато хто думає, що все має тепер фінансувати держава. Інші питають: "Як донатити, коли в країні така корупція?". То що нам, заплакати? Ми вирішили зціпити зуби і робити своє. За будь-яких обставин щомісяця від нас їде на фронт щонайменше 5 тис. кв. метрів маскувальної сітки, - запевняє Олена Николин.
ПРИКРО НАВІТЬ ЧУТИ ЗАПИТАННЯ, ЧИ МОЖНА КУПИТИ СІТКИ
Ось так виглядають анкети, які отримуємо від військових. У них зазначаються колір сітки, розмір та об'єкти, які потрібно замаскувати, - демонструє анкету на своєму телефоні Оленка Черкас.
Вона зазначає, що це вплине на тип плетіння сітки, а їх існує декілька варіантів.
- Є різні методи плетіння - "на банти", "ялинка", "змійка" та інші. Від них залежить важкість сітки. Бо якщо воїнам треба її нести на далеку позицію, то нам слід робити легку сітку. А коли йдеться про накриття стаціонарного бліндажу, то треба робити важчу сітку, щоб її вітер не здував. Яка була в нас найбільша сітка? 20 на 20 метрів. Але для хлопців великі сітки не є зручними. Зазвичай вона займає багато місця, її важко транспортувати, а щоб натягнути, то треба задіяти чи не цілий батальйон, - пояснює Олена Черкас.
На виготовлення сіток від "Маскувальних фей" на фронті зараз потрібно чекати від 6 до 8 тижнів. Нещодавно "феї" впровадили нову ініціативу для тих, хто терміново потребує захисту для своїх близьких. Вони пропонують всі необхідні матеріали й просять лише одне — зібрати групу людей для плетіння. Обіцяють приєднатися до роботи разом із ними.
- Ще одна наша принципова позиція - маскування для наших хлопців є безплатним. Маємо можливість віддати сто сіток чи п'ятдесят - усі будуть лише безплатно. Мені навіть прикро чути, коли нас питають, чи можна ці сітки купити, - зауважує Олена Николин.
Запитую дівчат, коли вони відпочивали востаннє.
Коли я проходила іспит на отримання водійських прав для вантажівок, думала, що навіть під час війни це не завадить. Які плани у нас після закінчення війни? Я б хотіла заснувати інклюзивні простори для дітей. І ще ми мріємо про поїздку на море, до Туреччини, - усміхається Оленка Николин.
- У мене ростуть двоє синів, і я готова підтримувати військових стільки, скільки зможу, лише б війна закінчилася якомога швидше, - зазначає Оленка Черкас.
СМАКОЛИКИ ВІД БАБУСІ ЖАННИ ТА "ФЕЇ" З ЛІВОБЕРЕЖНОЇ СТОРОНИ
Тепер ми також почали виготовляти горіхові перекуси, які створює наша шанована волонтерка — 80-річна бабуся Жанна. Чотири роки тому вона активно допомагала нам у плетінні сіток, але останнім часом її здоров'я не дозволяє виходити з дому. Проте бабуся настійно просить залучити її до волонтерської діяльності, адже це надихає її, - ділиться Олена Николин.
Вона демонструє горіхові закуски від бабусі Жанни. Кожна з них має свій унікальний знак — блакитні та жовті цукерки. Коли цукерок стає мало, бабуся Жанна починає переживати, тому "феї" прикладають зусилля, щоб у її запасах завжди було вдосталь солодощів.
Ми відправляємо солодощі та інші необхідні речі, такі як вологі серветки, сухий душ, каву та чай, нашим військовим через сітки. Зараз на фронті особливо важливо мати медикаменти для лікування болю в горлі та застуди. Ми упакували їх у спеціальні торбинки, - говорить Оленка, показуючи на них. - Коли хлопці отримують ці посилки, вони запитують, як ми дізналися про їхні потреби. Ми просто вміємо їх слухати, - усміхається вона.
Вона також представляє "Фейну Шафу", яка сприяє збору коштів на сітки і вже заручилася підтримкою в різних куточках України.
Поки ми ведемо бесіду, одні "феї" прощаються, а інші з'являються. Проте за столом безперервно трудиться пані Оксана. Вона місцева мешканка, що відвідує це місце щодня вже майже два роки. Вихідні вона собі не дозволяє.
Я займаюся нарізкою тканини на сітки. Хоча плетіння у мене виходить не так швидко, я все ж вирішила взятися за цю справу. Чи шкодую я про витрачений час? Ні, адже це важливо для хлопців на фронті. Чи складно навчитися плести? Ні. Наші Оленки готові всім допомогти, головне — це бажання. І навіть після закінчення війни ми продовжимо волонтерити, адже хлопці повернуться, і їм також знадобиться підтримка, — розмірковує пані Оксана.
У той час, коли біля сітки працює пані Ірина, що переселилася до Івано-Франківська з Лівобережної частини Херсонщини.
- Ми залишили окупацію більше року тому, і я неймовірно рада, що за тиждень потрапила до "Маскувальних фей". Тут чудова команда, нас підтримали, адже виїзд з Херсонщини був дуже важким: ми пережили страшні дні, зазнали тортур. Мого чоловіка, колишнього військового, били струмом у підвалі, а на мене чинили психологічний тиск, але я зуміла витримати, - ділиться своїми переживаннями пані Ірина.
Згадую, як минулого року, на День Прапора, вони вибралися з окупованої території. Під час цього важкого періоду пані Ірина пережила втрату батька, який довгий час страждав від хвороби, що ускладнило можливість виїзду раніше. Разом з чоловіком та 77-річною матір'ю їм довелося подолати шлях протягом трьох днів, перетинаючи три кордони.
- Їхали сюди і дорого, і тяжко. Мабуть, за нас молилися багато людей. Коли перетинали кордони Росії і Білорусі, боялися "засвітити" інформацію про військове минуле чоловіка. Тому сказали, що їдемо в Польщу. Від нас вимагали назвати точну адресу, а ми ж не туди збиралися! Ми ж їхали сюди, до рідних, - розповідає пані Ірина.
Каже, в окупації у них залишилися будинок, земельні паї та господарство, яке довелось розпродати.
Ми мали трьох корів і теличок, і прощатись з ними було нелегко. Деяких ми продали, а інших подарували сусідам. Допомоги від кацапів не приймали жодної. У день нашого від'їзду наш будинок знову зазнав обстрілу. На той момент у даху вже було 11 пробоїн, - розповідає пані Ірина.
Вона стверджує, що не має надії на повернення, лише на досягнення перемоги.
Наше село, Козацька Слобода, стало полем для небезпеки: територія замінована, а наш дім розташований неподалік води. Від початку війни окупанти захопили помешкання мого сина. Вони прибували на машинах, перетворюючи село на зону хаосу, вриваючись у порожні домівки. Найбільшу шкоду завдавали місцеві зрадники, колаборанти, які видавали проукраїнських людей... Які відчуття панують сьогодні? Це розчарування, біль за втрачене і гіркота від того, що наше звичне життя стало лише спогадом. Ми повернулися сюди, немов без минулого. Єдина мрія – робити все можливе для підтримки фронту, адже мої близькі там з 2014 року, - ділиться пані Ірина.
Запитую, чи не просила у "фей" захисні сітки для сина на передову.
- Ні. Там усі - наші сини, - каже пані Ірина і продовжує плетіння.
"Тепла кампанія для Збройних Сил України"
- Шкарпетки ми паруємо за розмірами, а не за кольорами, і теж передаємо на фронт, разом із сітками, - пояснює мені Оленка.
Розповідає, що майстрині виплітають їх удома і приносять вже готові.
Наші шкарпетки призначені не лише для носіння з берцями, а щоб забезпечити відпочинок втомленим ногам воїнів у комфорті та теплі. Адже в кожному домі, напевно, є улюблені в'язані шкарпетки. Якщо вони зможуть подарувати хлопцям хоча б кілька годин затишку в бліндажі, це стане нашим внеском, - підкреслює Оленка Николин.
Вона каже, що їхній "Шкарпетний батальйон" невеликий, волонтерів із десять, але дуже натхненний. Одна з них - Наталія Іванівна, з якою знайомимось уже в середмісті Івано-Франківська.
- У мене вдома клубочки завжди в русі. Тепер я можу виготовити до п'яти пар шкарпеток за тиждень, - стверджує Наталія Іванівна.
Розповідає, вона родом з Гуляйполя, але довгий час із чоловіком прожили у Краматорську. Там жінка працювала стоматологом. Пізніше чоловік Наталії Іванівни трагічно загинув, і вона залишилась одна.
У 2014 році я стала свідком агресії з боку рашистів, коли почалася "новоросія". Майже три місяці ми жили під окупацією. Краматорськ був спустошений, люди масово виїжджали. Проте я була впевнена, що це лише тимчасове явище і не може тривати довго, - ділиться своїми спогадами Наталія Іванівна.
Згадуючи події в Краматорську, вона активно долучалася до проукраїнських акцій, де під синьо-жовтими прапорами лунала пісня "Червона рута". Молоді "ополченці" намагалися перекричати її лайкою російською, але це не злякало активістів, адже для них це був справжній "День вільних людей".
Наталія Іванівна згадує: "Ми прагнули продемонструвати, що Краматорськ – це частина України, особливо перед Донецьком. Коли почалися інтенсивні обстріли нашого міста, я спостерігала з вікна, як російська техніка вела вогонь по нам. Пізніше деякі стверджували, що це нібито робили 'укри', але насправді обстріли вели саме рашисти. Я відчувала певне полегшення, адже рашисти не змогли захопити військовий аеродром, де служив мій чоловік. Поки наші люди були там, я вірила, що нас звільнять. І, зрештою, так і сталося в липні 2014 року."
З того моменту, за її словами, почалося її волонтерство, адже попереду чекали інші міста та села Донеччини, звільнені українськими захисниками.
Одного разу, коли я прямувала до ринку, поруч зі мною стояв БТР з увімкненим двигуном. Вітри холодного листопада пронизували до кісток. Раптом чую, як один з наших хлопців говорить: "Вночі так замерз, що й досі не можу зігріти ноги". У мене в голові вже зріла ідея вихопити кілька пар шкарпеток у бабусі на ринку, щоб подарувати їх нашим військовим. Але поки бабуся шукала потрібні речі, БТР вирушив у путь. І ось я стою з тими шкарпетками, дивлячись, як машина з нашими хлопцями, холодними і знесиленими, віддаляється на службу. Серце моє наповнилося болем, і я не стримала сліз. І до цього дня, коли згадую той момент, сльози навперейми знову на очах, - ділиться своїми переживаннями Наталія Іванівна.
Уже пізніше вона почне приймати військових у стоматкабінеті безплатно і там вручатиме їм теплі шкарпетки власного виробництва. Пряжу для цього шукала всюди. У Краматорську співпрацювала із центром "Разом до перемоги".
Мені говорили: "Наталіє Іванівно, ви ж лікар, а займаєтеся в'язанням шкарпеток. Для чого вам це?". Я ж відповідала, що це не лише корисна справа для наших військових, а ще й своєрідний оберіг. Кожен теплий виріб, який я створюю, містить мої найкращі побажання – щоб хлопцям було тепло, і щоб вони всі повернулися додому живими, - підкреслює волонтерка.
Вона пам'ятає, що з 2021 року відчувала загрозу в Краматорську. Хоча не вірила у можливість великої війни, спокій їй не давався. Її син, підполковник ЗСУ, служив в іншому місті, а донька вже давно оселилася в Івано-Франківську. Жінка зрозуміла, що настав час вийти на пенсію. Вона вирішила продати свою квартиру в Краматорську і 31 грудня 2022 року переїхала до Івано-Франківська. Тут вона знайшла новий дім поряд з родичами, має нові обов'язки, але продовжує підтримувати свою важливу місію для ЗСУ.
Фото у шкарпетках військові їй надсилають з передової та зі шпиталів. Наталія Іванівна каже, що для неї це найбільша подяка. А ще волонтерка отримувала подяку від українських снайперів, бо виплітала для них білі рукавички "на три пальці". Майстриня каже: у таких рукавицях вони могли не лише працювати, а й дулю москалям скрутити. Ми разом сміємося і швидко прощаємось. Наталія Іванівна поспішає додому, де на неї чекають клубочки ниток, які вона дбайливо збирала до зими, щоб холодної пори подбати про військових.
