Війна через призму дитячих очей. Особливий випуск "Української Хвилі".

На хвилях Радіо LRT Klasika звучить програма "Українська Хвиля". У нашій студії Олег та Олена Головатенки. Доброго дня, дорогі слухачі!

Скоро виповниться три роки з моменту початку повномасштабної війни, що фактично є актом геноциду, розгорнутої агресором — Росією — проти України.

Поки світові лідери намагаються приборкати воєнні конфлікти, українці невтомно продовжують свою боротьбу, захищаючи кожен сантиметр своєї землі, рятуючи дітей і вшановуючи пам'ять загиблих. Спеціальний випуск "Української Хвилі", присвячений цим сумним роковинам, було створено у співпраці з Пресцентром Міжнародної Української школи Литви, яка об'єднала понад 2700 дітей, врятованих від війни. У цьому випуску ми відмовляємося від пафосних слів і інтерв'ю дорослих. Справжніми свідками війни стануть українські діти. Нехай їхні слова правди звучать потужніше за тисячі запальних політичних промов.

Мене звати Максим Ліпчевський, я є учнем Міжнародної української школи і родом з Генічеська, що в Херсонській області. 24 лютого моя мама розбудила мене, повідомивши, що почалася війна. Спочатку я не міг повірити, це здавалось якесь жахливе сновидіння. У той же день наше місто потрапило під окупацію, і зовсім не було видно істотних змін — все виглядало так само, як раніше, з тими ж людьми. На щастя, нам дозволили завершити навчання в 7 класі дистанційно за українською програмою, і це полегшило ситуацію. Однак, коли почався 8 клас, я усвідомив, наскільки все змінилося. Багато українських вчителів виїхали, на їх місце прийшли нові, в тому числі й російські, і це докорінно вплинуло на навчальний процес.

- Мене звати Марія Папсуєва, я навчаюсь у Міжнародній українській школі у Вільнюсі. До Литви ми приїхали з міста Києва.

Коли мова заходить про війну, то варто згадати, що ще за місяць чи два до її початку у 2022 році я вже відчувала, що ситуація може загостритись. У мене була велика тривога. Я обговорювала це з друзями, але мої батьки не вірили в ймовірність війни. Проте, я не могла не хвилюватися. Разом із подругою ми навіть розглядали всі можливі бомбосховища біля наших шкіл і домівок. Ми дійсно уявляли, що якщо війна почнеться, скажімо, під час навчання в школі, то це буде неймовірно страшно.

Тобто у нас було прописано все, що треба буде робити, куди треба буде діватися, якщо почнуть обстрілювати.

Я згадую, як одного ранку я прокинулася, а за вікном ще панувала нічна темрява. Не могла зрозуміти, чому мене підняли так рано, адже зазвичай я відкривала очі приблизно о восьмій, коли вже було світло.

Я прокидаюся, а мама мені каже: "Ти там потроху збирайся, не хвилюйся, все нормально". Я не можу зрозуміти, що сталося. Дивлюся, а батьки по квартирі збирають речі, ще щось... Я отак сідаю на край ліжка і чую приліт.

- Мене звати Вадим Галузінський, я з міста Харкова.

Війна увірвалася в моє життя, коли я перебував у дідуся з бабусею.

Вони в той час працювали у військовому госпіталі, а батько у мене зараз воює. Він підполковник у ППО. Він ще раніше знав, що війна почнеться, нічого нам не казав. У перший день його визвали о третій ночі, мама спала, я був у дідуся і бабусі. Бабуся була на чергуванні, і виходить, я о четвертій годині прокидаюсь від того, що чую вибухи, і думаю, чого це сусіди феєрверки пускають, наче не Новий рік?.. Засинаю на дві години і прокидаюся від того, що мене дідусь будить і каже: "Вадік, збирайся додому. Війна почалася".

Мене звуть Іван Апухтін, я є учнем Міжнародної української школи та походжу з містечка Великий Бурлук, яке розташоване в Харківській області.

Я прибув до Литви в лютому 2023 року. Війна для мене настала так само, як і для багатьох інших. Рано вранці, приблизно о пів на шосту, я прокинувся від метушні в квартирі — мама збирала речі. Я не міг зрозуміти, що відбувається. У думках у мене було: "Зараз піду в школу, зустрінуся з друзями, будемо грати у волейбол, відпрацьовувати подачі та атаки". А мама сказала: "Розпочалася війна". Я був у повному шоку, адже ще день або два тому ми з друзями обговорювали: "Війни не буде, Росія не наважиться напасти, Америка цьому не дозволить". На жаль, наші надії не справдилися.

- Я Катерина, мені 15 років, я з міста Бердянська. На третій день нас захопили, і ми пробули в Бердянську місяць в окупації. Що найбільше було страшно? Це те, що люди почали мародерити, вони були злими і агресивними. Хтось допомагав, а хтось наживався на війні, було страшно.

Що залишилося в пам'яті найбільше? Це те, як ми годинами чекали в чергах за хлібом. Їжі, по суті, не було, і ми могли провести кілька днів у очікуванні, щоб отримати хоч трохи хліба.

Ти приходиш до магазину о 12-й годині, а там величезна черга. Люди записуються на час, коли вони можуть прийти - на завтра чи післязавтра, щоб купити хліб. У нашому центрі стояла військова техніка, а військові буряти та чеченці теж були присутні, тому виходити на вулицю було небезпечно. Батьки забороняли це робити. Потім, коли в порту підірвали корабель, оголосили, що це останній день для виїзду через "зелений" коридор. Ми вирішили, що потрібно виїжджати, і в нічний час почали збирати валізи.

Дуже важко було, коли в тебе є будинок, ти вже там обжився, і треба було все скласти в одну валізу і виїхати. І ти не знав, викинуть твою валізу і візьмуть іншу людину, чи ти все-таки доберешся з цими речами?

Мільйони українців опинилися в ситуації, коли мусили спакувати свої найцінніші речі у валізи, покинувши рідні домівки та вирушаючи в невизначеність. Ті ж, хто залишився, змушені були пережити жахи російської окупації.

Максим: - Все кардинально змінилося, мої знайомі виїхали, але клас залишився майже незмінним. Кожного понеділка нам нав'язували слухати російський гімн, але в цей час я зосереджувався на чомусь іншому, щоб тільки не чути його, аби вуха не страждали.

Також ще варто розказати, що до людей, які не підтримували їхню позицію, вони (росіяни - ред.) ставилися дуже жорстоко. Могли зайти просто в будинок, навести свій лад і навіть не звертати уваги на хазяїв.

У мене, на жаль, був такий досвід. До мене теж приходили додому. У мене одразу ж забрали телефон, щоб перевірити на наявність якихось проукраїнських телеграм-каналів, щоб перевірити, чи я не лайкав ніякі українські відео і так далі. Потім я пам'ятаю ще такий момент, як зайшли до мене в кімнату, а я ходив 7 років на танці, ми за цей час їздили на усілякі фестивалі, я здобував призові місця, і у мене висіли різні медалі, а медалі були із синьо-жовтими стрічками.

І один такий зайшов і питає: "Ну, что это, флаг типа украинский?" Кажу, так! А сам собі подумки: "Ми в якій країні жили? У нас не має бути ваших триколорів ганебних. У нас мають бути наші синьо-жовті стрічки".

Іван: - Точно не згадаю, мабуть на перший чи другий день через нас вже йшли російські колони, кричали "Хана вам, хахли! Повбиваєм!". Ми з друзями купували фарбу в балончиках і ходили малювали на стінах будівель, парканах, на мостах всякі лозунги. На той час росіяни дуже сильно боялися "Азову", і ми малювали їхні символи. Якось ми тоді взагалі не думали, що з нами може бути. Ми просто брали і робили. Нам було все одно, що там буде. Ми йшли і малювали.

Планували зафарбувати великий банер "Ми з Росією один народ" на лікарні, але він висів занадто високо, тому не змогли дотягнутися. Також хотіли змінити фарбу на стовпах, але біля них постійно чергувала їхня військова поліція, і це теж не вдалося.

Росіяни примушували дітей фарбувати стовпи в кольори триколора та слухати російський гімн. Вони забороняли все, що хоч якось нагадувало українську символіку. Навіть якщо ти носив браслет, це вважалося злочином. Раніше у нас продавали гумові браслети з написом "Україна", і я теж носив один з них, але його забрали. Вони стверджували, що Україна ніколи не повернеться, і що наше майбутнє тепер пов'язане з Росією.

На початку вересня вони відкрили школу, приводили коменданта. Він казав: "От да, у нас тут лучшее ПВО, хахли по вам не ударят".

Нам втирали таку люту пропаганду. У нас був вчитель інформатики, він сам з Сахаліну. Він розповідав, що "вот, украинские боевики обстреливают склады, чтобы вам жрать нечего было". І у нас ще була класний керівник, вона родом з Великого Бурлука, але переїхала жити в Росію. Теж нам вкиди робила про те, що "Росія така гарна, вам допомагає, а ви тут...". Тяжко було... Вони так принижували українську мову... Нам на вході поставили охоронця з одним ножем: "От він буде вас захищати від усіх". Там такий чоловік був, що його б самого хтось захистив.

Тоді, в 2022-му, весь світ жадібно вдивлявся у фото та відео з України. Бомбосховища і станції метро сповнені людей під обстрілами. А чи не найбільш хвилюючими були фото вокзалів та евакуаційних потягів. Евакуація, тобто порятунок стала справжнім випробуванням.

Марія: - Ми шукали всі можливі варіанти, щоб виїхати. Тиждень провели в підвалі. Піднімалися лише для того, щоб взяти щось поїсти, а потім знову поверталися вниз, адже я панічно боялася залишатися вдома. Відчуття, що стіни тиснуть на мене, і страх, що над нами може статися щось лихе, не залишали. Ми постійно були в підвалі, грали в різні ігри, співали пісні. Пам’ятаю, як ми навіть виконували Гімн і співали "Як тебе не любити, Києве мій". Батьки зняли це на відео, і фрагмент потрапив у новини. Його показували в "Єдиних новинах" і публікували в Інтернеті. Багато людей його побачило.

Через тиждень до нас подзвонили троє осіб і повідомили, що є можливість нас евакуювати.

Коли ми прибули на вокзал, нас зустрів великий скупчення людей. Ми знайшли затишний куточок, де можна було залишити речі. Разом з родиною була й наша кішка в переносці, за якою я намагалася стежити, щоб нас не затоптали. Також поруч були наші сусіди з малюком.

Ми стоїмо, і в якийсь момент починається тривога, люди починають кудись бігти, а ми розуміємо, що просто немає куди подітися.

Ми стоїмо на вокзалі і бачимо приліт по телевежі. І ми думаємо, чи прилетить на вокзал, чи нас пронесе? І в якийсь момент оголошують поїзд якраз на Чернівці. Всі люди починають туди йти, і ми йдемо. Це був другий поверх вокзалу, і там починається дуже сильна давка. Я розумію, що мене душать, мені стає дуже важко дихати, я просто йду і вже ледь-ледь доходжу. Слава Богу, мене тоді витягнули батьки. Ми заходимо в поїзд, і якісь люди починають казати, що у нас вже тут четверо людей в купе і ви тут не сядете...

Спочатку було справжнім випробуванням сісти в цей поїзд. Люди кричали, панікували, і виникали справжні бійки, адже всі прагнули зайняти місце, а вільного простору майже не було. Коли нам нарешті вдалося потрапити до поїзда, ми зайшли в купе, і я опинилася дев’ятою в цьому приміщенні. По щастю, це виявилося купе люкс, де було лише два місця замість чотирьох. В результаті в ньому розмістилося дев’ять осіб. У нашому купе перебували люди, великий лабрадор, що влаштувався на підлозі, і моя кішка, яка зручно вмостилася на столику в коридорі.

Увесь коридор був переповнений людьми: одні сиділи, інші стояли, а деякі навіть лежали.

У коридорі стояв мій батько, а в сусідньому купе перебувала моя мати.

Катерина: - Коли ми їхали автобусом, звичайно, подорож мала б тривати близько двох годин. Але в результаті наш шлях затягнувся на приблизно 48 годин. В один момент ми опинилися в блокаді на заправній станції. Ситуація була жахливою: нічого не працювало, все в руїнах, не було ані туалетів, ані їжі. Ми не знали, що робити, адже вже другий день у дорозі, і запаси води закінчувалися. Ввечері мама сказала, що це жахливо, коли її син просить води, а в неї немає жодної краплі. Лише трошки змочуєш йому губи, щоб хоч якось полегшити його відчуття спраги. У твоєму гаманці є гроші, але купити нічого неможливо.

Пізніше до нас завітали волонтери з тих сіл, де ми зупинилися. Вони приносили картоплю та різноманітні варення. Усе, що мали вдома і що приготували, вони щиро привозили нам.

У нас в автобусі бабусятз Маріуполя навіть плакала, що їй дали їжу. Вона давно такого самчного не їла.

Нас не хотіли відпускати з цього місця. Нам заявляли: або ви виїжджаєте в повному складі в Росію, або ж з вами приїде російська техніка.

- Три роки українці практично не сплять. Ракетні та артилерійські обстріли, бомбардування і скиди з дронів по мирних об'єктах стали постійними супутниками життя. Саме тому найбажанішим стало побажання одне одному саме тихої ночі.

Вадим: - Перші три дні війни ми ще були вдома, в нашій квартирі. Мама запропонувала увімкнути телевізор, щоб слідкувати за новинами і знати, що відбувається. Наш район, північна Салтівка, розташовувався неподалік від російського кордону. Це було справжнє жахіття — щоночі я прокидався від звуків обстрілів "градами". Чуєш ці вибухи: "Бах, бах, бах, бах...", і починаєш рахувати. Мама попереджала, що ситуація стає все небезпечнішою, адже росіяни намагалися прорватися в місто. Наша окружна дорога була приблизно за п'ять кілометрів від нас, тому я чув всі ці постріли.

Я разом з мамою спустився в підвал, і ми провели там близько місяця.

8 березня, як я пригадую, я прокинувся о 4:45 від жахливого страху, який охопив мене. Мама заспокоювала: "Тихо, тихо, не панікуй. Нічого не відбувається". Я ледве заснув на п'ятнадцять хвилин, коли знову прокинувся, і о шостій ранку став свідком прильоту просто у сусідній будинок.

У той момент у моїй домівці перебували дідусь, бабуся та наша кішка, а тато був на війні. І раптом у мені щось змінилося, ніби я миттєво повинен був стати дорослим. Я сказав мамі: "Давай спокійно зберемо наші речі і поїдемо на дачу".

Марія: - Досить довгий період ми провели за межами країни, відвідуючи Англію, і ця подорож мала свої перипетії. Після цього ми повернулися додому, і це було не менш тривожно, напевно, в травні 2023 року.

У день мого народження, 16 травня, я заснув, але прокинувся вночі через гучні звуки роботи ППО. Після цього подібні звуки супроводжували нас щоночі і щодня. Ми змушені були спати в коридорі, адже навіть не наважувалися залишатися в кімнаті. Хоча вибухи були далеко, їхнє відлуння відчувалося у Києві практично щодня.

Я згадую перший день літа, який співпав із Днем захисту дітей. У ту ніч, коли вже наближалося ранок, ми зібралися в коридорі. Спочатку ми вагалися, чи залишитися в кімнаті, але врешті-решт вирішили вийти. Я була надто втомлена, адже не спала нормально кілька ночей поспіль. Я пам'ятаю, як повільно виходжу в коридор, просто лягаю на підлогу, і раптом чую вибух. Мені стало зрозуміло, що це дуже близько. Мама закричала: "Пригорни ноги!", оскільки в коридорі було дзеркало, яке могло розбитись. І ось ти лежиш на підлозі, чуєш вибух, а потім наступає оглушлива тиша.

Тобто, тебе буквально огортає глухий звук, і за кілька секунд ти починаєш чути, як сигналізації вищать. І тоді усвідомлюєш, що це насправді відбувається зовсім поруч.

Я заходжу в новини, і через півгодини натрапляю на повідомлення про те, що в мою дитячу поліклініку, куди я часто відвідувала в дитинстві, влучила ракета, внаслідок чого загинули мати з дитиною. Мене охоплює жах, адже це сталося поруч, і я починаю думати, який мізерний відсоток можливості, що це могла бути я чи хтось із моїх знайомих. В той момент страх заполонив мене.

Вадим: - Я пам'ятаю той момент, коли почався харківський контрнаступ, то для мене було таке щастя! Я просто в той день плакав від щастя, бо це було геніально і красиво. Я в той день кажу мамі: "Мамо, коли ми в Харків повертаємося? Мамо, ми їдемо в Харків?" А вона каже: "Так, поїдемо".

Коли ми прибули, настав час святкувати день народження мого батька. Я не зустрічав його цілий рік. Коли я нарешті дістався до нього, то біг так швидко, що навіть не міг усвідомити, що відбувається...

Потім настав день народження мого батька, і ми зібралися вдома. Тоді це був дім моїх бабусі й дідуся, адже в нашу квартиру влучив снаряд. Ми святкували, коли раптом пролунав звук, і ракета Х-22 впала неподалік. Всі ми швидко вибігли в коридор, переповнені страхом. Батько одразу ж вирушив на роботу, адже його терміново викликали.

Він нас залишив. Місяць у нього були нічні чергування. У ті часи там дрони літали, а він їх збивав. Я це бачив. Він мені показував, як це робиться. Він мене навчив розкладати автомат. Він все зробив, щоб якщо що я зміг захистити свою сім'ю.

Кожен з нас прагне осмислити епоху та обставини, в яких існуємо. Дехто веде особистий щоденник, фіксуючи історичні події, які стають частиною їхньої пам’яті. Інші ведуть розмови з тими, хто вже не поруч. Які слова знайдуться для однолітків з територій, що тимчасово під окупацією?

Максим: - Окупація... Ну, на жаль, вже не так і багато справжніх проукраїнських моїх ровесників залишилося, але вони все-таки є. Що б я їм хотів би сказати? - Не зламатися! Бо я зрозумів, що під час окупації вони (росіяни - ред.) намагаються знищити усередині тебе все українське. І тому я просто кажу: не зламатися і бути українцем до кінця.

Іван: - У мене є знайома дівчина в Донецькій області, але ми більше не на звʼязку. Я хочу запевнити, що зроблю все можливе, аби ви знову опинилися під нашим прапором. Щоб вас не примушували спілкуватися російською, щоб у вас була власна країна, а не та, яку навʼязала Росія. Щоб ви мали змогу самостійно обирати, де і як проживати.

Наші молоді співрозмовники мають велику удачу. Сьогодні вони перебувають у Литві, де можуть навчатися, зростати та жити під мирним небом.

Максим: - Литва для мене означає захист, і я навіть називаю її другою батьківщиною. Тому що вона дає можливість навчатися рідною мовою, і вона допомагає українському народові всім, чим може. Як в навчанні нашого майбутнього, так і на фронті.

Катерина: - Я прагну повернутися в Україну, адже це моя рідна земля, мій дім, мої близькі та родичі. Але в той же час усвідомлюю, що майбутнє залишається невизначеним. Це викликає великий страх. Коли починаєш над цим роздумувати, легко впасти в відчай.

Мені здається, що в Литві мені комфортно, адже багато чого нагадує Україну. Проте, незважаючи на це, я все ж дуже сумую за домом.

Іван: - Я втратив чимало знайомих у віці 18-20 років. Багато з моїх друзів зараз на фронті, і мені важко спостерігати, як вони жертвують своїм життям і здоров'ям заради нашої країни. А деякі ще й кажуть: "Ой, війна десь на сході, у мене тут все гаразд, навіщо мені ця країна?". Це справді дуже болісно!

Я точно не знаю, як воно все буде. Але я знаю одне, що я стовідсотково піду захищати свою країну.

Мене надихає те, що нашим військовим доводиться долати набагато більші труднощі, ніж мені, але вони не втрачають бойового духу. Це мотивує мене продовжувати свій шлях. Завдяки їм я знаходжу сили не відмовлятися від своїх викликів. Я просто беру і рухаюсь вперед.

Що станеться, якщо я здамся? Наші військові ризикують своїми життями, прагнучи забезпечити нам спокій і мир, щоб наша країна процвітала. Якщо я капітулюю, то всі їхні жертви і подвиги втрачатимуть значення. Якщо кожен з нас буде вдаватися до відчаю і здаватися, то ця війна не матиме сенсу.

Вадим: - Мене тримає тут тільки мій батько. Він каже, що ти вчись, а я буду тебе захищати до останнього поту свого і крові.

Для мене це надзвичайно важко, адже я спостерігаю, як він руйнує своє здоров'я на цій роботі. Я прагну йому допомогти і готовий організувати будь-який збір коштів, навіть піти на роботу, щоб купити йому необхідне. Я готовий на все! Лише хай він скаже, що йому потрібно. Але він відповідає: "Просто вчися, сину, вчися, бо ти будеш відновлювати нашу країну". І саме ця думка тримає мене тут.

Мене підтримують мої друзі, знайомі. Я зараз тут в Литві сам живу. Але коли ти сам, це просто жах. Коли ти згадуєш, що було і що в тебе зараз - це не переносимо, але я стараюсь жити далі.

Війна – це жахливий наставник. Вона намагається вселити безнадію, сумнів та страх. Однак, неймовірна людська природа в цій вогняній випробуванні здобуває зовсім інші знання.

Максим: - Війна та окупація відкрили мені очі на важливість цінування власного, українського. Раніше ми не надавали цьому особливого значення, але тепер усвідомлюємо, як це важливо. Як кажуть, починаєш цінувати те, що маєш, лише коли це втрачаєш. А тепер нам намагаються це відібрати.

На жаль, до початку війни я спілкувався російською, але після того, як покинув окуповану територію, усвідомив, наскільки важливою є мова для українця. Тож я вирішив перейти на українську в спілкуванні.

Марія: - Мені здається, що війна особливо вплинула на певні цінності. Тобто, якщо раніше ми, наприклад, не цінували те, що ми живемо вдома, багато хто казав, що він хоче переїхати кудись за кордон, ще щось. А зараз ти розумієш, наскільки важливо цінувати самі звичайні речі: те, що ти сьогодні вдома і те, що у тебе зараз близькі чи друзі поруч. А не їх або вбило, або вони дуже далеко від тебе, і ти не можеш бути з ними поруч.

Війна, на мою думку, відкрила нам очі на важливість речей, які раніше здавалися незначними. Україна для мене стала набагато значимішою. Я усвідомила своє походження, зрозуміла, де мій дім, і збагнула, яка наша країна унікальна, а люди — особливі. Це стало мені дуже близьким і рідним. І тепер мені шкода, що не звертала на це уваги раніше.

Іван: - Перед війною я жив у страху перед смертю і не мав чіткого уявлення про те, як хочеться провести своє життя. Але з початком війни я усвідомив, що моє покликання — повністю віддати себе служінню своїй країні, захищати її та сприяти її розвитку і процвітанню.

Заключне слово

Максим: - В окупації я написав проукраїнські вірші на підтримку України і під час обшуку дуже хвилювався, щоб їх не знайшли, бо вони ж нещадні тварюки (вибачте за такі слова), і вони могли зробити зі мною що завгодно. Але, на щастя, їх не знайшли.

З тих творів, які я створив під час окупації, виділяється вірш "Соловейко співає тихенько".

Соловейко ніжно виконує свою пісню.

Відтепер моя сопілонька неголосно звучить,

Оскільки вони переживають біду,

І душа моя від болю кричить.

Війна вже поруч, зовсім близько.

Де в даний момент зводить своє гніздо лелека?

Похилилась тополенька,

Що розташоване поруч з лукою,

Завершила її невдача,

І її бажання зникло.

Небо над Україною виглядає зовсім інакше.

Воно прагне висловити: "Призупиніть конфлікт, зупиніться!"

Сонце вже не світить так яскраво.

Як раніш,

Тепло не відчувається в серці.

Лише сім'я приносить тепло в серце.

Стає все більш і більш тепло.

Забавляй, моя сопілко, грай ще веселіше!

Щоб відчули ми знову наш рідний водограй.

Співай, пташечко, голосніше, не замовкай!

Щоб рідна земля відчула твою підтримку.

Щоб солдат тебе почув

В Україні він досяг перемоги.

Але коли це станеться, ніхто не може передбачити.

І від цього очі мої сльоза заливає.

Проте я відчуваю,

Коли це відбудеться?

Я благаю:

Вірте в це, люди!

Незабаром ми досягнемо перемоги.

Бо наша країна сильна та єдина,

І незабаром ми зможемо відсвяткувати!

І говорити: "Славна наша Україна!"

Я хочу, коли в мене зʼявиться змога,

Вийти на вулицю і проголосити: "Ми здобули перемогу!"

Тоді соловей буде співати ще гучніше.

Моя сопілка зазвучить веселіше.

І моя душа більше не зможе кричати від болю.

Збудує свою домівку лелека,

Я опинився в ситуації, що несе загрозу для життя.

Відчує тополенька свою доленьку,

Нехай її обгорне свобода.

Обійме ясне небо мою батьківщину,

І тоді скажу я: "Я люблю Україну!"

Сонечко яскраве засяє,

І я відчую, як теплий вихор обіймає мою душу.

Засвітиться мій улюблений край,

Нехай зазвучить наш улюблений фонтан.

І звернуся я: "О, соловейку,

По всій країні літай

"І поділися з нами всіма своїми історіями!"

І висловимо вдячність нашим оборонцям,

Ті, хто бореться за наше благополуччя.

І ми будемо вшанувати пам'ять як тих, хто загинув, так і тих, хто залишився живим.

Своїх відважних,

І завжди будемо бачити перед очима їх,

І ми також будемо ділитися з дітьми інформацією про них.

Як батьки з нетерпінням очікували повернення свого сина,

Як хтось не дождався, так і родина.

І будемо існувати.

У нашій країні

А разом ми виголосимо:

"Слава Україні!" can be rephrased as "Слава Україні та її героям!" which translates to "Glory to Ukraine and its heroes!"

Максим Ліпчевський з міста Генічеськ.

Міжнародна українська школа Литви

- Прозвучав спеціальний випуск передачі "Українська Хвиля", присвячений третім роковинам початку повномасштабної російсько-української війни.

Своїми думками і спогадами ділилися учні Міжнародної української школи Литви Максим Ліпчевський, Марія Папсуєва, Іван Апухтін, Катерина Циганкова та студент Вільнюського університету Вадим Галузінський.

Над передачею працювали звукорежисер Соната Ядавічієне, журналісти Олена і Олег Головатенки та Пресцентр Міжнародної української школи Литви.

Щиро вдячні за активну підтримку в організації та підготовці до ефіру старшокласнику Артему Шевченку з нашої школи.