"Війна стала уроком: я готовий відмовитися від матеріальних благ, якщо це може врятувати чиєсь життя." Як 11 років конфлікту трансформували журналістську діяльність.
Як трансформувалася діяльність медіа в умовах бойових дій, які питання потребують детального висвітлення та на що слід звернути увагу при співпраці з міжнародними партнерами?
Минулого тижня в Kyiv Hall відбулася панельна дискусія на тему "11 років висвітлення війни, яка ведеться проти твоєї країни", організована N-OST у рамках ініціативи Europe-Ukraine Desk. Захід зібрав таких журналістів, як Анастасія Власова, Інна Варениця, Стас Козлюк, Оксана Йоханнессон та Михайло Штекель. Модератором зустрічі виступила журналістка та співзасновниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу Ангеліна Карякіна.
Зустріч була організована на честь одинадцятої річниці конфлікту в Україні. Учасники обговорили, як змінилася журналістська діяльність під час війни в порівнянні з 2014 та 2022 роками, чому міжнародні медіа все рідше висвітлюють події війни та яких сюжетів не вистачає для залучення аудиторії.
Ангеліна Карякіна розпочала зустріч із роздумів про те, як змінився рівень і якість воєнної журналістики в Україні з 2014 року -- як вітчизняної, так і серед іноземних медіа.
Інна Варениця зазначила, що деякі іноземні журналісти вважали, що в Україні з 2014 року триває громадянська війна, тому українцям доводилося багато пояснювати своїм закордонним колегам. "Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році кількість медіа зросла, але до кінця того ж року ми спостерігали зменшення журналістів. Це явище характерне для всіх воєн. Я також мала досвід роботи в Іраку і можу порівняти: на початку операції в Мосулі журналістів було значно більше, але з часом їх кількість зменшувалася. Лише ті, хто здатний створювати більш глибокі репортажі, залишалися працювати в регіоні."
"Подібну ситуацію спостерігаємо й в Україні: лише ті, хто здатен проводити аналіз, залишаються та працюють у цій країні. У 2014 році ми здебільшого мали новини про події без детальних пояснень, тоді як зараз багато колег прагнуть роз'яснити, яким чином зміни на фронті чи в політичній арені позначаться на нашому суспільстві," -- зазначила журналістка.
Михайло Штекель також зазначає, що спостерігається падіння інтересу до висвітлення війни. Він вказує на те, що тенденція до зменшення уваги почалася ще в 2015 році, коли медіа поступово стали менше висвітлювати події на Донбасі.
"Загалом якість висвітлення війни залежить від попиту медіа, як в Україні, так і у світі. Ті, хто робив це з 2014 року, вже став експертами. І для мене було великою несподіванкою, коли у 2022 році почали приїжджати іноземні журналісти, і деякі мої колеги відкривали для себе цих загартованих ветеранів журналістики. Але вони вчилися у моїх колег як поводитися, як щось висвітлювати, що деякі речі означають, що важливо, а що ні. І цей процес все ще триває", -- каже журналіст.
Своїм досвідом співпраці з іноземцями поділився і Стас Козлюк: "Я побачив, що багато колег розуміють, як робити сюжети про війну, про солдатів, про мирних жителів і головне, що журналістика -- це не те, що ти бачив і розповідаєш, а контекст, у якому ти маєш пояснити, що відбувається. Деякі іноземні колеги цього не розуміли. Вони вірили, наприклад, на початку повномасштабного вторгнення, що якщо Росія вб'є Зеленського, війна закінчиться. Але це неправда, тому що ми боремося не за Зеленського, ми боремося за нашу свободу, за наших рідних і за нашу землю".
Іноземні журналісти також вражені тим, що заборона військових на роботу безпосередньо на передовій і в окопах не є цензурою, а є необхідними заходами безпеки, оскільки існує постійна загроза атак з боку безпілотників.
Ангеліна Карякіна визнала, що умови ведення роботи під час війни зазнали змін. Вона зазначила, що, на відміну від повномасштабного вторгнення, з 2014 року українські та міжнародні ЗМІ мали можливість відвідувати тимчасово окуповані території та отримувати інформацію про події там. Проте з 2022 року така можливість стала повністю недоступною.
Анастасія Власова розповіла, що повномасштабна війна змінила сприйняття об'єктивності та нейтральності. Вона нагадала про затримання у Росії американського журналіста Wall Street Journal Евана Гершковича за спробу висловитися про них критично. Або ж випадок, коли російська служба ВВС опублікувала фільм "Українська війна: Інша сторона", який висвітлив війну зі погляду російських окупаційних військ.
"Тепер ті, хто говорить, що вони нейтральні, зазвичай, підтримують "іншу сторону". Якщо ви не підтримуєте їхню сторону та якщо не демонструєте підтримку відкрито, вони не дадуть вам доступу і можуть стратити вас, якщо ви український журналіст", -- каже журналістка.
Ангеліна Карякіна також зазначила, що до 2022 року на окупованих землях діяли міжнародні моніторингові місії, такі як ОБСЄ та ООН, що забезпечувало наявність певного механізму перевірки ситуації. Проте, після їхнього виходу з цих регіонів, росіяни отримали свободу дій, а разом з цим зникли навіть найменші шанси на те, що журналістів супроводжуватимуть представники міжнародних організацій, які могли б надати їм захист або дипломатичний імунітет. Таким чином, ці території стали справжньою темрявою, де панують фільтраційні табори та інші жахливі явища.
Серед численних викликів, з якими стикається журналістика, варто відзначити значні витрати на обладнання та подорожі до зони конфлікту. Журналістам необхідно знайти фінансування для транспорту, пального, засобів зв'язку тощо. Фотографка Оксана Йоханнессон, яка відвідала зони бойових дій у різних куточках світу, зокрема в Африці, поділилася, що витрачає чимало власних коштів, аби мати можливість виїжджати на передову та висвітлювати ті історії та аспекти, які її цікавлять, не чекаючи офіційних запитів.
Інна Варениця, Оксана Йоханнессон, Анастасія Власова
Проте найголовніше — це фізична та психологічна підготовка, а також розуміння основ тактичної медицини. "Я навіть пройшла повний курс і отримала звання фельдшера, адже це має величезне значення. Я активно працюю в окопах на передовій і мені неодноразово доводилося надавати першу допомогу в критичних ситуаціях".
Анастасія Власова підкреслила, що вкрай необхідно, щоб вся команда журналіста, включаючи водія, пройшла початкові курси з фізичної безпеки та основ надання першої медичної допомоги.
"Це недешево, і, на жаль, я не знаю жодного українського медіа, яке могло б забезпечити такий рівень безпеки. Але коли ми кудись їдемо, ми не хочемо створювати більше проблем своєю присутністю для солдатів. Правила мають значення. Я ціную, коли бачу, що мої колеги знають правила і сприймають їх серйозно. Фаталізм не працює в цьому випадку, я не люблю покладатися лише на свою удачу", -- каже журналістка.
Інна Варениця підкреслила значення дотримання журналістських стандартів під час висвітлення війни, проте зазначила, що людський аспект має для неї не менше значення: "Найголовніше — залишатися людиною, і це перевищує будь-які стандарти. В якийсь момент я усвідомила, що не потребую порад, адже деякі редактори не мали такого ж досвіду, як я, і рішення залишалося за мною. Війна навчила нас, журналістів: я можу відмовитися від свого матеріалу, якщо він може завдати шкоди комусь".
Анастасія Власова, щоби уникнути негативних наслідків для героя свого матеріалу в разі делікатної теми, створює кілька варіантів зображень людини, на яких обличчя може бути як видимим, так і прихованим. Наприклад, для The Guardian вона зафіксувала чоловіка, який самовільно залишив свою службу. Він дав згоду на публікацію свого обличчя, проте редакція The Guardian вирішила все ж закрити його особистість.
Стас Козлюк, своєю чергою, радить журналістам завжди снідати: "Це головне. Ми висвітлювали історію про Авдіївку в 2015 році, і ми снідали з моїм колегою десь о восьмій вечора. Це було жахливо. По-друге, всі рішення, які ви приймаєте, -- це лише ваша відповідальність. Якщо вам некомфортно, ви звільняєтеся".
Він також підкреслює важливість наявності людей на місцях, які можуть інформувати про поточну ситуацію. Якщо журналіст відвідав Краматорськ півроку тому, за цей час могли відбутися значні зміни.
"Я помічав хлопців, які завжди вибирали величезні автомобілі, наприклад, броньовані машини. Це їх мета. І зараз не варто зупинятись у готелях, адже вони також можуть стати мішенню для російської армії. Завжди краще знайти якийсь маленький будинок чи квартиру на околицях міста, подалі від зони бойових дій. Іноді це справді рятує життя, чесно кажучи," – ділиться своїми думками Стас Козлюк.
Учасники дискусії також підняли питання, які аспекти війни потребують більшої уваги. Стас Козлюк зазначив, що не вистачає детальних розповідей про російську окупацію як цілісну систему: "Ми маємо безліч історій про дії росіян на захоплених територіях або про людей, які втекли від окупації. Проте, зізнаюсь, я не бачив багатьох матеріалів, які б аналізували цю систему: як людей, затриманих на неокупованих територіях, потім перевезли до Білорусі чи Росії, де їх могли судити або не судити. Які шляхи використали ці люди, скільки з них втекло з окупованих територій до Росії. Я розумію, чому це так, адже такий аналіз вимагав би значних витрат часу, ресурсів і людей. В міжнародних медіа є подібні матеріали, але вони зазвичай прагнуть до швидких новин, оскільки це легше".
Інна Варениця запропонувала розглянути вплив війни на довкілля: "Спробуємо порахувати витрати на війну в реальних грошах. Наприклад, ліси. Скільки коштувало Україні виростити ліс? І чи можна зараз заробити на спаленому лісі? І це могла б бути гарна бізнес-історія. І я ще не бачила такої історії".
Вона зазначила, що слухачам потрібні зрозумілі оповіді, адже суспільство вже втомилося від емоційно навантажених розповідей про воєнні злочини, які зосереджують увагу на стражданнях.
Оксана Йоханнессон називає найбільш недооціненою темою історії людей, які живуть із пораненими на війні солдатами: "Останні два роки я ділю свій час між фронтом і шпиталями, і висвітлення цих історій у різних секторах дає найкраще розуміння нас як суспільства, адже це реальність, із якою ми будемо стикатися протягом наступних десятиліть.
Я досі не знаю жодної історії про солдата, який перебуває на паліативному лікуванні, і як сім'я з цим справляється. У мене є така історія, але вона ще не опублікована. Але це повністю змінює життя сім'ї, дружини, яка стає медсестрою.
Особи з ампутаціями отримали більше уваги завдяки зусиллям центру Superhumans, проте протягом останнього десятиліття війни ці питання залишалися поза увагою, а система не функціонувала належним чином. Наразі я щомісяця відвідую лікарні. Я побувала в усіх основних медичних установах і найкращих реабілітаційних центрах. Ці історії найяскравіше відображають стан нашого суспільства.
Михайло Штекель зазначає, що іноземні, зокрема європейські, медіа могли б більше уваги приділити історіям українських військових, які до початку повномасштабної війни вели звичайне цивільне життя. "Для європейської аудиторії було б цікаво дізнатися, як людина, котра працювала менеджером у магазині, перукарем чи баристою, змушена була стати солдатом і набути нових навичок. Як змінилася її доля. Якщо ми стверджуємо, що російсько-український конфлікт є складовою більшого протистояння між Росією та Європою, це свідчить про те, що цивільні особи в Європі можуть стати наступними жертвами російського агресора. Це може стати сильним посланням, яке демонструє, що за цими військовими стоять звичайні люди, що борються за зупинку російського вторгнення".
