Вікторія Зварич: російський балет є інструментом пропаганди, а не чимось, що поза політикою.

Українська балерина та дослідниця Вікторія Зварич в бесіді з Лесею Вакулюк розкриває, чому уявлення про "велич російського балету" є колоніальною конструкцією. Вона також обговорює, як культура може слугувати інструментом у війні та чому Україні важливо мати самостійний український балет.

Мене звати Леся Вакулюк, і в рамках проєкту "Європейці" я маю можливість спілкуватися з людьми, які своїми діями роблять світ кращим. Серед них — громадські активісти, культурні діячі, військовослужбовці, волонтери, політики та представники різних професій. Незважаючи на різноманітність їхніх шляхів, всіх об'єднує одне – прагнення до європейських цінностей.

У всіх куточках планети під час різдвяних свят у театрах можна побачити "Лускунчика" — одну з найвідоміших балетних постановок, створену російським композитором Чайковським на основі казки німецького автора Гофмана.

А ще в усьому світі, попри все що чинить Росія з нашою країною, вважають досі російську балетну школу найкращою. Вікторія Зварич стверджує, що це не так. Вона балерина, яка з початком повномасштабного вторгнення, як тільки її чоловік добровольцем пішов на фронт, взялася розвінчувати міф про неповторність російського балету і переконувати, що це для росіян не просто мистецтво - це пропаганда.

А ще Вікторія започаткувала блог, і її, на перший погляд скромну, діяльність помітив сам Пєсков, речник Путіна, та ще й обурився. Сьогодні Вікторія у нас в гостях.

Таким чином, Пєсков висловив своє обурення, а російські ЗМІ активно обговорили ваші висловлювання – близько 130 видань звернули увагу на цю тему. Отже, скромна блогерка-балерина раптово здобула популярність у Росії.

Які жахливі слова вимовила Вікторія Зварич стосовно неперевершеного російського балету?

Це, до речі, було інтерв'ю для фінського видання. Вони проявили інтерес до гастрольних виступів українських артистів, які продовжують виконувати твори Чайковського, адже у нас є кілька гастрольних колективів за межами країни. Мій коментар про те, що спочатку з'являється балет, а потім вже йдуть танки, отримав значну популярність за кордоном.

Чи були ви вражені?

Так, я насправді була вражена.

А вам російські користувачі не писали "Як ти смієш?" в іnstagram на ваш блог?

Після цього ми зіткнулися з масовим припливом російських користувачів та ботів. Неодноразово ми з менеджеркою обмірковували можливість закриття сторінки, але, на щастя, цього вдалося уникнути. Просто з'являлися численні хейтерські коментарі.

В Україні продовжуються суперечки навколо особи Чайковського. Деякі намагаються підкреслити його українське коріння, закликаючи інших відсторонитися від його особистості. У нас у Києві є консерваторія, названа на його честь, яка досі користується його ім'ям. Зараз ми перебуваємо в період різдвяних свят. Ваш блог, який спростовує міфи про унікальність і велич російського балету, підкреслює, що це не лише танець, а й інструмент впливу.

Проте, я не впевнений, чи в інших країнах практикують подібні зміни, як це роблять в українських театрах, де музику Чайковського замінюють на твори, скажімо, Івана Небесного або інших авторів. Можливо, там все залишається на своїх місцях, як і раніше... Скільки ж разів вже демонстрували цей "Лускунчика"?

Вже майже століття. Хоча насправді ракети не падають на їхню територію, і щоденних обстрілів немає, існує чимало країн – таких як Литва та Польща – які на початку конфлікту вирішили відмовитися від виставлення балетів, створених російськими композиторами. У нас немає формальної заборони, але є рекомендації, яким дотримуються державні театри. Приватні ж організації часто ігнорують ці рекомендації, продовжуючи виконувати твори російських авторів за кордоном, прикриваючись українськими символами. На жаль, це не є ефективним шляхом.

Тобто наші компанії везуть наших артистів за кордон і ті танцюють під російську музику російських композиторів?

Я не впевнений, як можна вирішити цю ситуацію. По-перше, багато компаній приховують ці факти. Минулого року в польських ЗМІ навіть виникли скандали з цього приводу. Львівський балет, який не належить до Національного театру, виявився приватним, проте вони швидко змінили свою назву. Існують певні схеми, які дозволяють їм діяти анонімно: змінюють назву і виступають безпосередньо на сцені під український гімн і з прапором. Це викликає певний дисонанс, коли ми використовуємо наші символи, виступаючи під музику російських композиторів. Якщо ми самі це робимо, то якою ж є наша позиція щодо вимог до інших?

Вікторіє, я вже трішечки розказала глядачам, як розпочався ваш блог. Але чи пригадуєте, власне, цей момент, коли ви подумали, що от тепер я почну робити блог і буду якось розвінчувати всі ці міфи, стереотипи, нав'язані якісь нам, українцям, історії про те, що ми другосортні, бо балет до нас тільки Росія принесла, а ми нічого до того не знали, бо ми були селюками?

Власне, в день, коли розпочалася війна, ми мали заплановану прем'єру вистави - 24 числа.

Ви виступали як солістка у Львівському театрі опери та балету.

Коли я усвідомила, що війна розпочалась, відчула навіть певне полегшення – адже вистава, на мій погляд, виглядала не дуже вдало. І коли мій чоловік пішов на наступний день, я почала замислюватись: як так могло статися, що я займаюся діяльністю, яка настільки пов'язана з Росією? Чи дійсно немає жодного способу змінити це?

Через два місяці в театрі знову відновилися вистави. Я не могла повернутися - мені справді було неприємно від того балету. Але це спонукало мене до роздумів: чому ж ми так тісно пов’язані? І я вирушила в пошуки відповідей.

У ході цих пошуків я знайшла свою менеджерку. І, власне, тема українського балету, коли я вперше спробувала її в блозі, знайшла дуже великий відгук в аудиторії. І я зрозуміла, що, по-перше, про це ніхто не говорить, по-друге, про це ніхто не знає. І я почала шукати інформацію, і була здивована, наскільки багато всього є, чого взагалі нам невідомо. І в результаті так почала і сама дізнаватись, і ділитися з аудиторією.

Але чому у вас виникло таке враження, що балет є лише російським мистецтвом, немов би він належить лише Росії? Адже в світі існує безліч інших країн - чи дійсно в них усюди представлений тільки російський балет?

Ні. Це один з найбільших, напевно, міфів зараз на території України. Бо насправді це такий "ефект ехо", створений Росією, - що існує тільки одна-єдина російська школа. До речі, що цікаво - це лише в нас. Тобто за кордоном немає привілеїв насправді до російської балетної школи. Я перечитала багато досліджень, інтерв'ю - російська балетна школа за кордоном на рівні з іншими. Чимось краща, чимось гірша, але точно не найкраща.

Міф про те, що вона найкраща, існує лише на теренах колишнього Радянського Союзу. Нам створили таку ілюзію, нам закрили доступ до інших шкіл. Навіть в університеті вже в незалежній Україні в нас немає в програмі окремого вивчення кожної школи. Тобто десь побіжно нам сказали, що є ще французька, американська, італійська - але то таке. Є тільки російська, й ми вчимо тільки російську.

Насправді, чимало людей вважає, що балет – це виключно російське явище, і що його походження пов'язане лише з Росією.

Зрозуміло, а потім він переїхав до Росії. І російські медіа просто розгорнули масштабну кампанію...

Отже, Російська школа виникла на основі різних елементів. Вона черпала з французької термінології, інтегрувала італійські впливи, зокрема школу Чекетті, і в результаті створила власну систему, яку потім активно популяризували у нас.

Як їм вдалося так переконливо впровадити в свідомість, що лише російський балет заслуговує на увагу, а все інше є чимось другорядним? А що вже казати про українців у цій ситуації...

Коли я почала займатися оцим дослідженням, я зверталась до теми, що таке український балет. У нас ніде не було визначення, що таке український балет. Хтось називав танцівників, хтось називав композиторів, вистави. Тобто підсумувати і дати визначення - не було. Я це спробувала зробити у своїй книзі. І щоб це зробити, я звернулась до Google and Gram Viewer, пошуковика, який показує запити щодо певних словосполучень у дослідженнях та книжках англомовних. Це такий великий архів. Я вбила Ukrainian Ballet, і мені показало всплески інтересу до українського балету. Це був період початку XX століття - 1920-1930-ті роки, це 1960-ті і це вже період початку незалежності.

І от, власне, цей період 1920-1930-ті - це коли на території, особливо західної, України розвивались свої балетні школи, при тому абсолютно різноманітні, з європейськими цінностями. У нас була школа Оксани Суховерської, де викладали академічний балет, де викладали сучасний балет. І найцікавіше, що підходи до навчання дуже різнились, тобто в першу чергу плекали особистість, яка здатна далі вже танцювати.

Замість цього, все це було прибрано та закрито. Коли в 1940-х роках совєти увійшли до Львова...

Які нас нібито освобождали...

... усі навчальні заклади закрилися, і залишилася лише одна школа з головним офісом у Петербурзі, яка впровадила програму для всіх. Таким чином, розвиток вільного класичного академічного балету, що базувався на європейських цінностях, у нашій країні фактично завершився.

Ви кажете: європейські цінності. Дуже часто люди кажуть: а що таке європейські цінності? А що таке європейські цінності в балеті? Це ось це плекання особистості?

Власне, повага до танцівника. Без принижень. Дуже гарна цитата в Оксани Суховерської була: лише сильні, вільні духом і тілом люди можуть будувати наступні покоління. Тобто треба було виростити особистість, яка готова постояти за себе, яка готова боротися, і тоді це буде гарний, сильний балет у тому числі, крім того що буде будуватись країна.

Замість цього, те, що ми спостерігаємо сьогодні, нагадує балет, який скоріше нагадує військову структуру. Тут танцюристи виступають в ролі солдатів, які виконують накази, не маючи змоги стати лідерами чи взяти на себе відповідальність. Вони лише підкоряються і виконують репертуар, визначений цим порядком.

Це явище все ще присутнє в Україні, незважаючи на те, що ми вже багато років незалежні – ці русскіє скрєпи. У їхній армії солдати не мають права на власну думку, і, схоже, аналогічна ситуація спостерігається і в їхньому балетному мистецтві.

Якщо бути відвертою, присутність такого режиму в балеті, можливо аб'юзивного, в Європі також була. Але насправді вони почали це питання значно швидше порушувати, працювати, пропрацьовувати. А в нас ще до цього не дійшло.

Чому в Європі вирішили зайнятися цим питанням?

Мені дуже подобається, як працює англійська школа. Вони дивляться на те, як танцівники не лише функціонують в балеті. Це, власне, те, про що говорила Оксана Суховерська, - їм важлива особистість, їм важливо, що можуть ці люди, окрім балету, яким буде їхнє майбутнє, коли вони завершать кар'єру. І тому вони працюють над тим, щоб танцівники були здорові, були впевнені, сильні, не травмовані психологічно.

В яких роках ви здобували освіту в балеті? Яким чином ви потрапили у світ танцю?

Я прийшла в балет з гімнастики художньої в 13 років, уже доволі пізно, як на той час це було для балету. Училась у Львівській державній хореографічній школі і після навчалася в Мінську. Я пізнала таку справжню культуру балетну оцю.

"Справжню".

Чи знаєте ви, чому я вирушила до Мінська? Це досить цікава історія. По-перше, мої батьки прагнули знайти безпечніше місце (здавалося, що саме Мінськ таким є). Крім того, на форумі, присвяченому балету, мені дали кілька рекомендацій. Я обговорювала свої плани щодо кар'єри і прагнула спробувати сили в професійному балеті. Педагоги з Львова, які були справжніми патріотами, запам'яталися мені, коли сказали: "Якщо ти мрієш стати професійною балериною, навчатися слід лише в Росії".

Мінськ уже йшов опісля: Росія, потім Білорусь, а потім цей. Це було 15 років назад.

Однак це вже була незалежна Україна. І тим не менше, все ще існувала думка, що все найкраще...

Вона все ще присутня.

Вона ще існує? Чи дійсно все найкраще знаходиться в Росії?

90% артистів, педагогів балету в Україні досі працюють з цією думкою.

Ці педагоги - вони вже з цієї епохи чи ще з тої? Я намагаюся зрозуміти просто: ці люди, можливо, приїхали самі з Росії?

Так, до нас привозили цілими випусками артистів, які залишались тут, танцювали, а потім викладали. Відповідно, всю культуру, всі цінності вони передавали з покоління в покоління. Коли я прийшла в балетну школу, я була селючкою, бо я була львів'янка.

Це школа балету, розташована у Львові?

Отже, це виглядало так: ви не маєте навичок у танцях, і ми вас цьому навчимо. Було помітне зверхнє ставлення. Спілкування відбувалося виключно російською мовою, і лише з початком війни театр почав використовувати українську.

Це ви вже про театр говорите?

Отже, вся трупа активно взаємодіяла… У нас навіть були кілька львів'ян у складі, але вони часто переходили з команди в команду, оскільки атмосфера спілкування була дуже жвавою… Це був справжній осередок російської культури в серці Львова.

Боже, а що тоді можна сказати про Київ чи Харків, скажімо? Чи мав ти можливість поспілкуватися з колегами з тих міст? Чи існувала там подібна точка зору?

Безумовно, так.

Кажуть, що у нас існує така методика підготовки акторів – чи, можливо, щось змінилося з часом. Вона полягає в тому, що людину, яка приходить в професію, намагаються зламати як особистість. Так, ті викладачі, які приймали вас, коли ви були всього лише 13-річною дівчиною, – ви згадуєте, як проходили ці випробування? Яким було ваше навчання?

На щастя, я особисто не відчував емоційного тиску під час навчання у Львові. Мені намагалися пояснити значення російської культури, проте викладачі не чинили на мене жодного психологічного тиску чи насильства.

Чи це можливе?

Таке трапляється. Тому я вдячна своїм вчителям. Вони самі виросли в цій системі. Їхнє виховання... Вони передавали мені свої цінності, і, можливо, в цьому немає їхньої провини. Можливо, вони просто не знайшли себе у Львові, не усвідомили, що живуть в Україні. Але вони цього не робили, адже навколо ніхто не ставив таких вимог. Хоча я не стикалася з якимись особливо жахливими ситуаціями. Хоча в балетних школах та професійних навчальних закладах це може траплятися.

Під час мого навчання в Мінську відбувалися справді цікаві бесіди. У нас була викладачка, якій на той час виповнилося 85 років, і вона була відданою комуністкою. Це виглядало досить кумедно – ми організовували вечори, на яких писали листи дідусеві Леніну. Це сталося в 2012 році. Ми зібралися в актовій залі і взялися за написання цих листів. Я навіть розповіла мамі про ці події.

Але він же ж в мавзолеї лежав....

Вона, педагог, постійно зверталася до мене так: бандеровка, бандеровка. Хоча це звучало дещо дивно, тим не менш, це було присутнє в нашому спілкуванні.

Ви згадуєте про білоруську школу та листи до "дєдушкі Лєніна"... Чи були в тих промовах також згадки про "російський театр", "російський балет" та "російське мистецтво"?

Безумовно, серед колег з пострадянських країн це вважається елітним, і створює відчуття, що ми найкращі, що належимо до цієї школи, що нас обрали, і ми такі виняткові. Проте насправді це лише наша власна ілюзія. Якщо ж знову повернутись до питання репертуару, зокрема "Лускунчиків", і розглянути тему школи, то я б зазначила, що російська школа насправді не є конкурентоспроможною на міжнародній арені.

Ви крамолу говорите, Вікторіє!

У нас є проблеми з цим. Тому, якщо ми хочемо надалі розвивати український балет, нам треба себе спитати: що ми хочемо - бути незалежними, автономними, конкурентними чи просто ретранслювати чужу культуру і наслідувати російський балет? Бо є дуже багато шкіл і кожна школа дає певні переваги - у чомусь там ми з сильніші, у чомусь слабші. І загалом у світі існує практика міксу шкіл, пошуку, включення якихось більш сучасних напрямів. У нас цього не було. Тому більшість випускників суперпрестижних, начебто найкращих балетних шкіл світу часто не можуть приймати за кордоном, тому що це неконкурентно.

Як багато часу нам потрібно, щоб позбутися від російської пропаганди, яка впродовж радянських часів впроваджувалася в наше свідомість, стверджуючи, що "тільки російський балет є найкращим і єдиним у цьому світі"? Як ми можемо витіснити цю ідею з наших розумів?

Зараз у нас виникає безпрецедентна можливість реалізувати зміни. Багато моїх колег все ще прив'язані до російської освітньої системи, репертуару та традицій, і зараз з'являються коментарі про те, що у нас відібрали основну частину репертуару, і ми не знаємо, що робити, адже наш балет начебто занепадає... У мене виникає запитання: якщо існує система, і навіть втрата кількох вистав призводить її до колапсу, чи може вона взагалі існувати? Це свідчить про її недосконалість і необхідність переосмислення. Мені здається, ми повинні скористатися цією ситуацією, визначити нові цілі та спрямування на розвиток незалежного українського балету. І активно працювати в цьому напрямку.

Дослідження, проведені моєю командою, свідчать, що проблема деколонізації балету є актуальною не лише в Україні, а й у багатьох країнах світу. Існує чимало наукових публікацій та статей, які аналізують причини цього явища та пропонують шляхи його вирішення. Виходячи з цих досліджень, можна стверджувати, що для подолання колоніального впливу необхідно, насамперед, реформувати систему освіти та репертуарну політику, адже саме вони утримують нас у стані залежності. Коли говорять про складнощі змін, про відсутність інтересу з боку міжнародної спільноти, де всі прагнуть лише до класичних вистав, таких як "Лускунчик", питання залишається за нами: що ми готові запропонувати?

Звісно, просто взяти щось на показ і відправити - це не підходить. Необхідно усвідомлено розуміти, що це тривалий процес, який вимагає серйозного підходу. По-перше, потрібно підготувати артистів за сучасними стандартами, створити нові декорації, костюми та вдосконалити техніку виконання. Важливо інвестувати в PR та маркетинг, адже в цій сфері ми зовсім не активні. Лише після цього можна думати про виїзд за кордон.

Мова балету насправді зрозуміла в усьому світі. Якщо подивитись на приклади драматичного театру Івана Уривського, на приклади хору "Гомін", - якщо їх хочуть бачити за кордоном, то невже для балету це так складно? Просто треба докласти багато зусиль і зробити це якісно.

Отже, ствердження про те, що "страждання" полягає в тому, що ми не можемо заробляти, оскільки (як мені повідомляли колеги) "заборона Чайковського позбавляє нас можливості отримувати прибуток, адже гастролі можливі лише з його музикою", є хибним. Заробіток можливий, якщо вкласти зусилля та створити якісний продукт – тоді результати не змусять себе чекати. Не потрібно покладатися на досягнення Росії, яка використовує свою культуру, зокрема балет, як інструмент у цій війні, що, на мою думку, є відомим фактом.

Це схоже на те, як Китай дарує панд іншим країнам. Ці милі ведмеді з їхньою чорно-білою шерстю викликають захоплення у всіх. Проте, це також частина китайської пропаганди, яка має на меті відвернути увагу від жахливих подій, таких як систематичне знищення уйгурів — цілої нації, і робиться це в жахливий спосіб. А якщо ми поговоримо про російські вистави... Скільки з них є у репертуарі балету?

Залежно в якому театрі. У Львові, наприклад, я підраховувала, у нас були "Лебедине", "Лускунчик" - це те, що прибрали. У Києві більше вистав. Там ще "Спартак", "Кармен". От їм типу складніше, бо в них більша частина репертуару. Але хто ж винен, що в нас репертуар побудований на базі російського? У Львові до початку війни, я пригадую, "Лебедине" йшло по три-чотири рази на місяць. Тобто в нас не йшли свої вистави, вони не ставились - бо для чого, якщо в нас є "Лебедине" і "Лускунчик", на які завжди приходять люди? Тому що це бренд з точки зору маркетингу в Росії, балет "Лускунчик", "Лебедине", Чайковський - це бренд, який вони створили, а такі наші трупи зараз його продовжують популяризувати.

Я почула схожий аргумент від одного британця, який працює в лондонському театрі. Він висловив думку: "Як я можу відмовитися від пані Нетребко, російської оперної співачки? Хоча це інша сфера, суть залишається тією ж – мова йде про мистецтво як про російську пропаганду. Я ж пишу її ім'я на афіші, і люди приходять на виставу. Отже, у мене гарантований аншлаг."

Росія інвестує величезні суми в свою пропаганду. Я натрапила на статтю, в якій йдеться про австрійський театр та його репертуарну політику, а також про вплив фінансування з боку Газпрому на культурні програми в Австрії та Європі загалом. Вони фактично спонсорують певну кількість вистав і формують репертуар. Це вже виходить за межі простої реклами: чим більше ти стикаєшся з певним контентом, тим більше він стає впізнаваним. В результаті ти просто приймаєш це як даність. Так працює міфічний механізм бренду.

А чому європейці так тримаються за цей російський балет, хоча мають і свого всякого різного цікавого, неймовірного, і все одно для них "Лебедине озеро" - це таке щось вау?

В результаті своїх досліджень я дійшла висновку, що Росія використовує три різні наративи для просування балету та культури в цілому, орієнтуючись на різні аудиторії. У випадку внутрішнього споживання вони підкреслюють неперевершеність свого балету, стверджуючи, що "величний російський балет" не має рівних у світі. Коли ж йдеться про країни пострадянського простору, їхній меседж звучить так: "Ви нічого не мали до нас, ми – ваш єдиний культурний провайдер, наш балет – ваш порятунок (незрозуміло від чого), і без нас ви б залишилися непоміченими."

А за кордоном це подають під виглядом того, що балет нібито не має нічого спільного з політикою. Стверджують, що балет - це високе мистецтво, яке абсолютно не пов'язане з політичними реаліями. І, що дивно, багато хто в це вірить і піддається цій ілюзії. Балет, вважається, поза політикою, і делегації охоче приїжджають на вистави. Однак варто усвідомити, що балет - це мистецтво, призначене для еліти, і під його прикриттям часто вирішуються різноманітні питання.

Не можу не згадати про тих, кого вони можуть вивозити на гастролі. Вони зараз активно намагаються утвердитися на міжнародній арені. Продають балет як позаполітичне мистецтво, яке належить світові. Часто можна почути, як вони підкреслюють, що Чайковський — це світовий композитор. Але насправді він є композитором російським, а не світовим.

Він сам повідомляв про це.

Отже, немає жодного твору, який би належав лише всьому світові і не мав зв'язку з його автором. Цей композитор з Росії. Однак дуже зручно використовувати цю ідею, стверджуючи, що це частина світового мистецтва. І при цьому бути присутніми на всіх заходах, де зараз вони намагаються максимально скористатися кожною можливістю.

Чи зустрічали ви за межами нашої країни зображення, на яких балерини танцюють на танках? Мені здається, я щось подібне вже бачив.

Ой, було таке в Білорусі, було таке в Росії. У них є в Росії балетна школа якась, я теж робила допис про них, де діти стрибають з "калашниковим" по залу балетному. Ну, тобто це... Я не знаю, чи бачать. Але я думаю, що їм достатньо "великого мистецтва".

Але ми ж не маємо таких грошей, як Росія. В нас немає Газпрому.

Ми не маємо достатньо ресурсів, тому змушені покладатися на власні зусилля. І поки у нас є шанс, поки нас готові слухати, поки існує інтерес до нашої діяльності, ми повинні максимально активно заявляти про себе і забезпечувати високу якість нашої роботи.

Чи можемо ми висловити свою позицію, враховуючи, що тривалий час перебували під контролем Росії — спочатку в складі Російської імперії, а згодом у складі Радянського Союзу? Адже це, по суті, одне й те саме.

У нас дуже гарний фундамент, по-перше, який ще був збудований до того, як до нас прийшли росіяни. Це і школи, які були в Україні, і плюс паралельно, що дуже цікаво, традиція українського балету розвивалася за кордоном нашими митцями. Тобто вона була безперервною, по суті, просто вона розвивалась в Австралії, на Кубі, в Америці. Українці творили там балет.

Отже, у нас є надійна основа, і ми маємо справжніх обдарованих дітей. Як член журі на конкурсах, я постійно переконуюсь в їхньому таланті. У нас також є сучасні, креативні педагоги, які бажають навчатися і прагнуть до того, щоб діти розвивали свої здібності. Вони не просто виконують свою роботу, а справді зацікавлені в прогресі учнів. Отже, у нас є всі можливості для розвитку — чому б не скористатися цим?

Українці, які розвивали театр на Кубі, в Австралії чи Сполучених Штатах Америки, - хто ці українці? Що це за імена?

Першою, кого я знайшла, є Марина Березовська, дочка художника Нарбута. Нещодавно стало відомо, що Дарка Гірна готує випуск про неї. Марина здобула освіту в Києві, а після цього, змушена через обставини, потрапила до табору для переміщених осіб у Німеччині, звідки згодом вирушила до Австралії. Там вона заснувала першу балетну компанію країни – Australian Ballet. Хоча вона була співзасновницею, варто зазначити, що серед її колег була і росіянка, яка згодом отримала більше визнання. Марина Березовська мала чудову чутливість у роботі з танцівниками, її учні стали солістами Королівського балету в Лондоні. Її методика поєднувала традиції англійського балету з елементами української техніки.

Ця історія є типовою для багатьох людей, які мають українське коріння. Вони змогли поєднати академічний класичний балет із технічними елементами українського танцю. Варто зазначити, що мова йде не про народні танці, а про класичний балет, але з елементами української специфіки. Березовська, зокрема, стала однією з перших, хто висловив критику на адресу системи Ваганової, що панувала в середині XX століття. Серед інших варто згадати Рому Прийму-Богачевську, солістку Львівської опери, яка також переїхала до США. А ще є Дарія Нижанківська-Снігурович, яка емігрувала до Канади. Цікаво, що її донька продовжила материнську справу і стала балериною, хоч і народилася вже у Вінніпезі. Тепер вона займається письменництвом, і ми підтримуємо зв'язок. У неї навіть існує фонд на честь матері, що допомагає танцівникам, які не мають фінансових можливостей для навчання. Це надзвичайно цікава особистість, яка активно підтримує українську культуру, хоч і виросла в Канаді.

Це Ігор Юшкевич, який привіз танцювальне мистецтво балету на Кубу.

Це Володимир Лібовицький, який взагалі створив на Закарпатті балетну школу, але вона недовго проіснувала, і він, можна сказати, помирав в старенькій хатині, хоча він був відомий у всій Європі. Він був суперспеціаліст. Коли він почав ставити українські вистави на Закарпатті, його звільнили з театру. Він спробував відкрити балетну школу.

Це вже були часи радянської епохи, чи не так?

Отже, я певний час провів у тому місці. А згодом просто згасав у своїй невеличкій хатині в селі, без електрики та зв’язку. Мені здається, що дипломати, представники політики, приїжджали спеціально для зустрічі з ним, адже він був відомим танцівником у Європі. Натомість тут він йшов з життя, можна сказати, як...

Адже, напевно, він не повинен був стати більш відомим, ніж зірки російського балету.

Знаєте, коли мені часом кажуть, що ми повинні бути вдячні за розвиток українського балету в період Радянського Союзу, адже тоді відбувалися певні постановки, а також діяли видатні особистості, які брали участь у створенні цього мистецтва, у мене виникає питання: чи дійсно це був український балет, чи ми лише були частиною радянської балетної традиції, що розвивалася на українських землях? Чи це був наш свідомий вибір? І чи ті митці, якби вони прагнули створювати українське мистецтво, змогли б залишитися в живих чи емігрували б за кордон? Чомусь ми знаємо про них, знаходячи їхні імена в архівах, але про багатьох інших, які створили справжні шедеври, ми так і не почули. Вони залишили по собі значно більше, ніж відомі нам постаті.

Вони залишали країну не з добрих причин, не з бажанням виїхати, а з відчаю, рятуючи себе втечею.

Таким чином, щоб залишитися на плаву.

Ви згадали про Австралію та нашу балерину, яка там заснувала школу. Мені на думку спадає, що приблизно рік тому я дивилася серіал про дівчинку... Схоже, дія відбувається в Австралії, але можливо, це була Нова Зеландія; можу помилятися, адже вже пройшло певний час.

Історія розгортається навколо дівчини, яка приїжджає з маленького села, де вона самостійно практикує балет, що приносить їй велике задоволення. Під час тренувань біля паркану вона намагається виконувати пліє, і раптом отримує можливість – виграє стипендію. Це відкриває їй двері до балетної школи у великому місті.

Ось тут можна побачити репетиції. Їх проводять австралійці (або, перепрошую, новозеландці, якщо я помиляюсь). Є також жінка, яка керує репетиціями – вона не говорить англійською, а просто кричить: "Пліє, пліє, пліє, прісєлі ніже" з вказівним тоном. Це не російський серіал і не продукт російського виробництва. Проте в ньому є персонаж – старша жінка, очевидно, балерина на пенсії, яка веде цю школу. Що цікаво, в Австралії вона продовжує викладати та спілкуватися російською мовою.

Ну, ми не можемо точно сказати, куди йдуть фінансові вливання Газпрому. Вважаю, що це питання може мати ще інші аспекти.

Фінансові ресурси Газпрому... Щодо тих шоу, що ми здатні презентувати світу: чи вже маємо щось, що змусило б іноземців вигукнути "Вау!"?

У Львівській опері відбудеться прем'єра нового балету під назвою "Мавка". Це вже третій балет, поставлений за останній час; раніше були "Солярис" і "Тіні забутих предків", в яких я також брала участь. На мою думку, це надзвичайно красиві вистави, які ми готові показувати глядачам.

Безумовно, слід активно працювати, аби досягти високого рівня, проте це вже чудове початок. Я переконана, що з цим продуктом можна сміливо виходити на міжнародні платформи.

А скільки має часу минути, щоб іноземні майданчики казали: "А привезіть нам ось цю виставу", або більше того - іноземні майданчики самі казали: "А дайте нам ось цю виставу, ми хочемо її в себе поставити". Так, як вони ставлять, до прикладу, "Лускунчика" чи "Лебедине озеро".

Ну, я не впевнений, але все залежить від рівня якості нашої пропозиції. Важливо, наскільки швидко ми готові інвестувати ресурси та створити чудовий продукт. Усе це вже повністю в наших руках.

Ви згадали про наших балерин, які, емігрувавши, досягли успіху за кордоном. Якщо говорити про сучасність, то варто згадати про молодого чоловіка на ім'я Полунін. Він народився в Україні і отримав освіту в лондонській балетній школі, перебравшись з Херсонщини (або Миколаївщини, звідки він родом). Це дійсно великий досягнення. Однак, згодом його кар'єра пішла не в тому напрямку, оскільки нині невідомо, чи він перебуває в Росії, чи в Криму. Його особисте життя виглядає досить заплутано: на грудях у нього татуювання з Путіним, на руці — тризуб, а ще він має зображення двоголового орла. З одного боку, можна сказати, що його існування як артиста частково сформувалося під впливом України, але з іншого боку, ми втратили його як особистість. Що ви думаєте про цю ситуацію? Як таке могло статися?

На мою думку, важливо акцентувати увагу на тому, що ми маємо, на якісних та перспективних речах. Імена, подібні до Полуніна, насправді не заслуговують нашої уваги. Вважаю, що він не має місця в нашому інформаційному просторі.

Ситуація склалася таким чином, що нам необхідно зосередитися на власних справах, максимально зменшуючи увагу до Росії, російського балету та всього, що там відбувається. Варто знайти сили для розвитку власних ініціатив і звести до мінімуму будь-які контакти, щоб вони залишили нас у спокої. Персонажі на кшталт Полуніна не повинні забирати наші ресурси, енергію чи час на обговорення.

36 років йому, тобто він народився незадовго до незалежності України. Але це виходить, що ми втратили цю людину - я маю на увазі, як громадянина України, як українця, що ми його якось не втримали, що він не відчував себе українцем, що він поїхав зрештою в цивілізований світ і навчався в якихось найкращих, напевно, викладачів в цій лондонській балетній школі, але все одно його потягнуло...

Якщо я не помиляюсь, він вживав наркотики. На цьому можна поставити, мабуть, крапку.

Взагалі, російська сторона має звичку переманювати талановитих українських фахівців, що робили завжди. Вони цим користуються, а потім з гордістю заявляють про свої досягнення. Наприклад, я отримувала кілька пропозицій від російського театру після 2012 року, коли мене запрошували в трупу Бориса Ейфмана. Я навіть записала відео, де показувала їхнє настирливе запрошення. Вони обіцяли покрити витрати на квитки та організувати походи в театр, лише б я приїхала. Ця ситуація не є унікальною – багато українців отримують такі запрошення. Деякі з них, як Полунін, вже виїхали, а інші, талановиті артисти балету, залишились у країні та продовжують працювати в Росії навіть після початку війни. Це, здається, їх не турбує. Наприклад, одна дівчина з Харкова, з якою я навчалась у Мінську, також вирішила залишитися в Росії, хоча її мама і молодша сестра все ще живуть у Харкові. Її сестра приїжджала до Львова кілька років тому на кастинг, але вона не бачить в своєму рішенні жодних проблем.

Чому ж ви, Вікторіє, не прийняли цю пропозицію? Мені здається, що, напевно, у Росії гонорари вищі.

Насправді щодо гонорарів я не впевнена, що вони кращі. Там проблеми, мені здається, з оплатою були тоді ще, то зараз, я думаю, ще гірше. Я ніколи не мала бажання туди їхати, якось так мене відвернуло. Я вивчилась у Мінську, мені було достатньо. І все.

На даний момент ви займаєтеся веденням блогу. Ви згадуєте про книгу — чи це означає, що ви її пишете, чи вона вже була видана?

Я вже бачила, що це вийшло в серпні.

Чи купують її українці, і чи, можливо, варто було б перекласти її на інші мови?

Існує чимало запитів на переклад, зокрема на італійську та англійську мови. Можливо, я колись займусь цим. Ще не вирішила остаточно. Робота над книгою виявилася досить складною — я писала її майже два роки. У ній є цілий розділ, присвячений деколонізації українського балету, а в цілому це своєрідна енциклопедія, що містить різноманітну інформацію про балет. Я розмірковую над можливістю перекладу, адже книга має попит — її запитують і купують.

В Україні практично відсутня література, присвячена балету, що є великою проблемою. У нас домінує російська спадщина в навчальних закладах, і відповідно програми залишилися ті ж. Найбільше мене хвилює те, що через брак знань англійської мови, багато людей знову звертаються до російських джерел, усвідомлюючи їх обмеженість і проблематичність. Однак, оскільки в Україні немає альтернативної інформації, виникає питання: звідки черпати знання? Замість того, щоб перекладати матеріали та вивчати іноземну мову, ми продовжуємо покладатися на закордонні ресурси. За кордоном вже давно ведуться сучасні дослідження, зокрема в галузі харчування, здоров'я в балеті та травм. Це створює певні труднощі для української балетної спільноти.

Скільки людей, які поділяють ваші погляди, вас оточує? У світі балету, у вашому блозі, під час створення вашої книги – у всіх цих ваших спробах розібратися з ідеєю, що без Росії, без російського балету, Україна взагалі не мала б нічого в цій галузі.

У мене є чудова команда. Це моя керівниця, яка, до речі, має освіту в театральному режисурі. Це моя менторка в сфері комунікацій, яка також займається продюсуванням книги. Це мій партнер. Це моя сім'я. Це ті, хто підтримує мене і вірить в мої ідеї. А також моя аудиторія, серед якої багато людей, які раніше не мали жодного стосунку до балету, але тепер зацікавились, їм подобається те, що я роблю, їм цікава ідея, вони відкривають для себе нові імена та український балет. Це медіа #ШОТАМ, яке погодилось стати платформою для трансляції таких історій з українського балету. І, напевно, це все. Серед моїх колег-артистів балету я не можу сказати, що маю підтримку — скоріше навпаки.

Це прояв якоїсь заздрості?

Можливо, причина криється в заздрості, або ж у тому, що ці ідеї не резонирують з їхніми поглядами, а може, це просто страх. Я пам'ятаю епізоди, коли я піднімала складні теми, пов'язані з театром, в якому працювала, чи з балетом, і люди навіть вагалися поставити лайк. Це свідчить про те, що страх є частою причиною, а також відмінність у поглядах. Боязнь висловити підтримку – це швидше за все той самий страх, про який я згадувала: артисти часто виступають у ролі солдатів, а не лідерів, не готові брати на себе відповідальність і чекають, що хтось інший вирішить проблеми. Адже страх втратити роботу стає для них потужним стримуючим фактором.

В Україні не так багато театрів, і в західній частині країни є всього один оперний театр. Коли ти присвячуєш своє життя цій професії і не маєш інших можливостей для реалізації, окрім як у цьому театрі, ти, якщо справді любиш свою справу і живеш нею, готовий йти на різні компроміси. Інакше ти вже не танцівник і не артист балету. Коли я покинула театр, на мене обрушився шквал критики, наче всі говорили: «Тепер ти вже не балерина».

Однак я залишаюсь балериною, просто тепер можу реалізувати свою пристрасть не тільки на сцені театру. На жаль, ця ідея поки що сприймається насторожено, і не всі відкриті для такого підходу. Проте, все може змінитися.

Я звернула увагу на ваш Instagram, де ви ведете свій блог, і побачила, що у вас була цікава дискусія з Катериною Кухар, знаменитою балериною. Ви обговорювали російський балет і вистави. Як завершилася ваша розмова і в чому полягала суть вашого конфлікту?

Катерина очолює Київський державний хореографічний фаховий коледж. І крім того, її чоловік Олександр Стоянов є власником балетної трупи Grand Kyiv Ballet, якщо я не помиляюсь, яка продовжує гастролювати з Чайковським, з російськими балетами за кордоном. Також вони тісно співпрацюють з росіянами під час цих гастролей.

Я підкреслювала цю тему і запитувала Катерину про її наміри, чому вона вирішила так вчинити, а також чи усвідомлює вона відповідальність за свої дії. Як керівник провідного хореографічного закладу в нашій країні, вона зобов'язана усвідомлювати, які наслідки може мати просування російської культури в цей складний час, коли ми щоденно стикаємося з загрозою ракетних атак.

Катерина не відповідає мені, заблокувала всі мої акаунти, а також сторінки моїх менеджерів. Вона грає в дурнички, роблячи вигляд, що все чудово, але це всього лише обман. Ми не спілкуємось, і вона сама вирішила припинити наш діалог. Ось і все.

Чи є інші колеги, які також публічно вирішили висловити свої зауваження щодо вашої роботи чи методів дій?

Ні, такого не сталося. Єдине, що можу згадати, це те, що Катерина опублікувала історію після того, як я зробила пост, який здобув чималу популярність. Вона написала щось на зразок: "людина, яку звільнили з опери, намагається щось довести". Втім, на цьому все закінчилося.

Ще одна цікава справа в контексті деколонізації, яка, з одного боку, стосується балету, а з іншого — кондитерських виробів. Відомий шеф-кухар Клопотенко та Поліщук, який активно популяризує українську кухню та займається питаннями деколонізації, вирішили звернути увагу на десерт "Павлова", названий на честь російської балерини. Цей десерт, до речі, походить з Австралії. Проте Австралія та російська балерина викликали в них ідею створити власний десерт, який вони втілили в життя під новою назвою. Тепер цей десерт активно впроваджують у українські заклади харчування.

Не впевнена, чи всі це помітили, але нещодавно я натрапила на цікаву новину: у моєму рідному містечку відкрилася затишна кав'ярня, де в меню виявився десерт "Павлова". Мене вразило, що вони ще не знають про те, що цей десерт насправді носить ім'я Каринської. Виявляється, це ще одна українська танцівниця, яка, як з'ясувалося, є автором знаменитої пачки.

Варвара насправді була не танцівницею, а талановитим костюмером, що створювала вражаючі вбрання. Її особистість була досить суперечливою. Ми не знаємо, як саме вона себе сприймала, проте відомо, що вона народилася в Харкові і представляла українську культуру світові. Мені дуже імпонує ідея того, що це стає все більш популярним і відбуваються певні зміни. Нещодавно зі мною також проводили коротке інтерв'ю про один десерт з Лондона.

Що можна сказати про десерт "Каринська"?

Так, це справді захоплююче, і воно демонструє, як сильно за кордоном цінують наших культурних діячів, особливо у сфері балету. На мою думку, це надзвичайно важливо. Приємно, що це існує.

Оці британські журналісти, які до вас звернулися стосовно того, щоб ви прокоментували десерт, який тепер в Україні називають іменем Каринської, - що їх найбільше цікавило й дивувало?

Мені здається, що вони шукали нові українські імена. Я практично впевнена, що Варвара Каринська має міжнародну популярність. Крім того, успіх Джорджа Баланчина частково зумовлений її внеском.

Те, що ми тепер представляємо її як українку і відкрито про це говоримо, безперечно, надихає та викликає інтерес до української культури в цілому. Якщо у нас є така постать, як Варвара, то це лише вершина айсберга! У нас є безліч інших чудових імен, про які заслуговуємо на увагу та обговорення.

І не лише Серж Лифар є єдиним.

Взагалі не Сержем Лифарем єдиним.

Я вдячний вам за те, що поділилися з нами цими іменами та прізвищами.

І сподіваюся, що ваша діяльність все-таки знайде відгук в якоїсь кількості колег, у вас буде більше однодумців і зрештою вдасться виховати нове покоління українських - не знаю, як правильно про чоловіків казати...

Артистів балету.