Виктор Каспрук: Путин не одерживает победу. Западу следует понять, что конфликт России с Украиной — это также его проблема. -- Блоги | OBOZ.UA

В авторитетном британском журнале The Economist была опубликована статья под названием "У Владимира Путина отсутствует стратегия для победы в Украине", с подзаголовком "Бои продолжатся, но расплата близка".

Далее текст на языке оригинала.

Автором даного тексту є заступник редактора журналу The Economist, Едвард Карр, який зазначає: "10 червня 2026 року бойові дії між Росією та Україною триватимуть довше, ніж Перша світова війна. Цей конфлікт також мав бути вирішений за лічені тижні. Подібно до України, війна зайшла в глухий кут, а командування з обох сторін витрачало людські ресурси на безуспішні атаки одна за одною. У серпні 1918 року союзники впровадили нові стратегії для прориву німецьких позицій. Наразі ж Україна не має наміру здаватися, тоді як Росія опинилася без чіткої стратегії для досягнення перемоги."

Тематично стаття Едварда Карра перегукується зі статтею аналітика Ендрю Ривкіна у одному із найстаріших та найповажніших журналів у Сполучених Штатах The Atlantic - "Putin Is Not Winning" (Путін не перемагає) з підзаголовком Underestimating the Russian leader is dangerous, but ascribing dark powers to him plays right into his hands (Недооцінювати російського лідера небезпечно, але й приписування перебільшеної сили грає йому на руку).

У статті зазначається, що "з початку вересня Росія надіслала численні безпілотники у повітряний простір Європи. У відповідь на це країни НАТО тимчасово закрили цивільні аеропорти, підняли в повітря винищувачі та активували статтю 4 Статуту НАТО, закликаючи до офіційних консультацій між союзниками. Ця схема вторгнень є найяскравішою спробою Владіміра Путіна продемонструвати, що НАТО не здатне захистити свої території, не кажучи вже про Україну. Проте, навіть більше, ніж сама провокація, вражає те, як багато спостерігачів на Заході вважали це свідченням перемоги російського лідера. За даними одного з аналізів CNN, ці дії сприяли певній плутанині та відволіканню уваги, що нібито стало "перемогою Путіна" - ще одним прикладом того, як його змальовують як того, хто продовжує досягати успіхів, незважаючи на втрати на фронті, несприятливі геополітичні зміни та зростаючу нестабільність у країні".

Далі Ендрю Ривкін вказує: "Коли чверть століття тому Путін прийняв владу у свої руки, змінивши хворого Боріса Єльцина, він розпочав своє президентство, створюючи практично комічний образ сили та непереможності. Однак ніхто в Кремлі не міг передбачити, як Захід сприйме, а потім і поширить цей наратив. Якщо ви введете в пошук такі запити, як перемога Путіна або велика перемога Путіна, то знайдете новини, що охоплюють багато років: Brexit, конфлікт у Сирії, президентські успіхи Дональда Трампа у 2016 та 2024 роках, участь Марін Ле Пен у виборах у Франції, а також війну між Ізраїлем та ХАМАС".

Путін справді не досягає перемоги, але парадокс ситуації полягає в тому, що диктатор намагається змусити українців капітулювати, в той час як Російська Федерація вже переживає стратегічні невдачі. Проте Росія веде війну не лише проти України; Москва також конфліктує з колективним Заходом. Протягом майже чотирьох років Європа та Америка створюють враження, що війна їх майже не стосується. Хоча фронтові лінії розташовані неподалік у Європі, кібервійна, що ведеться Москвою проти європейських країн, а також нещодавнє вторгнення дронів на територію ЄС свідчить про те, що Путін не має наміру зупинятись на Україні.

Всесвітнє зло вже знаходиться на порозі Європи. Але ті, хто усі ці довгі для українців роки жили так, нібито для них російсько-українська війна якась далека телевізійна абстракція, й досі думають, що війна до них не дійде. Провокуючи цим Московщину, оскільки, якщо Росія нападе в найближчі роки на країни-члени НАТО, то це відбудеться тільки тому, що Європа і Сполучені Штати допомагали Україні в півсили, вважаючи, що цього цілком достатньо, аби утримувати агресивних росіян подалі від кордонів Євросоюзу.

У той час, коли весь Європейський континент опинився під серйозною загрозою, багато європейців намагаються зберегти свій звичний спосіб життя, як до початку Великої війни 24 лютого 2022 року, сподіваючись, що небезпека зникне сама по собі. Проте Росія, запускаючи свої безпілотники на територію Європи, намагається викликати хаос і маніпулювати настроями на Заході.

У психологічній війні, яку розпочав Путін, він досяг певного успіху у розподілі позицій європейських держав щодо конфлікту в Україні. Коли до союзника Путіна Віктора Орбана з Угорщини приєднуються ще й Словаччина та Чехія, це створює для Кремля ілюзію, що його залякування українського населення може посіяти відчай серед українців.

Коли президент США Дональд Трамп ще не визначився, яким чином хоче вирішити конфлікт між Росією та Україною, а Великобританія, Німеччина, Франція, Польща, скандинавські країни та держави Балтії наразі не можуть переконати Вашингтон, що лише значне збільшення допомоги Україні може змінити хід цього кривавого протистояння, неможливо зупинити прагнення російського диктатора продовжувати війну.

Путіну вдається підтримувати заохочення до війни різними, доступними йому способами, від залучення рекрутів силовими методами до гарантування високої оплати новонаверненим, яку все менше стає шансів отримати родині воєнного злочинця, якщо після загибелі не буде повернуто до Росії його тіло.

Диктатор вживає різних хитрощів, а телевізійні пропагандисти активно сіють паніку серед російського народу, переконуючи його, що опір або відмова підтримувати злочини путінського режиму – це не лише "зрада батьківщини", а й важкий злочин, за який неминуче настане кара.

Розрахунки Путіна очевидні, а його мета ясна: силою захопити Київ, встановити проросійське маріонеткове керівництво, влаштувати судилище над всіма тими, хто перешкоджав йому відродити російську імперію під виглядом оновленого Радянського Союзу. Всіх українських патріотів - розстріляти, а тих, хто вагався, чи сумнівався у величі "русского мира", насильницьки пересилити на простори Сибіру.

Диктатор і його кремлівські подільники вважають найвищою місією всього свого життя - відновлення СССР та його злочинної спадщини, повний контроль над всіма тими народами, яких було колись силою загнано до Радянського Союзу, та повне переписування пострадянського порядку.

Якщо Європа не зможе адекватно оцінити ситуацію та не надасть військову та ресурсну підтримку, наслідки можуть бути катастрофічними. Можливо, ми зіткнемося не лише з посиленням агресії з боку Москви, а й з потенційним знищенням державності кількох країн, на які Росія вже давно має намір. Неправильне розуміння цього жорстокого конфлікту між Росією та Україною загрожує не лише репутаційними наслідками, а й існуванню самих держав.

На його нинішньому етапі просто стримування Росії вже явно недостатньо. Наслідок неправильно розрахованої участі Європи в театрі подій може виявитися для європейців критичним. Тепер потрібно не лише спостерігати збоку, а й почати приймати безпосередню участь в подіях, які здатні визначити долю Європи на століття наперед. Оскільки знищення європейських міст - це вже не загроза ескалації, а можливий логічний наслідок бездіяльності тих, хто вповноважений на Заході приймати рішення щодо так необхідної допомоги Українській державі.

Слід беззастережно знищити амбітні імперіалістичні задуми "маленького царя". Перемога над ним в Україні могла б стати потужною оборонною угодою ХХІ століття, і це не слід недооцінювати. Однак Захід досі коливається у своїх подальших діях.

Це затримування може зрештою стати вирішальним. Воно надає перевагу Путіну та підриває єдність демократичного західного світу, яка, з моменту приходу Дональда Трампа до влади в США, виявилася менш стійкою, ніж вважалося раніше.

Путін усвідомлює, що у нього є обмежений час для того, щоб примусити Захід погодитися на вимоги Москви щодо України. В даний момент він фактично має союзника в Білому домі та підтримку Китаю, який відкрито заявляє, що не дозволить Російській Федерації зазнати поразки. Цей час, що залишається у кремлівського лідера, не перевищує 3-4 років, і він має намір скористатися цим шансом.

Тут варто звернути увагу, що не дивлячись, що зараз російська армія слабша за ту воєнну армаду, котра вторглася в Україну в лютому 2022 року, Путіну не потрібна чітка перемога на полі бою. Йому потрібно зламати демократичний дух Заходу та його бажання протистояти російській експансії та російському пануванню в Європі.

У цей момент Європа, Америка та НАТО не готові протистояти Москві на українських землях. Очевидно, що Північноатлантичний альянс не може зупинити подальшу російську агресію лише за рахунок стриманості. Санкції, запроваджені США та Євросоюзом, виявляються недостатніми для належної реакції на військові дії.

Коли геополітичний бандит Путін уникає покарання за агресію, це лише заохочує його до подальших дій. Необхідно звернути увагу, коли на кожному етапі війни Російської Федерації проти України Захід не вживав необхідних дій, боячись спровокувати подальшу російську агресію в Європу, то це в результаті тільки погіршувало ситуацію.

Сполучені Штати та Європейський Союз, можливо, не ставлять за мету ліквідувати тоталітарний режим Путіна, проте їх обов'язком є підтримати Україну у відновленні контролю над її територією.

Як зазначає The Economist: "Путін сподівається, що європейська єдність ослабне. Фінансові ресурси, необхідні Україні для продовження боротьби, можуть вичерпатися вже в лютому. На континенті вже нависла загроза популістських урядів, які менше налаштовані проти Кремля. Роз'єднана та неефективна Європа зіткнеться з труднощами у наданні Україні необхідної довгострокової підтримки для відновлення після закінчення бойових дій. Однак це не означає залишити Україну в розпалі війни. Аргументи на користь того, що Україна є критично важливою для європейської безпеки, залишаються переконливими. Якщо Київ впаде, Путін отримає контроль над найбільшою армією в Європі та потужною оборонною промисловістю. В даний час триває робота над створенням надійного механізму фінансування на багато років, який виходитиме за межі простого конфіскації російських активів. Якщо це вдасться, Путін зрозуміє, що українська економіка здатна витримати російський тиск."

Далі Едвард Карр робить такий висновок: "Деякі люди вважають, що російський президент, мабуть, вірить, що час на його боці, інакше він би вже просив про мир. Однак урок В'єтнаму, Афганістану та Іраку полягає в тому, що лідери чіпляються за надію, що щось - будь-що - трапиться. Тож існує ймовірність, що Путін продовжуватиме воювати і у 2026 році, чекаючи, поки його генерали знайдуть новий спосіб ведення війни, поки в України закінчаться люди, поки уряд Зеленського розвалиться, або поки Трамп чи Європа втратять терпіння. Але якщо нічого з цього не станеться, на Путіна чекатиме жахлива розплата. Росія заклала свою економіку, змусила Фінляндію та Швецію вступити до НАТО, підпорядкувала себе Китаю та знищила ціле покоління..."

Очевидно, що ватажок злочинних сил Кремля розуміє лише силу. Найкращий спосіб впоратися з ним - збільшити військову допомогу Україні, включаючи ракети Tomahawk у достатній кількості, щоб корінним чином змінити ситуацію на полі бою. У 1979 році росіяни вдерлися до Афганістану, і США нарощували військову допомогу афганцям, доки росіяни не зрозуміли, що їхні втрати перевищують їхні здобутки, і не вивели свої війська у 1988-89 роках.

Такий результат може стати реальністю в Україні, якщо наші західні партнери суттєво посилять військову підтримку українських сил і чітко продемонструють Путіну, що готові збільшувати цю допомогу настільки, наскільки буде необхідно, щоб примусити його вивести війська з захоплених регіонів.

Як зазначає Ендрю Ривкін в журналі The Atlantic: "Путін, безжальний сімдесятирічний чоловік, який прагне повернути Росії її імперську славу, є занадто хорошим лиходієм, щоб західні політики та медіа-коментатори могли його ігнорувати. Зображення його як всезнаючого та непереможного створює чітку картину на тлі хаосу світових справ. Але переоцінка сили Путіна означає виконання його роботи за нього. Це означає посилення кожної його погрози, сплутування бахвальства з реальністю та прийняття політичних рішень не на основі фактів, а на основі того, у що Путін хоче, щоб ми вірили. І хоча він мав певні успіхи - наприклад, окупація Криму - найбільша перемога Путіна полягає в тому, щоб переконати світ, що він перемагає, навіть коли це не так.

Недооцінювати Путіна небезпечно, але приписування йому перебільшеної сили робить російського лідера могутнішим у свідомості Заходу, ніж він є насправді. Якби американці мали більш ясне уявлення про Путіна, вони б побачили диктатора, який поставив усе на невдале вторгнення, країну, яка втрачає свою сферу впливу, та економіку, яка швидко охолоджується. Реалістичне бачення його сили позбавило б Путіна його найбільшого важеля впливу: сприйняття його непереможності".