"Ті, хто перебуває в окопах, їхні близькі та волонтери відчувають велику втому від війни. Інші ж стикаються лише з певними незручностями."

З грудня 2013 року на території Криму активно діяли російські органи безпеки.

- Необхідно одягатися тепліше, аби уникнути застуди, - повторює майор Сергій Цехоцький під час нашої зустрічі. Цю свою звичну пораду він висловлює 9 листопада в одному з підрозділів.

Ваш позивний — "Андре". Яка причина вибору саме цього імені?

Він є символом мого ставлення до життя. Назва цього образу відображає професію військового, яку я обрав ще в шкільні роки. Я багато читав, зокрема в дитинстві та під час навчання в старших класах. У результаті сформував власне уявлення про життя, яке є сукупним і не пов'язане з конкретним персонажем.

Як проходило ваше дитинство?

- Щасливе. Я виріс у сім'ї, де всі любили одне одного. Проте було нелегко - радянська влада давала всім можливість жити стабільно важко. Тільки окремі люди могли претендувати на більше. Якщо обіймали високі партійні посади.

У нашій родині виховувалося троє дітей, і я був найстаршим. На мені лежав увесь тягар відповідальності — від будівництва до ведення господарства. Часто батьки виявляли свої нарікання саме на мені, але я ніколи не тримав образи. Літом я обов'язково працював у колгоспі, всі зароблені гроші віддавав матері. Мій батько був сильною, чутливою та емоційною особистістю, він завжди з повагою ставився до інших. Як депутат районної ради, він часто відвідував різноманітні наради, сесії та конференції, звідки обов'язково привозив книги. Я завжди їх читав, навіть товсті томи міг осилити за один вечір. Книги, які найбільше сподобалися, перечитував кілька разів. Бувало, повертаючись додому з важкої роботи, як помічник комбайнера, я все одно відразу ж сідав за книгу.

Батьки чітко виконували свої обов'язки у сім'ї. Усі питання, пов'язані з домашнім господарством, брала на себе мама: купівля курток, взуття та інші побутові справи були її відповідальністю. Батько ж забезпечував родину ззовні, охороняючи її від небезпек. Вони залишили цей світ в один день, але з різницею в 20 років. Спочатку пішов тато — 30 серпня 1999 року, у віці 58 років. Мені тоді мало виповнитися 32. Я жив у Криму і приїхав до батька в лікарню в Бердичеві. Він перебував у комі, і все стало зрозуміло. Повернувшись до Сімферополя, я вирушив до водосховища, де не було людей, і вирвався на волю, наче вовк.

Минуло два десятиліття. Я в дорозі з Києва до Бердичева. Мама телефонує і запитує: "Де ти?" — "Буду за 20 хвилин," — відповідаю. "Гарно, — чую у відповідь, — я вже накриваю стіл, сьогодні в батька роковини." Коли я приїжджаю додому і заходжу в хату, то бачу, що мама вже лежить. Викликав швидку, благав лікарів щось зробити. Не може ж так бути, кричав я. Але мама пішла. Кажуть, це була легка смерть. Я досі не можу з цим змиритися. Не віриться.

Після таких моментів замислюєшся над сенсом життя. Для чого це все? Жити, щоб що? Максимально триматися за життя і до 100 років? Чи мати мету й заради неї жити?

Напередодні смерті матері, сестра побачила у сні батька. Він сказав їй: "У мене заплановане велике святкування на день народження". Коли ж настав той день, виявилося, що разом із ним уже була й мама.

Коли зрозуміли, що Радянський Союз - зло?

Мій батько був справжнім комуністом, який щиро вірив у свої ідеали, незважаючи на те, що його старші брат і сестра пережили жахи Голодомору. З боку матері моя бабуся була німкенею. У 1941 році вона стала свідком візиту Гітлера до Бердичева. В той трагічний час їй вдалося врятувати маленьку єврейку, яку разом з матір'ю вели на розстріл. Це сталося 15-16 вересня, всього за два тижні до страшних подій у Бабиному Яру. Виманивши дитину з натовпу, бабуся заховала її за собою, а колона продовжила свій шлях. Мати дівчинки стала жертвою розстрілу разом з іншими тридцятьма тисячами за два дні. Але маленька дівчинка вижила.

1943-го бабусю погнали в Німеччину. За два роки "звільнили". Приходять радянці. Кажуть, додому їдемо, батьківщина чекає. Німецька сім'я подарувала їй купу всього. Радянський Союз підігнав м'які вагони з квіточками. Бабуся сідає в нього разом із дитиною, яка щойно народилася. Тільки-но перетнули кордон - лунає команда: вийти з вагона без речей! Дитина в одній пелюшці. Бабусю в товарняк - і до житомирської в'язниці. Стаття 58 - зрада Батьківщини. Пощастило, що разом із нею була дружина Героя Радянського Союзу. Він знав Василя Сталіна. Поїхав до нього й вирішив питання щодо звільнення. Обох, і моєї бабусі також, бо дружина сказала: "Вийду тільки з нею і її немовлям".

Коли мені виповнилося 15 років, я вперше почув цю історію. Це був лише початок. У 1991 році, коли наша країна проголосила свою незалежність, я вже служив офіцером у Москві. Після 24 серпня 1991 року я не сумнівався ані на мить. "Повертаємося додому", - промовив я до дружини. Я не міг уявити своє життя поза межами України. Під час служби в Збройних Силах України я звернув увагу на численних офіцерів із Костроми, Владіміра та Новосибірська, які також не прагнули повернутися до Росії. Вони розуміли, що в Україні все інакше.

У 1990-х ви жили у Криму. Який тоді був півострів?

- "Радісний". Об'єднання, розподіл фінансів, безперервні стрілянини та злочини. Моє правило у ті часи: уникати близьких зв'язків з іншими. Знав багатьох людей, але завжди дотримувався дистанції. Адже я відчував, що належу до зовсім іншого світу.

Ви згадували, що для вас початком великої війни став 23 лютого 2014 року. Що саме стало причиною цього?

Я спостерігав за зростаючою напруженістю в Криму. У той день на центральній площі Сімферополя відбувся мітинг кримських татар. Янукович уже втік, і стало очевидно, що Євромайдан здобув перемогу, а Україна обрала правильний напрямок розвитку.

У той час я представляв Українську республіканську партію. Левко Лук'яненко, наш лідер, запросив мене виступити на мітингу. Я відповів: "Не впевнений, що зможу, – мене ніхто не вислухає". Він зрозумів мої сумніви. Я залишився на місці, трохи оглянувся і вирушив до Верховної Ради Криму. Там вже активно формували роти самооборони та призначали командирів, видаючи зброю.

Потім був мітинг 26 лютого. Коли проросійські елементи хотіли зібрати сесію і проголосити незалежність Криму, кримські татари й проукраїнські активісти не дали це зробити. Після цього в ніч на 27 лютого люди російського терориста Гіркіна захопили будівлю Верховної Ради та Ради міністрів Криму.

Чи мала Україна шанси на збереження Кримського півострова?

Я маю таку думку: з'являються особи без явних ознак, які захоплюють державні установи. Вони діють як терористи. Як зазвичай поводяться з терористами? Їх ліквідують. У Криму було близько 2 тисяч альфівців, підготовлених для боротьби з тероризмом. Які дії вони могли вжити? Оточити будівлі, виставити БТР і нейтралізувати загрозу. Чому цього не відбулося? Тому що з грудня 2013 року в Криму активно діяли російські спецслужби, які мали зв'язки з місцевими кримінальними угрупуваннями та командирами військових частин. Вони почали формувати групи людей, які "люблять Росію". Було важко спостерігати за цим, усвідомлюючи, хто стоїть за цими подіями.

Які помилки Україна допустила за час своєї незалежності, що призвели до війни, яка нині ставить під загрозу її державність?

Протягом усього часу ми залишались під впливом Росії. Це стало наслідком ретельно спланованих програм, розроблених КДБ та верхівкою партійного керівництва, а також комсомолу. У їхніх лідерів були значні фінансові ресурси. Кожен член партії або комсомолу сплачував внески, які потім вивозились за межі країни та інвестувались у валюту.

Після розпаду Радянського Союзу з'явилася система ваучерів, яка спочатку стосувалася промислових об'єктів. Наприклад, підприємство Запоріжсталь оцінили в мільярд гривень. Із тисячі працівників, які там працювали, кожен отримав по 100 ваучерів. Але що робити з цими ваучерами, люди часто не знали, адже багато з них не мали достатньої освіти. У цей момент до них підходив директор і пропонував купити ці ваучери. На деяких підприємствах директори навіть вдавалися до шантажу: або продаж ваучерів, або звільнення. А звідки ж бралися гроші? Часто це були колишні агенти КДБ або секретарі партійних організацій. Зрозуміло, що робітники продавали ваучери, щоб купити елементарні речі — наприклад, чоботи для дружини чи продукти для святкового столу. Таким чином, директор отримував контрольний пакет акцій, стаючи фактичним власником заводу, яким міг розпоряджатися на свій розсуд. Якщо в нього були знання, він міг розвивати підприємство; якщо ж ні — скорочував робочі місця або розпродавав майно на брухт.

Зростає тиск з боку нижчих щаблів - рекет. "Прибирають" готелі та санаторії. Відбуваються розборки між бандитами. Гине "піхота", тоді як керівництво залишається недоторканим. Поскаржитися нікому, адже всі мають зв’язки з поліцією. Поступово починають "купувати" суддів, які, відчувши смак грошей, не можуть встояти перед спокусою.

Все було створено штучно. Державні органи - ослаблені. Від 1991 року ми постійно стикаємося з експансією Росії - у кіно, музиці, мові. Основні учасники на будь-якому ринку мають зв'язки з Москвою. Вважалося, що Україна - це дозрілий плід, який лише потрібно зірвати і спожити.

Окремо варто зупинитися на армії. Упродовж останніх років перед початком війни російська сторона почала систематично підривати її потенціал. У Запорізькій області сталися вибухи боєприпасів, подібні ситуації мали місце і в Харківській. Завдяки своїм агентам, росіяни почали зменшувати чисельність Збройних Сил України. Спочатку в армії існували дивізії та корпуси, але згодом їх трансформували в бригади, як, наприклад, 32-й Сімферопольський. Корпус, на відміну від бригади, має командні пункти й здатен утримувати фронт. Окрім того, ми розраховували на ракетне забезпечення в обмін на російський газ.

Війна, розпочата Путіним у 2014 році, охопила лише частину українських територій. Чи можна вважати це його прорахунком?

Так, але він не є стратегом, а лише оперативником. Його мислення обмежене короткостроковими цілями, не здатен бачити далі. Саме тому його прозвали Бліда Міль. Якби він тоді продовжив свій шлях, міг би захопити Україну, призначивши Медведчука або Януковича гауляйтерами, розправившись з опором і правлячи беззаперечно. Насправді, такі плани існували, коли він розпочав повномасштабну війну в лютому 2022 року. Але з 2014 року наша армія почала відновлюватися. Тепер ми готові дати відсіч окупантам, і ми це робимо. Ми це робимо.

У якій точці війни ми перебуваємо наприкінці 2024-го?

- Нульова. Вона відкриває шлях до старту і поступового зростання. Що для цього необхідно? По-перше, всій державній системі потрібно зосередитися на війні. Наразі цього не видно. Як діють депутати, наприклад? Їм призначають день для зборів і голосування за певний закон. Але в нашій ситуації народні обранці мають працювати безперервно, а не лише в окремі моменти. Як можна відкладати ухвалення законів, які стосуються бюджету чи підтримки військових, на потім, після вихідних? Це не вкладається в рамки держави, що перебуває у стані війни.

На місцях треба ставити людей, готових гарувати 24 на 7. Те саме стосується і дипломатів. У всіх країнах світу мають порушувати тему про війну в Україні: виставки, фільми, в яких нагадують, що тут дітей убивають.

Деякі українці виявляють виснаження від війни. Чи викликає це у вас занепокоєння?

- Втомилися ті, хто сидить в окопах, їхні родичі, волонтери. Інші відчувають незручності. Тривога, інколи світла немає, манікюр зробити не можна й за кордон поїхати, якщо ти військовозобов'язаний. Відчуваєте різницю? Це несправедливе ставлення громадян нашої країни до тих, хто вивозить війну. Недаремно військові просять офіційного дозволу, щоб дати по пиці тому, хто їх перестріне у відпустці і скаже: "Я тебе туди не посилав".

Ви регулярно маєте контакти з журналістами з інших країн. Яке основне повідомлення ви прагнете донести до Заходу?

По-перше, потрібно донести до громадян своїх країн та їхніх урядів, аби вони активніше підтримували Україну. Ми боремося за демократичні цінності, за те, щоб минуле не затоптало наше майбутнє. По-друге, я завжди висловлюю вдячність іноземцям за те, що вони надали притулок нашим громадянам. По-третє, західні уряди повинні чинити тиск на український уряд. Це допоможе привернути увагу до корупційних проблем у країні. Наприклад, чиновник на обласному рівні - офіційний мільйонер у доларах, який усе життя перебуває на державній службі. Але звідки ж у нього ці кошти?

Чи можемо ми досягти компромісів з Росією?

- Цілком можливі. Однак це можливо лише після того, як країна-агресор виведе свої війська з нашої землі. І мова йде не лише про лінію станом на 24 лютого 2022 року, а про повернення до кордонів 1991 року. Крім того, необхідні репарації. Тоді можна буде розглядати компроміси і остаточно залишити їх у минулому.

У вас були розчарування за час війни?

- Ні. Я вмію добирати коло спілкування й емоційно підлаштовуватися під ситуацію. У наш час це необхідно.

Що можна відзначити про українського військовослужбовця?

Він справжній герой. Збройні сили України вражають своїми діями, зупиняючи таку величезну армію.

Які якості ви найбільше цінуєте в інших людях і прагнете прищепити своїм дітям?

- Щирість і турбота про навколишній світ. Я завжди прагнув виховати в дітях повагу до старшого покоління. Мій ключовий підхід у вихованні полягає не лише в тому, щоб забезпечити їх усім необхідним, а радше в тому, щоб навчити їх самостійності і вмінню справлятися з життєвими труднощами. Впевнений, що мені це вдалося.

Одного разу онук мене розважив. Йому було всього 6 років, і він виголосив: "Дідусю, у мене є ідея! Поки триває ніч і росіяни сплять, давай заберемо їхню ядерну бомбу і використаємо її проти них самих!"