Всі обговорюють можливий занепад Китаю, проте Пекін не сприймає ці чутки всерйоз.

Нинішнє загострення на фронті можна розглядати як особливий елемент світового устрою "після 1 листопада". Цю дату ми умовно сприймаємо як важливий рубіж у сучасній світовій історії.

Саміт АСЕАН у Малайзії, подібно до зустрічі членів АТЕС у Південній Кореї, не став лише звичайним заходом, де світові керівники діляться думками про подальший розвиток своїх геополітичних об'єднань і глобальних питань. Це була важлива зустріч між президентом США Дональдом Трампом і головою Китаю Сі Цзіньпіном, яка привернула значну увагу.

Це зафіксування глобальної ситуації на 31 жовтня та окреслення образу світу "після 1 листопада". Проте, як і в будь-якій ситуації, що характеризується геополітичними змінами, ці контури не будуть абсолютно чіткими. Вони поступово формуватимуться протягом четвертого кварталу 2025 року та протягом всього 2026 року.

Оскільки основні учасники конфлікту — Сполучені Штати та Китай — досі не досягли угоди ні про тривалий мир, ні про "постійний конфлікт", на даний момент було встановлено тимчасове перемир'я. У цей період сторони планують зосередитися на активізації своїх асиметричних стратегій протистояння.

Враховуючи ці обставини, українській дипломатії вкрай важливо відмовитися від статусу України як арени асиметричного конфлікту між Китаєм та США. Україні необхідно знайти спосіб вийти з трьох основних точок напруження між цими державами, які включають агресію Росії в європейському контексті, ситуацію на Близькому Сході та події в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Схожі виклики в даний час постають перед державами Близького Сходу, серед яких Ізраїль, а також Південна Корея, Індія, Японія, Іран та інші. На цей момент дипломатичні зусилля Ізраїлю та країн регіону демонструють певні успіхи у вирішенні цих питань.

Україна стала першою країною, яка потрапила в епіцентр глобальних конфліктів нової епохи неполярного світу. Проте це не свідчить про те, що війна в нашій країні триватиме протягом усього цього циклу, що розпочався у 2020 році і, за прогнозами, триватиме приблизно до 2050 року.

Асиметричне протистояння між Сполученими Штатами та Китаєм продовжить свій розвиток у різних регіонах світу, зокрема в Африці, Азії, Латинській Америці та Європейському Союзі.

У всьому контексті Україна нагадує ситуацію Фінляндії, яка в часи Другої світової війни розпочала військові дії проти СРСР, хоча це протистояння не було формально зараховане до загальної картини тієї війни.

Таким чином, сучасна війна Росії проти України розгорнулася на фоні прихованої стадії глобального конфлікту між Китаєм і США в умовах неполярного світу, хоча жодна з цих країн офіційно не визнає цього.

Досягнення миру в даному випадку можна порівняти з процесом відкриття сейфа, що має кілька власників, які повинні одночасно використати свої ключі, щоб відкрити замок.

Поки Китай не активізує свій "ключ", реалізація стійкого миру, а не лише тимчасового затишшя, виглядає малоймовірною.

Китай і Сполучені Штати наразі знаходяться в процесі економічних конфліктів.

Слід зазначити, що в історичному контексті взаємна торгівля між Китаєм і Західними країнами виявилася переважно збитковою для останніх.

До певного часу США, які посіли місце Британії після Другої світової, терпіли це, тому що КНР частину своєї торговельної виручки спрямовувала на купівлю американських боргових цінних паперів -- трежеріс (портфель держоблігацій США у власності Китаю в попередні роки досягнув 1,4 трлн дол.). Але Пекін уже кілька років як почав зменшувати свої вкладення в трежеріс, і зараз у його портфелі їх на 740 млрд дол. Натомість Китай почав купувати золото.

Індія раніше не проявляла особливого інтересу до придбання американських державних облігацій, натомість інвестувала свої резерви в золото. Більше того, у Нью-Делі ухвалили рішення повернути частину індійського золота з міжнародних сховищ, таких як Лондон та Швейцарія, де воно зберігалося в Банку міжнародних розрахунків. На сьогодні Індія вже репатріювала 65% свого золотого запасу на територію країни.

Отже, Азія знову вступає в свою традиційну торгівельну гру із Заходом: ми постачаємо вам продукцію, а ви нам – золото, використовуючи для цього виручку в резервних валютах, таких як долар, фунт та євро.

До певного часу торговельна модель між США та Китаєм, усталена у 70-х роках минулого століття, існувала як балансир геополітичного впливу СРСР, а також у рамках нееквівалентного торговельного обміну, коли Китай свій торговельний прибуток "зливав" в американський держборг.

Цю систему також приховували під "моделлю взаємовигідного партнерства" та глобалізацією, в умовах якої Азія й Захід одночасно збагачувались у період з останньої чверті XX століття до початку XXI століття.

Однак зараз в умовах глобальної фрагментації, локалізації виробництва, протекціонізму, релокації та промислового решорингу всі слабкі місця торгівлі між Заходом та Азією оголилися.

Змусити Китай купувати "західні примуси" можна лише силою, тому що "китайські примуси" набагато дешевші і їх більше.

Нинішня торговельна війна США з Китаєм -- це аналог "опіумних воєн" XIX століття, тільки зараз "веде" Китай, а замість опіуму іноді використовується фентаніл, вироблений у Мексиці, але з китайських хімічних речовин.

Причина цього конфлікту має схожі риси: за оцінкою Сполучених Штатів, у Китаї накопичується значна кількість умовного світового золота, яке важко вилучити, навіть якщо в рамках торговельних угод спонукати Китай збільшити імпорт американської сої та кукурудзи.

Успіх Китаю в цьому конфлікті залежатиме від його здатності ініціювати власний глобальний цикл накопичення капіталу.

Наприклад, італійський економіст Джованні Аррігі виокремлював два цикли розвитку світ-системи:

1) територіалізм -- просторове розширення з метою контролю над територіями, населенням і природними ресурсами. У цій моделі капітал використовується для захоплення територій, ресурсів і населення, тобто головна мета -- це ресурси та території, а засіб -- капітал;

**2)** У системі капіталізму спостерігається зворотне співвідношення між цілями та засобами. Основною метою стає накопичення капіталу, тоді як управління територіями та ресурсами перетворюється в інструмент, що служить для реалізації цієї мети. На цьому етапі відбувається зміна традиційного розуміння капіталу.

Розглядаючи взаємодію між США та Україною, можна висловити такі міркування щодо цієї формули. Якщо після війни американські пенсійні фонди вирішать інвестувати в українські землі, або ж буде створено "інвестиційний фонд" для контролю над рідкісноземельними елементами, титаном і графітом, то це не буде основною метою, а лише одним із способів, якими Америка накопичує капітал. Хоча ця частина накопичення може бути невеликою, вона все ж є важливим елементом загальної картини.

Цікаво, що на відміну від Сполучених Штатів, Російська Федерація перебуває в стані територіалізму, а не накопичення капіталу. Росія активно використовує значні обсяги своїх ресурсів для анексії територій, при цьому не застосовуючи захоплені землі для подальшого накопичення капіталу.

Простір для Росії стає метою, а капітал -- засобом досягнення цієї мети.

У США з точністю до навпаки. Але саме це й унеможливлює пряме зіткнення США та РФ і початок війни між ними. Мета США -- нагромадження капіталу. А це робить фактор просторового контролю дуже гнучким, по суті, домінування тут забезпечується у форматі "економічної влади". Якби США перебували у фазі територіалізму, як Німеччина у Другій світовій, зіткнення з РФ стало б неминучим. Але й якби РФ перебувала у стадії нагромадження капіталу, зіткнення її з Америкою отримало б вищу ймовірність.

Проте на сьогоднішній день США та Росія знаходяться на різних етапах світ-системного прогресу. Виходячи з цього принципу, ймовірність їхнього прямого конфлікту є досить низькою.

Складення капіталу і управління важливими ресурсами – ось основні інтереси США. Це дозволяє утворити динамічну та адаптивну зону контролю, здатну до періодичних змін.

Територіалізм Російської Федерації – це спирається на суворі географічні межі контролю.

Проте з цієї ж причини зіткнення Китаю і США практично неминуче (мова про протистояння, а не про повномасштабну війну). Бо Китай якраз почав фазу нагромадження капіталу, паралельно розвиваючи і контроль над критично важливими ресурсами.

У різні історичні періоди Генуезька республіка витратила 220 років на завершення циклу капіталовкладень, тоді як Нідерландам це знадобилося 180 років, Великій Британії — 130 років, а Сполученим Штатам — всього 100 років (згідно з оцінками Джованні Аррігі). Це свідчить про поступове прискорення процесів накопичення капіталу з часом.

За різними джерелами, Китай розпочав свій цикл накопичення капіталу у 2000 році і планує завершити його до 2050 року. У результаті цього процесу або займе позицію одного з глобальних лідерів і центрів капіталовкладень, або ж зникне з історичної арени, подібно до того, як колись втратили свій статус Генуя та Нідерланди. Важливо розуміти, що бути світовим гегемоном означає бути центром глобального накопичення капіталу, а не просто мати велику кількість ядерної зброї.

Хоча в нашому сучасному світі ядерна зброя безумовно має своє місце, вона сприймається більше як "необхідна" складова, а не як "достатня". Натомість великий капітал виконує обидві ролі: і "необхідну", і "достатню".

Таким чином, не слід звертати увагу на ВВП чи темпи його розвитку, коли йдеться про оцінку потенціалу Китаю.

Британія за показником валового продукту незабаром "залишить чат" топ-10 країн, і темпи зростання економіки там мізерні. Але Лондон із часів свого імперського минулого зберіг надважливу його частину -- статус центру нагромадження капіталу. Лондонське Сіті важить іноді більше, аніж темпи зростання ВВП на 5%+.

Китай уже став членом найпрестижнішої геополітичної групи країн, що мають можливість здійснювати нерівноцінний глобальний торговий обмін реальними матеріальними активами на фіатні національні валюти, які не мають забезпечення.

Ключовим елементом цього процесу є інвестування торговельного прибутку твоїх партнерів у твій борговий інструмент. Яскравим прикладом такої взаємодії служать Сполучені Штати Америки. Це досягається завдяки двом формам домінування: технологічному та військовому, а також впровадженню глобальних симулякрів, які відображають унікальний культурний код.

Китай вже на шляху до досягнення цього статусу: Росія постачає йому свою нафту та інші природні ресурси за юані, а також інвестує свої резерви в юаневі облігації. Африка та ряд країн Азії також наближаються до цього процесу. Щоб реалізувати свої плани, Китаю потрібно буде піти на певні компроміси — зокрема, відкрити свій внутрішній ринок для таких геополітичних партнерів, як це робили Сполучені Штати. Це стане можливим для випуску облігацій у юанях та їх подальшого продажу своїм союзникам для розміщення їхніх резервів.

У цьому контексті майбутнє Китаю розвивається в двох основних напрямках: чи зможе країна завершити створення Глобального євразійського острова або нової Монгольської імперії з центром у Пекіні, а також чи вдасться їй стати конкурентом США у сфері технологій штучного інтелекту.

Таким чином, Україна фактично опинилася в умовах, схожих на геополітичні реалії XIII століття, знову ставши свідком нового "Євразійського припливу", хоч і на фоні XXI століття. Умовна "битва на Калці" розгортається в майже тих же місцях, але тепер її результат, на відміну від подій 1223 року, ще залишається невизначеним. Повторення метаісторичних і метагеографічних тенденцій не означає автоматичного відтворення минулих подій у матеріальному світі. Сучасні люди здатні змінювати циклічні тренди, іноді в корінному напрямку.