Медові справи та не тільки

Жінка, яка переселилася з Луганщини, залишила свій дім, взявши з собою лише бджолині вулики. Тепер вона активно підтримує своїх нових сусідів.

Ідея для цього матеріалу виникла завдяки Роману Сущенку, голові Черкаської обласної ради. Спочатку я натрапив на його пост у Facebook, де він розповів: "Нещодавно відвідав сім'ю з багатьма дітьми, яка змушена була покинути своє рідне місце і потребує нашої допомоги. Я дізнався про цю родину завдяки волонтерам, які зібрали кошти для придбання будинку для молодої матері Світлани та її п'ятьох дітей віком від 2 до 8 років у Бобриці на Канівщині. Цій багатодітній родині безкорисливо допомагає досвідчена мама з п'ятьма дітьми, пані Надія Конюша, яка десять років тому переїхала з Луганщини, втікаючи від сепаратистів і російських військ..."

Бобриця є центром найпівнічнішої громади Черкащини. У цій громаді знаходиться літописний Трахтемирів, а також Бучак, де радянські кінематографісти зняли безліч фільмів. Село очолює Олена Штефан, з якою ми мали змогу поспілкуватися лише на короткий час. Вона розповіла, що сільська рада активно підтримує військових, а також згадала про фестиваль борщу, який у вересні відбувся вже вчетверте. Зібрані кошти були передані на потреби Сил оборони. Під час нашої розмови в кабінет зайшла пані Надія, і господиня залишила нас наодинці.

Родина Конюші жила в селищі Фабричному (13 км від центру Луганська), поруч з Луганською птахофабрикою. Тримала пасіку. Це в них спадкове. Син Надії Анатоліївни представляє вже четверте покоління у професії.

- Ми тут уже повністю усвідомили, наскільки в нас під Луганськом круте місце було, - згадує бджолярка. - Стояв ліс, і там у нас такий взяток був!.. Ми нікуди не виїжджали по перший мед. Починалась жовта акація, біла акація, гледичія. Усі посадки засаджені ожиною, барбарисом, смородиною. І поряд завжди було поле еспарцету. Взяток був шикарний. Тут довго звикали, та тепер, звичайно, пристосувались, налагодили логістику.

Фабричне розташоване неподалік від Луганського аеропорту. У 2014 році, коли так звані сепаратисти (насправді російські маріонетки) намагалися заблокувати українських військових з 80-ї львівської бригади, пані Надія та її родина без вагань вирішили підтримати наших десантників. Вони доставляли їжу, воду, збирали інформацію про ворога і передавали її куди потрібно. Пані Надія не акцентує на своїй участі в цих справах, стверджуючи, що більше зробив хірург обласної лікарні Георгій Михайлович. Хоча вона вже не пам'ятає його прізвища і втратила його номер телефону, кілька років тому, коли ще мала можливість зв’язатися, дізналася, що лікар на фронті займається польовою хірургією.

Допомагати українським воїнам було смертельно небезпечно - у серпні 2014-го бойовики розстріляли подружжя зі села Переможного (теж розташоване поруч з аеропортом, тільки з протилежного боку) - Олену Куліш і Володимира Альохіна. Надії та її рідним пощастило більше, вони залишились живими і на волі. Пощастило ще й у тому, що розтрощені ворожим вогнем були не всі їхні вуликів - десяту частину з них можна було ще якось полагодити.

Вулики зазнали значних пошкоджень від пострілів. Бої проходили зовсім близько. Деякі з них взагалі згоріли. Цікаво те, що три вулики, які належали Олексію, моєму синові, залишились неушкодженими. Його дівчина, тепер уже дружина, пофарбувала їх у ніжно-бузковий колір і прикрасила сердечками навколо льотків. Лише ці три вулики вціліли, тоді як інші були буквально розбиті вщент. Я зазначила: "Це, напевно, якийсь знак". А в цілому пасіку вразило дуже сильне обстріли; пожежа була справді жахливою.

- Орки навмисно стріляли по вуликах, чи вони просто опинились на лінії вогню?

- Та воно ж поруч зовсім. У селищі, де ми жили, дев'ять людей загинули. Вони ж міни кидали... Ми змогли вивезти тільки 33 штуки - зібрали все, що не догоріло, не достріляли. Ми жили недалеко від пасіки.

...ТУДИ, ДЕ ДУХ СВОБОДИ!

Слід відзначити, що Надія Анатоліївна демонструє досить глибоке розуміння психології російських окупантів та їхніх традицій. Вони орендували п'ятитонний автомобіль, зібрали документи для подорожі до зятя в Полтавській області. З дому взяли лише найнеобхідніше — вулики та кілька інструментів для бджільництва. А в оселі... наче вирушила в гості, залишивши все на своїх місцях. Вона перевірила речі, все розвісила для сушіння...

День від'їзду ми вирішили призначити на 9 травня. Зазначили, що в цей час на блокпостах відбуватимуться святкові заходи. І дійсно, ми не помилилися: нас практично не перевіряли. Хоча й зупиняли, проте вже не могли нічого сказати.

- Чи не пограбували ваш дім?

- Ні. Ми туди пустили людей, подругу, з якою ми працювали разом у дитячому садочку. А потім іще інші люди зайшли, літні. А якби не впустили - "націоналізували" б.

На українських контрольно-пропускних пунктах військові стали більш уважними: "Що у вас в вантажі?" - "Пасіку." - "А ви усвідомлюєте, що назад ми вас з бджолами не випустимо?" - "Нас туди й не кличе!"

Кожному посту підготували медові такі сюрпризи: по шматочку воску, прополісу - все, що виробляє бджола. Книжечки роздавали релігійного змісту, для підбадьорення.

Після того, як залишили це місце, стало навіть легше дихати. Раніше я часто їздила в Щастя та Старобільськ. Коли ж поверталася додому, здавалося, ніби опиняєшся під важкою плитою.

Запитав, чому зупинилися на Канівщині.

Ну, як вам сказати... Я своїм кажу: давайте вирушимо або на Канівщину, або на Гуцульщину. Олексій вибрав Канівщину — до того ж, він знайшов футбольну команду, і його одразу ж прийняли. "Все, я їду!", — заявив він. Невдовзі він прибув до села Степанці, де почав тренувати команду і сам виступати (слід зазначити, що Олексій є професійним футболістом, який грав у луганській "Зорі"). Що стосується Канівщини, то тут є дві причини. По-перше, це край Тараса Шевченка, символ свободи, який ми завжди прагнули. З юності я брала участь у всіх протестах проти Кучми. У Києві ми голодували на площі з пов’язками на лобах: "Голодую проти Кучми", а також були активними на мітингах проти Януковича. У 2004 році наші діти ще були маленькими, але вже усвідомлювали, що відбувається... А в 2014-му ми всі були на Майдані. Я сказала: "Поїдемо туди, де відчувається свобода". Син вирушив, і ми всі пішли за ним. Друга причина — це найбільші акацієві яри в Європі.

Чому Бобриця стала улюбленим місцем для нашої родини? Ми відвідали безліч сіл у околицях, але тут, поряд з Дніпром та Каневом, а також зручною трасою до Києва, ми відчули себе вдома. Завдяки оголошенню, ми знайшли затишне житло на хуторі Хмільна і вирішили залишитися.

- Ми про всяк випадок не казали, звідки ми, та коли господарі будинку побачили наші номери на машині... Як почали навозити продукти, ковдри, подушки: "Чого ж ви не сказали, що переселенці?!".

Консультантка

Під час нашої розмови ми намагалися не зловживати добротою голови, тому вирушили до Світлани Загребельної, матері з численними дітьми, про яку згадав у своєму пості голова облради. Її дім виглядає стильно і сучасно, хоча кована огорожа, що підтримується оштукатуреними кам’яними стовпами, нагадує про маєтки російських дворян — можливо, у спрощеному варіанті. Ворота також ковані, а хвіртка настільки низька, що навіть пані Надія, яка не є високою, змушена нахилятися, проходячи через неї. Це нагадало мені один історичний фільм, де цар, прогулюючись Кремлем, також повинен був нахилятися, проходячи з одного палати в іншу.

- Тут колись мешкав священнослужитель, - пояснила Надія Анатоліївна. - Все влаштовано так, щоб гості відчували благоговіння в очікуванні зустрічі з божественною силою.

У хаті чисто й тепло, меблі нові. Малеча, побачивши гостю, радісно кинулись до неї:

- Бабуся завітала!

Судячи зі зроблених для статті фотографій, дітей було троє, але це не точно, оскільки вони рухалися по хаті з такою швидкістю, що помилка в лічбі не виключена. Правда, коли настав момент видачі ласощів і діти сконцентрувались навколо "бабусі", камера зафіксувала саме трьох. Але ж у будь-якому разі точно не п'ять. Та коли спитав про решту, Світлана ошелешила:

- Це не мої. У мене є п'ятеро, і всі вони зараз у школі, де поруч також дитячий садок.

Виявилося, що це були нащадки її сестри — вона попросила поки що наглядати за ними, поки проходила медичне обстеження. Про себе розповіла лаконічно:

Моя історія не з найкращих. Я виросла в сім'ї з батьками; мама однаково працювала, виховуючи нас, чотирьох доньок. Тепер я вже третій рік живу за кордоном. Коли ми приїхали в Бобрицю, зустріли тітку Надю, яка виявилася надзвичайно доброю. Вона допомогла мені придбати будинок... Ми зробили ремонт і тепер живемо там разом із дітьми.

На уточнювальне запитання, хто дав гроші на будинок, відповідь знову здивувала:

Гроші на допомогу надала моя близька подруга Вікторія Івлєва-Йорк, з якою я знайома з 2014 року. Вона активно підтримує військових та переселенців. Вікторія – надзвичайно добра людина, яка часом заспокоює і коригує мене, адже я дуже емоційна і завжди кудись поспішаю. На своїй сторінці вона опублікувала запит про допомогу, і багато її знайомих відгукнулися. Вона змогла зібрати кошти, які були витрачені на купівлю будинку та його ремонт, адже він постраждав унаслідок пожежі.

У 2023 році Світлана з дітьми сюди в'їхала.

Івлєва, без сумніву, була представницею еліти російської журналістики. Після Революції Гідності вона рішуче обрала сторону України, за що путінська влада "нагородила" її статусом "іноземного агента". Як мені відомо, жінки зустрілись на Майдані. Московська інтелектуалка та бджолярка з луганського краю...

ГОЛОВНА БАНДЕРІВКА

Після спілкування зі Світланою ми пішли до "головної бандерівки" села Людмили Книш. Як і належить, будинок її пофарбований у кольори українського прапора: фронтон - світло-синій, стіна - блідо-жовта. Нас (точніше, мабуть, Надію Анатоліївну) радісно зустріла собака Бета. Людмила Григорівна теж не приховувала задоволення від приходу товаришки.

- Людмила Григорівна є активною учасницею цих наших процесів. Про Світлану вона повідомила. І я в той же день побігла...

- Моя роль зовсім незначна, - заперечила господиня. - Це твоя відповідальність. Адже спочатку Світлану з дітьми поселили в таке житло, що не було ані світла, ані зручностей...

Після взаємних представлень поцікавився, як жінка заслужила своє почесне звання.

Я закінчила Чернівецький університет. Мій вітчим протягом 15 років працював у Воркуті. Хоча я народилася в Дніпродзержинську, моє дитинство минуло в Черкаській області, адже моя мама з цих місць. Професійний шлях я здебільшого пов'язала з місцевою пресою — районними та обласними виданнями. Трохи часу провела в "Сільських вістях", також працювала в "Київській правді" та "Вечірньому Києві". По Україні подорожувала, виконуючи завдання для "Київської правди". Розпочала кар'єру з районної преси і, по суті, завершила її там же. Я горджуся тим, що була активною учасницею Народного руху і брала участь у всіх значущих подіях на Черкащині, включаючи всі Майдани. Коли в 1990 році студенти протестували на граніті, я в редакції висловила підтримку цим молодим людям. І раптом до нас зайшов секретар райкому КПРС і запитав: "Що?! Ви що, бандерівка?!". Ось так він першим "виявив" мене як бандерівку. Але я не заперечувала (сміється). Для мене така атестація — це гордість.

Канів - це місто, яке привертає патріотів з усіх куточків України, від молодих пластунів до досвідчених політиків. Із ким же ще спілкуватися, як не з журналістом? Людмила Григорівна мала тісні зв'язки з В'ячеславом Чорноволом, а Віктор Ющенко регулярно відвідує це кінематографічне "місце сили" - Бучак.

Кажуть, ви чудово обізнані з історією Бобриці.

- Та я не записувала - усе думала, що ще буде час... Жила в нас бабуся Одарка. Знала кожну сім'ю. А ми чогось дружили. То вона розказувала, хто в поліцаях був, а їхні діти потім стали комуністами. Розповідала, як громада працювала тут, у селі. Як діяв тут колись старостат. Трапилось, що в одної жінки помер чоловік, а в неї було п'ятеро чи шестеро дітей, - і хата завалилась. Зима наближається, а їм нема де жити. То староста зібрав усіх людей і сказав, що громада повинна забезпечити сім'ю житлом. Зібрали толоку - і звели хату. Це було ще до Голодомору. У нас донедавна ще громада так працювала. Я будувалася теж так. І до сусідів ходила, допомагала. І так хата в хату. А тепер чогось уже нема. Кожен сам собою, - бідкається "бандерівка".

- Як це може бути?! Ось, "толока" прямо перед вами. Хочу зазначити, що наше знайомство з Людмилою Григорівною відбулося після нашого переїзду сюди, і вона завжди гостинно приймала переселенців, - додала пані Надія.

Чи ви досі когось впустили до себе?

- Та то приїхали на заробітки з Кіровоградської області мати й дочка. Там же по селах немає ніякої роботи. Поки колгоспи були - у колгоспах працювали, а тепер нема де. А в Бобриці - велика птахофабрика.

Запитав, чи є вона власницею тієї Бети. Виявилося, що ні. У квартирі мешкали переселенці, які виїхали за кордон. Собака залишилася з нею, а інші постояльці покинули кішку.

Ця кішка належить до дуже рідкісної породи. Я весь час хвилювалася за неї. Їй було 15 років — жахливо думати, що може статися найгірше. Але вона витримала, і тепер, коли її забрали, вона сумує за мною. Хазяйка розповідає, як сильно змінився її характер... Раніше була досить агресивною, а тепер стала лагідною і постійно просить на руки. Бродить і нявкає без упину. Вона прожила з нею 14 років, а я лише два, і ось так... Коли ми їхали, хлопець сказав: "Григорівно, візьміть її. Ніхто інший не проявить таку турботу, як ви". Він знайшов правильні слова.

* * *

Серед інших тем жінки згадали про те, що колишній голова встановив великий чорний хрест на кладовищі в пам'ять про Голодомор. Надія Анатоліївна запропонувала відвідати це місце. Ми пройшли повз частково зруйнований вітряк. Його дерев'яні частини не виглядали зовсім зношеними; на території залишились кам'яні жорна, хоча верхнє дещо тріснуло. Вітряк розташований на пагорбі, а кладовище знаходиться нижче. Чорного хреста ми так і не наблизились, але його було добре видно здалеку. Замість цього ми зупинилися біля могили солдата. На пам'ятнику-стелі було зображення молодого військовослужбовця: "Конюша Руслан Сергійович, 1994-2017". На надгробній плиті написаний вірш:

"Він, наче грім, з'являється й зникає,

І вільний, мов у синім небі птах.

Він мандрує крізь світ знань, прагнучи знайти свою долю.

І наче все життя в його очах".

Нижче - прозою:

"Бажання вижити за будь-яку ціну не є характерним для людської природи. Життя втрачає свою цінність, якщо особа не готова пожертвувати ним заради чогось важливішого, ніж просто існування."

- Руслан завжди казав, що готовий віддати своє життя за інших. 2014 року Руслан брав участь у Революції Гідності. Був у 2-й сотні самооборони Майдану, у травні вступив до батальйону "Айдар". Коли отець Юрій в "Айдарі" благословляв бійців на бойове завдання й казав, щоб поверталися живі, Руслан відповів, що не боїться померти за те, щоб інші були щасливі і здійснили свої мрії.

Я саме перебувала поруч і чула все, що відбувалося. Я обняла його і сильно розплакалася, а він сказав: "Мамо, ти ж пам'ятаєш, що на біті написано 'Воля або смерть'?"

Руслан Конюша загинув на Луганському напрямку у 2017-му. Йому ще не виповнилось 23 років.