Сергій Грабовський: Як Гітлер прийшов до влади: "неочікуваний злам" історії XX століття – Блоги | OBOZ.UA
У Німеччині, яка на той час вважалася прикладом демократичного устрою, уряд канцлера Брюнінга у 1930 році, в умовах світової економічної кризи, намагався всіма силами зберегти стабільність національної валюти та забезпечити бездефіцитний бюджет. За півроку ці зусилля призвели до значного зростання представництва раніше маргінальної NSDAP у Рейхстазі, яке збільшилося з 12 до 107 місць. Водночас фракція Комуністичної партії Німеччини також зросла — з 54 до 77 місць. Які ж методи використовувалися для досягнення бездефіцитного бюджету?
Завдяки фінансовій підтримці безробітним та соціальним ініціативам, ситуація почала змінюватися. Так, влітку 1932 року кількість виборців, які віддали свої голоси на користь тоталітарних партій, зокрема нацистів і комуністів, що акцентували увагу на "добробуті трудящих" замість "інтересах капіталістів", перевищила 52%. Згодом країна замість макроекономічної стабільності отримала на чолі з собою сильну націонал-соціалістичну партію. Цікаво, що заходи, запроваджені Брюнінгом, почали давати перші позитивні результати, і з’явилися ознаки виходу Німеччини з економічної кризи.
Проте теоретичні принципи стикнулися з тим, що називається соціальною дійсністю. Багато представників великого капіталу, які не зазнали значних втрат під час кризи і демонстративно витримували тиск економічних труднощів на фоні народних страждань, виявилися з очевидним неарійським походженням. Це, зокрема, стосувалося власників великих універсальних магазинів, які змогли вижити в умовах кризи, на відміну від дрібних підприємців, що зазнали краху. Цим сповна скористався "фюрер німецької нації", чия команда запропонувала нові рішення для подолання кризи і поліпшення добробуту трудящих. І, незважаючи на заперечення ліберальних економістів, ці ідеї швидко знайшли відгук у суспільстві.
А за океаном Герберт Кларк Гувер, президент США перед Франкліном Делано Рузвельтом, у 1932 році спробував збалансувати бюджет та зменшити державні витрати. Це призвело до того, що американська економіка опинилася на межі катастрофи, а фінансова система почала руйнуватися. Хоча вдалося досягти бездефіцитного бюджету, дефіцит все ж перевищив 4 мільярди доларів, що на той час було значною сумою. Політична ситуація настільки загострилася, що ліві та праві радикали організували марші, залучаючи мільйони безробітних. У відповідь влада жорстко розігнала табір безробітних ветеранів у Вашингтоні, використовуючи танки. До березня 1933 року більшість банків у США зупинили свою діяльність. Ще зовсім небагато часу, і Америка могла б опинитися в ще гіршій ситуації. На щастя, 4 березня на посаду вступив Рузвельт, який розпочав реалізацію "Нового курсу".
Чому я це згадав? А тому, що знання історії є надзвичайно важливим. Це не просто механічне запам'ятовування фактів, а глибоке розуміння їхньої логіки. Іноді події з минулого повторюються у сучасності, незалежно від бажання їхніх учасників. Іноді ж хтось навмисно розробляє стратегії розвитку подій та використовує їх у своїх інтересах. Але частіше за все ці стратегії впливають на тих, хто вважає себе автономними учасниками історичного процесу. Такі алгоритми описуються як "зіткнення цивілізацій" Гантінгтона, "виклики та відповіді" Тойнбі, "хвилі Кондратьєва" та інші. Проте, справжнє повторення "крутих поворотів" історії трапляється рідко. Часто сучасні події лише відображають риси минулого, і хоча їх нерідко згадують, спрощене їх тлумачення може призвести до спотворення реальності.
Один з тих "неочікуваних поворотів", які продовжують привертати увагу сучасності, - це прихід до влади Гітлера в Німеччині у 1933 році та встановлення нацизму, що призвело до численних відомих наслідків. Ця подія залишила свій слід на всьому ХХ столітті, а її відголоски відчуваються і сьогодні, адже неототалітаризм продовжує поширюватися по всьому світу. В Кремлі, за словами одного з істориків "покоління перебудови", насправді перебувають "Гітлер і Сталін в одному флаконі".
Отже, давайте детальніше проаналізуємо події, що передували 1932-33 рокам у цій країні. Німеччина, яка тоді називалася Другим Райхом або Німецькою імперією, зазнала поразки у Першій світовій війні, яку на Заході іменували "Великою війною". Умови мирної угоди виявилися надзвичайно жорсткими для Німеччини. Хоча Берлін погодився на перемир'я за одними умовами, Версальський договір, що був нав'язаний країні, містив значно суворіші вимоги. Серед них були не лише втрати великих територій, а й колосальні репарації на користь переможців, обмеження чисельності армії до 100 тисяч військовослужбовців, заборона на наявність військової авіації та танків, передача Саарського вугільного басейну під контроль Франції, а також фактичний зовнішній контроль над економікою Німеччини. Втрата колоній в Африці та Тихому океані стала ще одним болючим ударом, адже ці території не отримали навіть символічної незалежності, а потрапили під управління нових колонізаторів, переважно Британії та Франції. До цього слід додати тривалу антинімецьку пропаганду в мас-медіа країн Антанти протягом 1920-х років, а також невмотивоване ігнорування реальних зусиль Німеччини щодо демократизації, коли країна перейшла від імперського устрою до так званої Ваймарської республіки.
Не дивно, що в умовах тривалої економічної кризи, яка призвела до гіперінфляції 1922-23 років, масових злиднів, загальної ненависті до "плутократів" Антанти, що наживалися на бідах Німеччини, величезної кількості безробітних ветеранів війни, наявності великої кількості стрілецької зброї в населення, внутрішньополітичного хаосу та глибокої національної травми, радикальні ідеології й партії стали набирати популярності. Не випадково в 1920 році червоні війська під командуванням Тухачевського, ведучи війну проти Польщі, легко сформували добровольчу німецьку бригаду на шляху до Східної Прусії з гаслом "Дайош Варшаву - дай Берлін!". Проте, основними політичними силами в Німеччині залишалися дві соціал-демократичні партії та кілька центристських рухів. Лідери комуністів, Карл Лібкнехт і Роза Люксембург, були заарештовані та страчені, а Баварська та Бременська радянські республіки були розгромлені. Влада також успішно придушила кілька спроб праворадикальних переворотів. Першим прем'єром, а потім президентом республіки став соціал-демократ Фрідріх Еберт. У 1923 році сталося дещо неймовірне: 9 листопада того року Комінтерн (тобто Москва) оголосив про початок соціалістичної революції в Німеччині. До країни були відправлені відомі більшовики - Бубнов, П'ятаков, Радек, Шмідт, Уншліхт та кілька тисяч інших, всі з яких вільно володіли німецькою мовою. Фінансування та озброєння надходили через дипломатичні канали. Здавалося, що в умовах шаленої гіперінфляції - на початку жовтня за 1 долар давали 10 мільярдів марок, а на початку листопада вже 4,2 трильйона - агенти Комінтерну, які розплачувалися твердими валютами або золотом, мали всі шанси на успіх. Проте, кінцевий результат був невдалим - тільки Тельман у Гамбурзі підняв швидко придушене повстання. А в дні, коли Комінтерн планував більшовицьку революцію, 8-9 листопада, у Мюнхені націоналістичний рух, очолюваний Гітлером, також було швидко зупинено.
Наприкінці 1923 року влада вдалося приборкати гіперінфляцію, в той час як комуністи і нацисти вели внутрішні суперечки. Гітлер залишався під арештом, а Тельмана врятувало його депутатське становище. Країна почала відновлюватися, використовуючи свої зв'язки з СССР для виходу з економічної ізоляції, що накладалася Антантою. Території Союзу активно використовувалися для розміщення підприємств німецького військово-промислового комплексу та навчальних баз для пілотів, танкістів і фахівців з хімічної зброї. Проте в 1925 році раптово помер президент Еберт, причиною чого став гнійний апендицит, а новим главою держави став фельдмаршал Гінденбург. У той же час керівництво компартії перейшло до Ернста Тельмана, який незабаром усунув своїх суперників і трансформував КПН у напівмілітаризовану організацію (з потужною військовою структурою, що включала 130-тисячний Союз червоних фронтовиків). З 1926 року Москва щорічно через свої дипломатичні канали надавала КПН 150 000 марок (половину бюджету партії), а також значні кошти для "спеціальних заходів" (наприклад, в 1926 році компартія отримала 120 000 марок на організацію референдуму про конфіскацію майна колишньої еліти і 100 000 марок для проведення Конгресу трудящих). Радянські фінанси формували бюджет бойових структур КПН, забезпечуючи підготовку "експертів" для них, в тому числі за межами країни, а також конвеєрне виробництво підроблених документів.
Іншими словами, без Комінтерну чи, що те саме, без політбюро ЦК ВКП(б) компартія Тельмана перетворилася б на не надто значну силу. Проте і гроші не дуже допомагали Комінтерну: 1928 року компартії капіталістичних країн (Європа, Північна Америка, Австралія, Японія) налічували 583 тис. осіб, тоді як 1921 року - 1 млн. 516 тис., осіб, тобто їхня чисельність скоротилася майже втричі. А партії Соціалістичного Інтернаціоналу - 6 млн. 637 тис. осіб, на 350 тис. осіб більше, ніж 1923 року.
У цих умовах Комінтерн ухвалив рішення визначити соціал-демократію як головного ворога робітничого класу, офіційно назвавши її "соціал-фашизмом". Це термін активно використовувався комуністами в Німеччині. Не тільки берлінський поліцейський президент соціал-демократ Цергібель був визнаний "соціал-фашистом", але й звичайні робітники - соціал-демократи, а також їхні діти. Серед популярних гасел того часу можна було почути: "Геть соціал-фашистів із підприємств!", "Геть молодь соціал-фашистів з робочих місць!", "Геть дітей соціал-фашистів зі шкіл!". У резолюції X пленуму виконкому Комінтерну (липень 1929 року) "соціал-фашизм" було охарактеризовано як "особливу форму фашизму в країнах з потужними соціал-демократичними партіями". Проте нове гасло не принесло значних результатів...
У цей період комуністи, разом із іншими радикальними групами, отримали несподіване підкріплення від бездумного фінансового капіталу - глобальну економічну кризу, що в США, де вона розпочалася, отримала назву "Велика Депресія". Суспільні настрої почали змінюватися на користь державного регулювання економіки, яке стало більш або менш суворим, а також зросла популярність ідеї соціальних гарантій з боку держави. Люди шукали стабільності, навіть якщо це означало відмову від певних форм політичної свободи. Особливо це було помітно в Німеччині, де демократія та національна єдність ще не набули стабільності.
Улітку 1930 року на XVI з'їзді ВКП(б) було затверджено стратегічну настанову щодо основного удару по соціал-демократії, зокрема, акцентуючи на її лівих елементах, які вважалися "замаскованими" і, отже, більш небезпечними супротивниками робітничого класу, ніж фашисти. Тоді Молотов, що став головою уряду, окреслив завдання "всебічної протидії наступу фашизму та соціал-фашизму". У контексті цієї стратегії XI пленум виконкому Комінтерну, що проходив у березні-квітні 1931 року, описував соціал-демократію як "безперервний процес еволюції до фашизму" і вказував на те, що соціал-демократичні партії грають роль "активного чинника та транслятора фашизації капіталістичної держави". Попри загострення економічної та політичної кризи в Німеччині, компартія продовжувала дотримуватись принципу "смертельного бою" саме проти соціал-демократії. Що ж до загрози фашизму, то керівники Комінтерну та німецької компартії почали змінювати свою риторику. У їхніх виступах і публікаціях все частіше звучало твердження, що фашизм невпинно зростає, а його перемога неминуча. Тому комуністам слід було не "сліпо кидатися" у боротьбу з фашизмом, а дати йому можливість закріпитися при владі, щоб він "скомпрометував" себе. Лише після цього, мовляв, настане час для "наступу комуністів". Не дивно, що на прихід до влади режиму Гітлера в Комінтерні відреагували з певною зневагою, вважаючи, що "обдурені Гітлером маси починають відходити від нього... В рядах націонал-соціалістів, серед штурмовиків спостерігається невдоволення, а в керівництві відбувається тертя... Занепад партії націонал-соціалістів уже розпочався..." Це відбувалося ще в лютому 1933 року!
Іншими словами, політика Комінтерну, що фактично відображала інтереси Москви та російських більшовиків, які контролювали міжнародний комуністичний рух, мала на меті знищення соціал-демократії та швидке здійснення революції в Німеччині. Це стало одним із ключових факторів, що сприяли приходу Гітлера та його партії до влади. Ще одним важливим чинником була соціально-економічна політика центричних партій, які не зрозуміли викликів свого часу, на відміну від команди Рузвельта, яка, будучи губернатором Нью-Йорка, зуміла перейти від економічного лібералізму до дирижизму. Третім важливим аспектом є німецька традиція Ordnung і військова спадщина, поєднана із масовою схильністю до соціалістичних ідей з середини XIX століття, що в кінцевому підсумку призвело до виникнення варіанту тоталітарного соціалізму, в якому нацисти та комуністи мали багато спільного. Крім того, нацисти мали значно ширшу соціальну базу, ніж комуністи, які здебільшого спиралися на робітників, безземельних селян і марксистських художників. Нацисти, у свою чергу, отримували підтримку не лише від робітничого класу, а й від селян усіх соціальних груп, безробітних, ветеранів армії, студентів, розорених торговців і великих капіталістів ("національний трудовий капітал"), і всі вони мали відповідати стандартам "істинного арійця". Соціал-демократи також мали ширшу соціальну підтримку, ніж комуністи, однак їм бракувало харизматичних лідерів, здатних в критичний момент організувати сотні тисяч своїх прихильників. КПН і НСДАП були схожі в багатьох аспектах: обидві партії виступали за реваншизм, ненавиділи "плутократів", спиралися на воєнізовані формування, та мали на чолі ветеранів з бойовими нагородами – артилериста Тельмана та піхотинця Гітлера. Проте нацисти мали значну перевагу: вони постійно позиціонували себе як національна сила, тоді як комуністи акцентували увагу на Москві, Комінтерні та СРСР, в той час, коли в німецьких регіонах (так званих Поволжі та Причорномор'ї) лютував Голодомор, про що Геббельс неодноразово згадував, надаючи правдиву інформацію.
Безумовно, наведені раніше питання не висвітлюють усю глибину проблематики, піднятої у статті. Проте, сподіваюся, читачі отримали певне уявлення про давні та водночас сучасні історичні теми. На мою думку, "Новий курс" Рузвельта вартий окремого аналізу як дієва альтернатива тоталітарному соціалізму. І на завершення, хочу поділитися маленькою, але яскравою історичною трагікомедією. Як відомо, Геббельс прославив штурмовика, молодого студента Хорста Весселя, який загинув у сутичці з комуністами. Цей персонаж у вільний час працював сутенером. А його вбивця, "червоний фронтовик" Альберт Геллер, також був недовченим студентом і... сутенером.
