Які переживання мучать колишнього мера Херсона Володимира Миколаєнка після його визволення з полону?

Володимир Миколаєнко, колишній мер Херсона, потрапив у руки російських військових ще у 2022 році. Після тривалої трирічної неволі, у 2025 році він нарешті зміг повернутися на батьківщину. У своєму сьогоднішньому інтерв'ю для Еспресо, Миколаєнко поділився спогадами про оборону Херсону на початку війни, розповів про свої переживання щодо сучасної ситуації в Україні та дав кілька порад українцям, які прагнуть відновити країну.

Сьогодні ми раді представити вам особу, з якою ви обов'язково знайдете цікаві, корисні та важливі моменти для обговорення. Нашим гостем стане Володимир Миколаєнко, який займав посаду мера Херсону з 2014 по 2020 рік.

Людина, яка була викрадена російськими окупантами, провела чимало днів у полоні. Його звільнили, і от зараз він може говорити і про війну, і про полон, і про свої враження, про розуміння життя і майбутнього після полону. Пане Володимире, радий запросити до розмови.

Ви справді є непересічним гостем, яких у нас не так вже й багато. Є стільки запитань, які хочеться задати, стільки думок зрозуміти і емоцій відчути. Проте ми спробуємо охопити все найважливіше під час нашої розмови сьогодні.

Я хотів би почати нашу бесіду не з конкретного дня, а з того особливого моменту, коли ви дізналися, що знову зможете насолоджуватися фізичною свободою. Я не маю на увазі духовну свободу, адже, наскільки мені відомо, вона завжди залишалася з вами. Які у вас були емоції, які відчуття ви пережили в той момент?

Це було справжнє свято. Проте, якщо бути чесними, ми не мали жодної інформації наперед. Навіть коли тебе виводять з камери, ти не знаєш, куди тебе повезуть далі. Чи підселять до іншої камери, чи справді здійсниться твоя мрія і ти повернешся додому.

Вперше мене вивели 20 серпня. Помістили в іншу камеру, яку ми всі називали "порталом", адже знали, що звідти хлопців відправляють на обмін. У нас було четверо: Дмитро Хилюк, ваш колега-журналіст, Євген Вовк, Дмитро Юзвак і я. Нас переодягли, зважили, виміряли зріст, зробили фотографії та примусили підписати документи, в яких ми заявляли, що не маємо жодних претензій до країни, що звуться Росією. Ми очікували, адже нас перевдягнули у військову форму, сподіваючись на обмін.

На наше велике здивування і розчарування, 21 числа нас знову одягнули в арістанську форму і повідомили, що Україна не бажає нас бачити. Ми, звісно, усвідомлювали, що це неправда, що це просто певні маніпуляції. Після цього нас відправили до камер. Я був щиро вдячний Богу, що очікування обміну та повернення до камери тривало лише добу.

Я пам’ятаю, як у моїй камері перебував хлопець, який чекав цілих 21 день. Коли його нарешті повернули назад, уявіть собі, в якому емоційному стані він опинився. А потім, на 23-й день, знову відчинили двері і сказали: "Виходь". Я навіть не встигнув нормально одягнутись, як мені вже підсунули військову форму і взуття, яке виявилось на два розміри менше, ніж потрібно. Проте, навіть у цих незручних черевиках я був готовий повзти, аби тільки дістатись додому. Нас посадили в автозак — я та Дмитро Хилюк, лише двоє з усіх. Нас, очевидно, везли до Москви, де ми провели добу в аеропорту. Там сформували групу з близько 150 українських військовополонених. І вже 24-го ранку ми сіли в літак, що повів нас додому.

Володимир Миколаєнко у день звільнення з російського полону, фото: most.ks.ua

Ну, найголовніша почуття мабуть все ж таки були саме тоді, коли ми потрапили на територію України, коли ми побачили рідні обличчя. Коли ми зустрілися з представниками наших урядових делегацій, зустрілись там з волонтерами, по великому рахунку зустрілись з ріднею, тому що ми, як я відчуваю, ми всі абсолютно рідні люди, і ми один одного розуміємо, і ми один одним пишаємось, і ми один одного любимо.

Цей жах, пане Володимире, нарешті завершився — той, про який я навіть не хочу занадто детально розпитувати. Якщо ви бажаєте, можете поділитися своїм досвідом із тюрми: що там відбувалося, як проходили розмови з росіянами. Мене цікавлять саме росіяни, адже сьогодні вкрай важливо зрозуміти тих людей, які, можливо, знаходяться далеко від фронту, не усвідомлюють війни або ж намагаються її не помічати. Дуже цікаво дізнатися, якими насправді є росіяни.

Бо росіяни в Україні це одні, в них одна поведінка, вони на чужій землі, вони прийшли як окупанти, вбивці, загарбники. Окупанти в себе вдома, коли ти в їхньому полоні, ти цілковито в їхній волі, і не можеш нічого зробити проти них. Ну, тобто, тут ми можемо хоча б в них стріляти, якось опір чинити. Там ти не можеш, ти просто цілковито в їхній волі. І коли ти цілковито в волі людей, зокрема московитів, росіян, вони зовсім по-іншому відкриваються.

У мене є до вас питання, але спершу я хотів би повернутися до подій березня-лютого 2022 року. Це питання залишатиметься актуальним і надалі, адже воно хвилює багатьох українців: що насправді відбулося в Херсонській області з військової та політичної точки зору? Досі немає чіткої відповіді. Ми чули різні інтерв'ю від окремих осіб, які ділилися інформацією про зруйновані та непошкоджені мости. Чому деякі операції були успішними, а інші — ні? Куди було відведено війська? Яка ситуація склалася в Херсоні?

Так багато інформації, але, в принципі, розуміння, що там сталося і як готувалися чи не готувалися до вторгнення, яке було очевидним, тому що війська накопичувалися на перешийку і це було, в принципі, питання часу... цієї відповіді немає досі. Я не хочу себе тішити ілюзіями і не хочу тішити ілюзіями наших читачів, що ви зараз все розповісте і розкладете по поличках, але ви точно знаєте більше. Я хотів би почати з того, що у березні-лютому 22-го року, коли ви зрозуміли, що ворог піде війною, великою війною в Україну, як ви почали діяти і як діяли інші? Або бездіяли, або ж діяли в інтересах ворога.

Володимир Миколаєнко, міський голова Херсона, зображення: vgoru.org

Не можу зрозуміти, чому мої думки тут викликають інтерес, адже на той момент я вже не був при владі, а просто жив як звичайний пенсіонер. Я відчував, як і більшість людей в країні, що війна, на жаль, неминуча. Чи хтось міг уявити, що вона буде такою масштабною, як тепер? Чи що вона повторить події 2014 року? Ніхто не міг точно передбачити, з якого боку почнеться наступ на Україну. У мене не було військової освіти, і я не є експертом у цих питаннях, але відчуття, що війна назріла, було досить очевидним.

Тому я особисто спілкувався з нашими військовими, з обласним військовим комісаром. Буквально напередодні 23-го числа я питав, що робити мені, от як людині, як чоловіку, що мені робити, якщо завтра війна. Так просто співпало. Він мене переконував, що ніякої війни не буде, ви тут не нагнітайте, як він казав там, не треба підбурювати населення, війни не буде, все буде добре. І потім я, в кінці-кінців, вичавив з нього такі слова, мовляв, "якщо почнеться війна, приходь до нас у військкомат, я там тобі дам можливість захищати Батьківщину". Ну і сталося так, що 24-го була війна, я прийшов у військкомат до нього зранку, він мене не прийняв. Він почав ховатися від мене. Мені так і сказав черговий: "Володимир Васильович, він ховається від вас. Якщо ви хочете боронити, йдіть в міський військкомат і там збираються люди, які готові боронити Херсон. Я прийшов, і там дійсно приходили, дуже багато. Я прийшов і мені сказали: "Збирай речі, на 12:00 повертайся". Я прийшов, там було дуже багато людей. Я розумію, що це були добровольці.

Мені сумно визнати, але, на жаль, ми не побачили тих, на кого покладали надії в момент небезпеки. У місті не було нікого з правоохоронців, залишилась лише патрульна поліція, яка ще з 27-28 числа була присутня. Я особисто бачив дві автівки патрульних, що курсували містом 27-го. А всі ті, хто заявляв про своє бажання служити та захищати, викликали питання: кому ж вони насправді служать і де їхня присутність для нашої безпеки? Виявляється, в місті їх не було.

Володимиру, я одразу уточню, а ви продовжите. Мені відомо, що підрозділи Збройних сил України забезпечили організований відступ військ з Лівобережної території. Антонівський міст спочатку було захоплено, але згодом його вдалося повернути, що дало можливість значним силам ЗСУ відступити. Інакше, якби вони залишилися на місці, їм довелося б вступити в бій, але, очевидно, це призвело б до великих втрат. Завдяки цьому відступу, вони змогли зберегти свою боєздатність, що є дійсно героїчним вчинком як для танкістів, так і для десантників. З того, що я читав і вивчав, там відбулася серйозна битва.

Поділіться, будь ласка, своїми враженнями про цю ситуацію з точки зору Херсону.

Ну, по великому рахунку, я можу коментувати те, як відбувалися ці бої за Антонівський міст.

На мою думку, міст мав бути знищений, і це б запобігло просуванню військ Російської Федерації на правий берег Дніпра, у напрямку Одеси та Миколаєва. Нас, військовослужбовців, відвезли до селища Наддніпрянське, розташованого неподалік Антонівського мосту. Саме там бійці тероборони надавали підтримку нашим Збройним силам, невеликим підрозділам, які намагалися стримати ворога на цьому стратегічному об'єкті. Щодо загальної ситуації, я вже неодноразово коментував, чому противник зміг так швидко наблизитися до Херсона, буквально за кілька годин. До речі, деякі ЗМІ іноді спотворюють мої слова. Хотів би підкреслити, що в обласному керівництві були особи, які вчинили зраду.

Антонівський міст у грудні 2022 року, зображення: АрміяInform.

Вони розповідали, як ми готові до оборони, доповідали це в тому числі і президенту. А робили навпаки. Чи є в цьому провина Залужного або Зеленського? Я переконаний, що вони тут ні до чого, слухайте. А то я вже чую, що там президент ледь не особисто розміновував Чангар, або пан Залужний, або пані Верещук. Ну, я думаю, що не треба от цих от інсинуацій.

Я хотів би згадати один дуже болючий епізод в історії Херсона. Ви, напевно, знаєте більше про це. Це героїчна, але водночас трагічна історія Бузкового парку, де тероборонівці та військові вступили в нерівний бій. Вони мали лише кілька автоматів та, здається, один чи два гранатомети проти БМП і танка. Це була складна ситуація. Повернемося до цього пізніше, а зараз давайте поговоримо про той період, коли ви опинилися в полоні. Як ви пережили ті дні разом з тими, хто був з вами в камері? Яким було ставлення один до одного? Як виживати в таких умовах, коли ти сподіваєшся на краще, але не знаєш, чи доживеш до свободи? Що з вашим здоров’ям, фізичним станом? Можливо, вам ставало погано, а рятунку не було. У такій ситуації немає жодних гарантій, і кожен день може бути останнім. Здається, що ти йдеш по тонкому мосту, який може обвалитися в будь-який момент. А може, я помиляюся? Розкажіть, будь ласка, більше про людей, з якими вас звела доля в тюрмі. Я маю на увазі тих, хто був з вами в камері. Після цього ми зможемо обговорити і росіян, щоб зрозуміти їхню природу та поведінку, коли ви опинилися повністю під їхнім контролем у тюрмі.

Бузковий парк у Херсоні, зображення: kyivcity.gov

Ну, знаєте, коли йдеться про тих, хто був зі мною в камері, в основному це були ті, хто захищав Маріуполь, хто не здався і проявив справжній опір.

І це дійсно викликало певну ненависть до них з боку росіян, бо вони не підкорилися. Це для них було незрозуміло, як же так, їм не підкорилися. А що стосується спільного виживання, ну, тут дійсно, саме спільна взаємна підтримка, турбота один про одного. Вони важать дуже багато, я би навіть хотів сказати, рятують життя.

У таких складних обставинах, коли здається, що потрібно дбати лише про себе та боротися за виживання, ти намагаєшся думати про інших. Навіть коли власні сили на межі, і ти бачиш, що хтось страждає більше. Це надзвичайно важливо, адже взаємна підтримка рятує. Я особисто це відчув не раз. Сподіваюся, що подібним чином ми підтримуємо одне одного й у звичайному житті, усвідомлюючи, наскільки це важливо для українців у ці нелегкі часи.

Мене цікавить, як змінилося ваше життя після початку війни, особливо в порівнянні з тим, яким ви були до неї. Які ключові моменти стали для вас переломними? Що ви втратили, а що отримали? Який досвід могли б передати нашим глядачам? Ця війна приносить різні переживання для кожної людини: хтось служить на фронті, хтось рятує друзів під обстрілом, а інші втрачають здоров’я чи близьких. Кожна історія унікальна, і жоден досвід не може бути повторений. Дехто спокійно переживає ці події, інші ж займаються корупцією й накопичують багатство, будуючи вілли за кордоном. У кожного своя історія, і я вважаю, що ваш досвід може бути важливим для інших. Всі ці історії потрібно зберігати та вивчати, адже люди, які пройшли через страждання, можуть дати цінні уроки. Сьогодні вони можуть, умовно кажучи, безкоштовно поділитися своїми знаннями: "Ось чому я навчився, ось що для мене стало істинним". Якщо ви готові, поділіться цими уроками, оскільки це має велике значення.

Знаєте, що я усвідомив? Основою Росії є брехня і страждання. І, по суті, зневага до всього живого. Коли ти усвідомлюєш, як сформулювати цю думку, ти починаєш розуміти, чим наша країна кардинально відрізняється від Росії. У цій ситуації стає очевидним, що найважливіше для тебе — це забезпечити майбутнє своєї країни. Навіть якщо доведеться за це пожертвувати життям.

Ти робиш порівняння і усвідомлюєш, яке велике щастя жити в такій країні, як Україна. Моє сприйняття світу кардинально змінилося. Я зрозумів, що завжди вважав себе звичайною людиною, оптимістом, гарним батьком, чоловіком та дідусем, а також сином.

Але в полоні я зрозумів, що я дуже багато не додавав своїм рідним, що я дуже багато повинен зараз наздоганяти того, що я опустив. І для мене це головне: що немає нічого важливіше за твоїх рідних, за їхнє життя, за їхнє здоров'я, за їхній добробут, за добробут твоєї країни, яка зараз може поранена, але тим не менше жива. Оце от головне зараз в моєму житті. І все інше воно настільки вторинне. Ну і це, знаєте, це не моє. Вірніше, не тільки моє. Це саме тих людей, які там сидять, знаходяться в полоні. У нас спільне бачення головних пріоритетів, які на сьогоднішній день є у кожного з нас.

Були моменти... Знаєте, я колись заглиблювався у щоденники Василя Стуса, а також у книгу одного бізнесмена, який провів час у в'язниці в 90-х, де він ділився своїми порадами, як вижити за ґратами. Читав і багато іншої літератури, адже такий досвід переживе не кожен. З іншого боку, слід зазначити, що в'язниця для бізнесмена в Україні — це одна ситуація. А ось історія Василя Стуса набагато ближча до нас, адже він був політичним в'язнем. І це відбувалося в умовах радянської Росії, що робить цю ситуацію подібною до сучасності.

Володимир Миколаєнко, який нещодавно був звільнений з російського полону, перебуває у лікарняній палаті в Києві. Фото зроблено 28 серпня 2025 року, джерело: suspilne.media.

На мій погляд, вони не мають суттєвих відмінностей.

Так, ну абсолютно незбалансоване життя, приниження. Знову ж таки, я домислюю, а ви вже скажете, як воно було. Якщо були моменти якоїсь зневіри, або, знаєте, сил немає, просто закінчуються душевні, духовні, емоційні, моральні сили. Болить щось, холодно, там б'ють, їжа зрозуміло яка. Але що давало наснагу?

Тут, в Україні, десь далеко від фронту дуже часто треба збиратися з силами, щоб рухатися далі, попри всі новини. А там це значно складніше. Що вам ці сили давало? Знову ж таки, це важливо, щоб люди розуміли, де ці сили брати, коли вони в них закінчуватимуться.

Знаєте, це дійсно про взаємну підтримку. Я пам'ятаю, як у мене була установка, що я залишуся в ув'язненні лише на 21 день, а потім обов'язково повернуся додому. Це прийшло ще з перших днів, коли наші хлопці потрапляли в полон. Їх били три дні, п'ять днів, тиждень, а потім вони поверталися додому. Я вирішив, що мій термін – 21 день. Коли цей час минув, а я все ще залишався в полоні, моя надія почала танути. Я відчував, що втрачаю сили жити далі, і, чесно кажучи, це було дуже важко. Тоді я усвідомив, що не слід ставити перед собою часові межі, варто жити одним днем. Сьогодні потрібно пережити, саме сьогодні. Хоч як важко, якщо ти бачиш, що комусь гірше, протягни йому руку допомоги, адже завтра він може допомогти тобі. Таким чином ми виживали завдяки взаємній підтримці. І коли ти вже відчуваєш виснаження, а твоїм сусідом є той, хто готовий допомогти, це справжнє диво. Такі дива, знаєте, трапляються з нами, українцями, щодня. Це надзвичайно важливо і воно рятує життя.

Чи мали ви справу з правосуддям, чи просто залишалися осторонь – це також цікаво. Поділіться, будь ласка, чи були у вас звинувачення за якоюсь статтею, можливо, вони вигадали щось нове?

Для захисників Маріуполя, зокрема для бійців Азову, були вигадані різні статті, за якими їх переслідували. Наших військових затримували за певними звинуваченнями, і, якщо мені не зраджує пам'ять, суди проходили в Ростові-на-Дону. Але навіть якщо це не були справжні свідчення, чи траплялися вам випадки, коли російський наглядач або офіцер ФСБ намагався наладити з вами контакт і зрозуміти вашу позицію? Ви вже згадували, що Росія асоціюється у вас з болем і зневагою до всього живого та нормального. Це, можна сказати, якесь генетичне відхилення. Сучасна Росія справді виглядає як продукт такого відхилення. Можливо, ви могли б поділитися ще якимись думками про їхню поведінку, але чи були спроби з їхнього боку наладити з вами діалог?

Ми намагалися донести свою точку зору, але вони залишалися непохитно впевненими у своїй правоті, вважаючи, що правда на їхньому боці. Нам здавалося, що ми – просто неосвічені особи, які підпали під вплив пропаганди. Водночас, на наших вулицях, за їхніми словами, блукають представники "Правого сектору", "Азову" та "Айдару", які залякують місцеве населення. Вони вірять, що люди насправді прагнуть вітати російську армію з квітами, хлібом і сіллю. В їхніх очах лише ці "фашисти" стоять на заваді реалізації народної волі.

Вони, знаєте, там переконані в тому, що, як вони казали, Збройні сили України - це терористична організація, яка тримає у заручниках цілі міста в Україні. От уявіть собі. Оце от до цього вони уже дійшли.

Що стосується спілкування особистого, ну, по великому рахунку, їм заборонено з нами виходити на якісь контакти, зв'язок, але мені абсолютно щиро відповіли на моє питання. Коли дійсно було дуже погано, я був переконаний, були такі думки, що навряд чи я вже повернусь з цього полону. Я задав одному із слідчих питання: чи відбувається обмін тілами, чи ви мене там десь під парканом кинете, щоб собаки розтягнули. Він каже: "Ні, обмін тілами ніхто не відміняв". Ну, це було, знаєте, також певним позитивом для мене, потому що я розумів, що мої рідні хоч тіло отримають. Слава Богу, що такого не сталось. Але вони мені обіцяли, що ти ніколи з в'язниці не вийдеш, ти тут і вже помреш. Ну і дійсно, у них такі були настрої, тому я вважаю своє звільнення просто дивом.

Знаєте, ви дійсно сильна особистість, оскільки лише справжні сильні люди мають сміливість визнавати свої слабкості та моменти сумніву. Слабкі намагаються приховати свої переживання, вважаючи, що визнання слабкості – це приниження. А ви, навпаки, відкрито ділитеся своїми почуттями, і це надзвичайно важливо. У наш час, коли люди стикаються з труднощами – будь то ті, хто ближче до фронту, або ті, хто далі, в містах, які потерпають від обстрілів, таких як Чернігів, Суми, Харків, Херсон, Київ та його околиці – всі відчувають труднощі. Багато людей борються за те, щоб залишитися оптимістами, навіть коли з'являються сумніви щодо майбутнього, надії на повернення додому. Але в цей складний час важливо підтримувати один одного, адже саме в підтримці ми знаходимо сили долати труднощі.

Коли ви повернулися з полону, це було справжнє пекло — внутрішнє, моральне, емоційне. Фізичні страждання — це одне, але в той момент це точно не було місцем для відпочинку. Повернувшись до України, ви занурилися в сучасну атмосферу нашої країни, яка переживає війну. Дебати у Facebook, телевізійні шоу, де люди не можуть знайти спільну мову, звинувачення, спроби довести свою правоту — все це стало частиною нашого життя. Дехто відчуває війну на відстані, інші ж — в безпосередній близькості, але кожен з нас має свою історію. Ви не були тут більше трьох років, тож як ви сприйняли ці конфлікти і проблеми в суспільстві в порівнянні з тим, що вам довелося пережити? Які поради ви б дали тим, хто сьогодні прагне довести свою правоту, принизити інших або звинуватити в чомусь? Як людина, яка стикалася з найгіршими сторонами людської природи, що б ви хотіли сказати цим людям?

Володимир Миколаєнко, який нещодавно був звільнений з російського полону, перебуває у лікарняній палаті в Києві. Фото зроблено 28 серпня 2025 року, джерело: suspilne.media.

Слід більш спокійно ставитися один до одного та шукати підтримки в близьких, а не намагатися зламати ті руки, які, можливо, прагнуть допомогти. Дуже складно давати поради тим, хто не відчуває на собі тягар війни. Я з подивом усвідомив, що нині в країні ситуація, схожа на ту, що була у 2014 році. Війна десь відбувалася, але здавалася далекою, і ми її не відчували. Велися бойові дії, але більшість людей продовжувала жити своїм звичним життям.

Безумовно, життя на Херсонщині, поруч з російськими військами, за 100 км від їхніх позицій, було складнішим, ніж у Києві, Вінниці чи Житомирі. Проте ми, на відміну від жителів Запорізької чи Донецької областей, що опинилися в безпосередній близькості до ДНР і ЛНР, відчували себе значно спокійніше і щасливіше. У нас не зникали життєрадісність і оптимізм, ми не постійно думали про війну. Так, конфлікт триває, ми активно допомагаємо, як волонтери, і це було важливо, але відчуття війни у нашому повсякденному житті не було. Ситуація залишається такою ж: деякі люди вважають, що все вже налагодилося. Найприкріше, що я спостерігаю зараз, — це продовження, а можливо, навіть посилення корупції в умовах війни.

Є одне прислів'я: кому війна, кому й мати рідна... Це, на жаль, дуже актуально для України в даний момент. Корупційні скандали та люди, які, здається, мають інтерес у продовженні конфлікту, адже це приносить їм чималі доходи, у тому числі й нашим європейським партнерам. Це створює можливості для крадіжок, і треба визнати це відверто. Мене це непокоїть. Також тривожить те, що деякі вирішили, ніби політична боротьба важливіша, і потрібно проводити вибори. Можливо, я помиляюсь, але виникає питання: чи ми вже перемогли у цій війні? Як можна організувати голосування для військових, які перебувають на передовій, або для тих, хто в полоні? Чи не мають вони права голосу? Питань багато, але не все так безнадійно: наша країна вистоїть. Так, вона поранена й страждає, але, тим не менше, залишається на плаву. Я впевнений, що Україна неодмінно переможе і відновиться завдяки нашим зусиллям.

Знаєте, ви правильно сказали, дякую за слова про корупцію, коли люди помічають, особливо, знаєте, коли ти довго не був в Україні, приїздиш, і починаєш дещо розуміти. Це дуже важливо про це говорити. Я нещодавно прочитав хорошу думку, хтось з розумних людей написав в соціальній мережі, про те, що зараз злочинно не говорити правду. Зараз смертельно небезпечно не говорити правду. Я не кажу про військові таємниці, розташування військ, планування операцій військових. Звісно, що це не треба говорити. Про це ніхто ніколи і не говорив, це планується в кабінетах зачинених і тому не про це мова.

Не можна не зважати на те, що питання логістики військових вантажів залишаються за кадром розмов. Але правду потрібно озвучувати. Ми маємо чітко усвідомлювати, які ресурси є в нашому розпорядженні, що ми можемо надати, а чого не вистачає. Де ми підтримуємо бізнес, даємо йому можливість працювати, а потім запитуємо про податки, де влаштовуємо вибіркове правосуддя, де тиснемо на політичних опонентів і де заважаємо волонтерам – таких моментів безліч. Коли про це не говорять, а потім люди прокидаються і виявляють, що залишилися без світла і води, починається паніка: "Що трапилося? Де наш захист?" А його немає. І тоді люди стикаються з реальністю, до якої вони не готові. Це так само, як було в Херсоні та Києві у 2022 році. Я усвідомлював, що війна близько. Мені сказали буквально за день до початку, що завтра це станеться – я і мої колеги знали про це. Здавалося, що це неминуче. Але навіть якщо ти знаєш, прокидаючись від вибуху ракети, відчуття зовсім інше. Це як страшний сон, що раптом став дійсністю. Зараз ми знову опинилися в ситуації, коли дуже важливо говорити правду, адже якщо щось трапиться, і люди скажуть: "Ми не були готові", це буде дуже сумно.

У мене є ще кілька запитів до вас. По-перше, хотів би дізнатися більше про опір у Херсоні, зокрема про події в Бузковому парку. Це дійсно героїчно-трагічна історія. Я багато читав свідчення учасників цієї битви, які брали участь у цій боротьбі. Ми щиро гордимося цими людьми, адже вони дійсно видатні особистості. Проте, дуже сумно, що таке велике місто захищали люди-добровольці, які намагалися протистояти бронетехніці, маючи в руках абсолютно невідповідну зброю. Розкажіть, будь ласка, більше про цю історію і, загалом, про спротив у Херсоні в перші дні. Ми бачили відео та кадри подій, але це лише зображення, які не передають всі емоції та атмосферу, які панували тоді.

Я пишаюсь херсонцями, бо коли не було, по великому рахунку, кого захищати, ким захищати місто, то просто цивільні херсонці вийшли на вулиці і почали готуватись до захисту міста. Валили дерева, перекривали ними дороги, якісь стовпи валили також. Варили ці їжачки, щоб танки не прийшли, виходили просто з мисливською зброєю на вулиці.

Ми отримали зброю 24-го числа, саме в день війни, біля Антонівського мосту в селищі Наддніпрянське, це в межах міста Херсон якраз. Нас було чоловік десь 200 може. Але зрозуміло, що теробороні місто втримати було неможливо. Проте величезна кількість людей, які хотіли захищати місто, приходили, намагались записатись. Вже просто була команда нікого не приймати. І що стосується захисту, дійсно, то командир тероборони зібрав і сказав: "Хлопці, я вас на танки з автоматами не пущу. Єдине, що ви можете зробити для цих танків, це ви там фарбу позбиваєте з них". Ну, звичайно всі заголосили, мовляв давайте спробуємо. Він сказав: "Я вам навіть спробувати не дозволю", але сталось так, як сталось. Зброї, окрім автоматів, ще зараз повторюю, ніякої не було. І ми готували ці от коктейлі Молотова. Дуже багато людей привозили ці скляні пляшки, і там привозили бензин, всі складові цього коктейлю привозили. Там, у дворі інтернату, де ми знаходились, просто, мабуть, виготовили тисячі цих пляшок з коктейлями Молотова. Це, по великому рахунку, була єдина зброя, з якою можна було виходити на ці танки і БТР.

Вхід до міського парку Херсонської фортеці, зображення: Суспільне Херсон.

Наша рота в той момент забезпечувала охорону периметра, і я спостерігав, як автобус з хлопцями вирушив до зупинки, де стояли БТР і танки. Я став свідком трагічного завершення їхнього героїзму. Тіла були буквально розірвані на шматки, а дерева — розбиті в тріски. Мені здається, це жахливе звірство стало наслідком глибокого страху росіян. Вони справді боялися, адже здавалося, що вони просто безперервно стріляли. Люди гинули, були знищені. Хлопці, ваша пам'ять залишиться вічною. Мені важко знайти слова, щоб описати все це.

Щиро дякую вам, пане Володимире. Часу залишилось зовсім обмаль для обговорення якихось масштабних тем. Ви – дуже відверта та позитивна особистість. Вірю, що головне, що наші глядачі зможуть замислитись, переглянути своє життя, самоусвідомлення, минуле та майбутнє після ваших роздумів.

Я б хотів попросити вас витратити буквально одну хвилину, щоб дати пораду різним людям сьогодні: тим, хто знаходиться в окопах, тим, хто займається крадіжками, тим, хто просто чекає, і тим, хто волонтерить, створюючи дрони, а також тим, хто зловживає цією технологією. Українці — це різні люди, і, на жаль, не всі з них є позитивними прикладами. Поділіться, будь ласка, вашими думками і переживаннями про те, як можна побудувати краще майбутнє для України, щоб ми не відчували сором перед бійцями, про яких ви говорили, особливо у Бузковому парку. Адже це люди, які прийняли на себе важкий бій і стали частиною легенди.

Володимир Миколаєнко, фото: vechirniy.kyiv

Знаєте, я, напевно, не найсильніша особа фізично і не наймолодша, але мені дуже хочеться бути корисним. Якщо я пережив цей полон, то маю обов’язок бути корисним для своєї країни та рідного міста. Тому я хочу звернутися до кожного: намагайтеся бути корисними для своєї Батьківщини. Не зосереджуйтеся лише на своїх потребах чи потребах родини. Задумайтеся, що ви зробили для своєї країни сьогодні, у ці складні часи.