Після невдачі Української революції, їй довелося замовчувати своє минуле. Це розповідь про Віру Нечаївську.

Віра Нечаївська. Знімок з родинного архіву її внучки.

"Вперше ми почули про неї, як про учасницю Центральної Ради, наприкінці 1980-х"

Миттєвий крах імперії призвів до стрімкого зростання національних рухів у різних регіонах Російської імперії, зокрема в областях, де проживали українці. З'явилася надія на можливість позбутися російського гніту, хоча на той момент у найбільш сміливих уявленнях йшлося лише про федерацію в рамках демократичної Росії. Українські патріоти, усвідомлюючи занепокоєння Тимчасового уряду іншими проблемами в столиці, вже 4 березня 1917 року за старим стилем, або 17 березня за новим, заснували в Києві Українську Центральну Раду. Спочатку вона створювалася для координації дій активної української інтелігенції, але згодом отримала значну підтримку. Члени Центральної Ради почали вважати себе представниками українського народу та потенційним органом влади України в рамках майбутньої федеративної Росії.

Членами Центральної Ради, яка почала виконувати де-факто обов'язки парламенту, стали представники різних українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. До першого складу Центральної ради увійшло 94 члени, серед яких було 9 жінок. Здебільшого це представниці українських громадських організацій. Поряд зі знаними нині Людмилою Старицькою-Черняхівською, Софією Русовою, Зінаїдою Мірною, Марією-Іванною Грушевською, Любовʼю Яновською - членкинею першого розширеного складу Української Центральної ради, була і Віра Нечаївська. Вона тоді не була дружиною впливового діяча, не мала вагомих заслуг, бо була однією з наймолодших учасниць. Віра Нечаївська чи не єдина з усього жіночого складу Центральної Ради не емігрувала з України, не зазнала репресій і дожила до поважного віку.

Щоправда, після поразки Української революції їй довелося приховувати своє минуле. Навіть рідна онука Віри Нечаївської Марина Ворона-Косенко дізналася про ці сторінки її життя лише після смерті Віри Нечаївської: "Я ніколи не думала, що буду колись розповідати про свою бабусю, як про політичну діячку. Для мене це була звичайна бабуся, яка варила мені кашу, гуляла зі мною в парку, розповідала казки, вигадані нею ж. І вперше ми почули про неї, як про учасницю Центральної Ради, по радіо "Голос Америки" від професорки Марти Богачевської, яка займалася вивченням жіночого руху в Україні. Це був кінець 1980 років. Хоча моя мама знала, що бабуся брала участь в Центральній Раді, але в таких подробицях ніхто тоді не розповідав. А мені взагалі було 10 років, то у мене були зовсім інші інтереси. Але я навіть в дитинстві розуміла, що моя бабуся не така, як усі інші бабусі. Вона не змушувала мене тепло вдягатися, не пекла пиріжки, бо вона терпіти не могла готувати. А розповідала свої казки і фантазії, давала мені повну свободу і спілкувала зі мною на рівних. А якщо розповідати про початок шляху бабусі, то треба тут сказати обов'язково, що вона народилася в героїчному місті Умані, на вулиці Івана Богуна, славетного козацького полковника. І біля цієї вулиці є вулиця також Івана Гонти, яка перетинається з вулицею Максима Залізняка. Хоча в ті часи, коли жила бабуся, можливо, ці вулиці так і не називалися, але враження таке складалося, що досить прикласти вухо до цієї землі, і вона сама розкаже про всіх тих героїв, що там боролися, про тих народних месників. І думаю, що моя бабуся, будучи дуже інтуїтивною, такою тонкою душевного складу людиною, вона це все також відчувала і розуміла. Бабуся зі своїми братами створила народний театр. В неї було п'ятеро братів і молодша сестра. Показували українські вистави, співали українські пісні, тому що дуже гарно брати її співали. І пропагували якраз українську культуру. Коли вона закінчила гімназію, то вступила до комерційного училища, в якому якраз і був осередок цієї пропаганди української культури. Її батько, Йосип Нечаївський, був урядником і опікувався якраз закладами освіти в Умані. Предки бабусиного батька належали до духівництва. І її дідусь був священником, а брати її батька були дияконами. Але от, мабуть, її батько був більш волелюбний, і тому обрав професію, пов'язану з освітою. І знаючи, що в цьому комерційному училищі осередок такого відродження українського духу і культури, він туди, мабуть, і віддав свою доньку, щоб вона там просвіщалася і набиралася цього патріотичного духу."

"У Києві почала активно діяти група жінок на чолі з Вірою Нечаївською."

Після закінчення Уманського училища Віра Нечаївська 3 роки вчителювала в селах Уманщини. А в 1917 році вирішила продовжити навчання і поїхала до Києва вступати в Комерційний інститут. Нині в його будівлі на бульварі Тараса Шевченка розташований Педагогічний університет імені Драгоманова.

Як зазначає Марина Ворона-Косенко, Віра Нечаївська прагнула здобути освіту самостійно. Тому паралельно з навчанням вона почала працювати в дитячому будинку. У цей період у неї виникли думки про те, що всі жінки повинні мати можливість отримати освіту, знайти хорошу роботу та стати фінансово незалежними, а також мати змогу впливати на майбутнє своєї країни. Освіта повинна обов'язково проводитися рідною мовою і мати національно-патріотичний зміст. З такими прогресивними переконаннями Віра Нечаївська стала засновницею та головою Українського жіночого союзу — організації, що захищала права жінок.

Говорить кандидатка історичних наук Оксана Оніщенко: "В 1917 році, коли почалися політичні зміни, революційні по всій території держави, то і українське населення сприйняло все це завзято, почали створюватися різноманітні організації, активізувались політичні партії. Українське жіноцтво, яке і до того було вже активізоване і налаштоване на боротьбу за політичні права - не лише за права доступу до освіти, чи якісь громадянські права, чи доступу до певних професій. Ці зміни відбулися трошки раніше. Вони були пов'язані з Першою світовою війною, яка вивела жінок, як тоді казали, у нові професії, у суспільство більш широке. А в 1917 році вже починається такий процес, коли саме українці і українські жінки теж починають створювати свої організації, щоб реалізовувати свої права вже сповна. Тому Український жіночий союз виник, як і Українська Центральна Рада, теж у березні 1917 року. В Києві активізувалось найактивніше коло жінок з Вірою Нечаївською на чолі. І в квітні 1917 року відбулися загальні збори, на яких було затверджено статут - це була офіційно створена організація. І була створена постійно діюча рада, тобто певне коло, яке постійно мало займатися певними справами, які визначалися в статуті союзу. Це не просто зібралися, поговорили і розійшлися. Це було свідомо, структуровано, до складу увійшли освічені і досвідчені жінки, які до цього пройшли шлях такої громадської роботи. Входили жінки, які до цього активно брали участь в українському русі. Найбільш відомі Софія Русова, Людмила Старицька, Зінаїда Мірна, наприклад дружина Грушевського Оксана Пащенко. Широке коло жінок, звичайно, більше з інтелігентських кіл, багато дружин українських діячів, які були причетні до українського руху ще до того. Але в статуті було прописано, що членами цієї організації можуть бути і чоловіки, і діти цих жінок. Тобто ставили перед собою широке поле діяльності. Ну і активно почали працювати в напрямку розповсюдження інформації, що відбувається, наприклад. Прописали завдання основні своєї діяльності: це і підвищення освітнього рівня, просвіта широкого кола жіноцтва, що відбувається в країні, які зміни відбуваються. Це охорона здоров'я, як писали, дівоцтва, материнства. Це охорона дітей, піклування про дітей, яких дуже багато було, сиротинських будинків, ще йшла війна Перша світова. Це відкриття притулків для жінок, які залишалися самі з дітьми. Ну і, звичайно, політична діяльність."

У квітні 1917 року Український жіночий союз нараховував понад 50 членкинь, а вже в травні їх кількість зросла до декількох сотень. Через місяць у чернігівському відділенні союзу було зареєстровано 70 активісток. Важливо зазначити, що відділення союзу з’явилися в усіх українських губерніях. Щоб реалізувати свої благодійні ініціативи, жінки намагалися самостійно знаходити фінансування. Як зазначає Оксана Оніщенко, "вони шукали гроші так, як і Українська Центральна Рада. Членкині, які входили до Центральної Ради, організовували День українського фонду, залучаючи громаду до збору коштів. Подібним чином і Український жіночий союз намагався знайти ресурси для своєї діяльності. Це нагадувало сучасне волонтерство. Наприклад, вони організовували театральні вистави, кошти від яких йшли на рахунок жіночого союзу, а потім відзвітували, куди витратили зібрані кошти — на притулки чи друковану продукцію. Також проводили благодійні концерти, шукали спонсорів і залучали активні верстви населення того часу. Проте, звісно, цього було недостатньо, адже в 1917 році ситуація змінювалася щомісяця. Цей рік став знаковим для виборчих прав, за які Український жіночий союз активно виступав, прагнучи забезпечити жінкам офіційні виборчі права. Союз був заснований у березні, а вже навесні та влітку ухвалили закон про вибори. До більшовицького перевороту у 1917 році планувалося провести три великі виборчі кампанії: до органів місцевого самоврядування, міських дум, а також до всеукраїнських установчих зборів. І саме тоді, коли жінки отримали виборче право на законодавчому рівні, було зазначено, що це право є загальним і не може мати статевих обмежень. Український жіночий союз активно включився в роз'яснювальну роботу, просвітлюючи жінок про нові права, важливість участі у виборах та їхню процедуру, оскільки суспільство не завжди усвідомлювало ці зміни.

Віра Нечаївська активно закликала солдатів російської імперської армії приєднуватися до українських національних формувань, що розпочали своє створення в 1917 році.

З 6 по 8 квітня 1917 року за юліанським календарем (або з 19 по 21 квітня за григоріанським) відбулася одна з найзначніших подій на початковому етапі Української революції - Всеукраїнський національний конгрес. У Києві, в приміщенні Купецьких зборів (теперішня Національна філармонія), зібралися приблизно півтори тисячі делегатів з різних регіонів України. Серед учасників були як селяни, так і військові, робітники та представники національних меншостей. На цьому конгресі було обрано представників до Центральної Ради, що дозволило цій установі, яка раніше функціонувала здебільшого як громадський орган, значно укріпити свій статус як представницького органу.

На тому зʼїзді невдовзі після промови переобраного голови Центральної Ради Михайла Грушевського виступила делегатка від Українського жіночого союзу Віра Нечаївська. Вона говорила про рівність жінок і чоловіків, доводила необхідність доступу жінок до якісної освіти. Йшла мова також і про необхідність включення жінок до різних владних структур. У серпні 1917 року до складу Української Центральної Ради входила уже 21 жінка. Щоправда й загальна кількість членів Ради збільшилася до 655.

Варто зазначити, що Віра Нечаївська опікувалася у Центральній Раді не лише питаннями жінок та дітей. У звʼязку з продовольчою проблемою депутатка на чолі Жіночого союзу агітувала населення усіляко допомагати Центральній Раді продуктами. Вона була однією з тих, хто займався організацією доставки продовольства до Києва. Також Віра Нечаївська активно закликала солдатів російської імперської армії приєднуватися до українських національних формувань, що розпочали своє створення в 1917 році.. Вона перейнялась ідеями Симона Петлюри, який став головою Українського генерального військового комітету, а потім і генеральним секретарем, тобто де-факто міністром військових справ Центральної ради щодо створення української армії. Але ці ідеї не користувалися підтримкою серед членів Центральної Ради, включно з головою Генерального секретаріату Володимиром Винниченком.

Юрій Вороний. Фото з архіву онуки Юрія Вороного

Одним із наслідків політичних подій того часу стала трагедія під Крутами, що відбулася 29 січня 1918 року (за новим стилем). Віра Нечаївська, закликаючи людей до захисту України, зустріла свого майбутнього чоловіка — студента-медика Юрія Вороного. Він незабаром взяв участь у бою під Крутами, вижив, став відомим хірургом, який здійснив першу у світі успішну пересадку трупної нирки. Марина Ворона-Косенко згадує: "Ці події почалися на фоні більшовицького перевороту в Росії. Моя бабуся активно агітувала українських солдатів, які ще служили царю, перейти на бік Української Народної Республіки. Мене вразило, що вона підтримувала саме Петлюру та військові дії, а не гуманістичний підхід Грушевського, який сподівався на мирні переговори. Під час мітингів вона й познайомилася з дідусем Юрієм Вороним, студентом університету Святого Володимира, який повернувся з фронтів Південно-Західного фронту, де брав участь у загоні Червоного Хреста, рятуючи поранених. Коли війська Муравйова почали наступ, студенти вирішили приєднатися до захисників Києва від цієї московської орди, що призвело до відомої битви під Крутами. Дідусь, ймовірно, був евакуйований першим потягом, що відвозив поранених назад до Києва. У той час, коли керівництво Центральної Ради втекло з Києва, бабуся вирішила знайти порятунок у дідуся, поїхавши до його батьків у село Журавка, що знаходилося далеко від Києва в Чернігівській області. Вона подолала замерзлий Дніпро, голодна і холодна, без їжі, і зрозуміла, що якщо лідери можуть так покинути своїх прихильників, то чому їй залишатися в цій політичній грі? Вона знайшла справжній захист у дідусевій родині. Від політичної діяльності бабуся поступово відійшла. Вона була щаслива, що дідусь вижив і повернувся, адже збереглися її листи, в яких вона запитувала про його долю і передавала листи через знайомих. Нарешті дідусь повернувся до Журавки. Битва відбулася в січні 1918 року, а вже в листопаді в них народився син В'ячеслав — брат моєї матері. Після цього бабуся зайнялася вихованням сина і почала працювати вчителем у селі дідуся, а також у кількох сусідніх селах, про що залишилися деякі свідчення".

Марина Ворона-Косенко висловлює припущення, що документи, що містили імена активістів та представників Української Центральної Ради, могли бути знищені або ж вивезені. Внаслідок цього, її бабусю та дідуся не чіпали більшовики, які незабаром захопили Україну. Можливо, у них і були підозри, але подружжя інтелігентів не давало жодних підстав для детального розслідування їхнього минулого. Віра Нечаївська, ще в період занять у літературному гуртку Комерційного інституту, де також навчався Павло Тичина, створювала поетичні та прозові твори. Після встановлення більшовицької влади в Україні вона знищила всі свої проукраїнські роботи.

У 1920-х роках вона активно залучалася до діяльності письменницької організації "Плуг", членами якої були також Павло Тичина, Володимир Сосюра, Олександр Копиленко та інші. Публікувала свої твори під псевдонімом Плужанка, а її роботи з'являлися в журналі "Гасло".

Марина Ворона-Косенко згадує: "Вона створювала короткі повісті та оповідання, які або зосереджувалися на сільських темах, або були дуже ліричними та віддаленими від реальності. Пізніше вона говорила, що Андрій Головко, який також входив до колективу 'Плуг', використав її твори, вставивши їх у свій роман 'Бур'ян'. Це її дуже засмутило. Але ми знаємо, як складалася біографія цього автора. У неї були добрі стосунки з Тичиною, вона, як і всі, співчувала йому - адже все це відбувалося на її очах в Комерційному інституті, коли гурток перетворився на таку платформу для партійних ідей. Я вважаю, що одним із перших чинників, які відштовхнули її від цієї діяльності, стало те, що вона прочитала вірш Тичини 'Пам'яті 30'. Його геніальність була настільки вражаючою, що, порівнявши з власними творами, вона вирішила, що, можливо, краще не продовжувати. Адже це був справжній зразок, який змінив її уявлення про літературну творчість."

Після завершення аспірантури в Києві Юрій Вороний, чоловік Віри Нечаївської, разом із сім’єю переїхали до Харкова, а згодом до Херсона. Віра не закінчила Комерційний інститут у Києві, оскільки спочатку народила сина В’ячеслава, а потім доньку Галину, матір Марини. Проте вона отримала диплом про освіту в харківському відділенні того ж інституту. У Херсоні Віра Нечаївська вирішила влаштуватися на офіційну роботу. Коли її дідусь працював головним лікарем місцевої лікарні, бабуся, маючи економічну освіту, вирішила отримати посаду в міській раді Херсона. Вона приїжджала туди на бричці з білою цирковою конячкою, яку вже списали і віддали в лікарню. Проте конячка знала свою справу: завжди обходила клумбу перед міськрадою тричі, потім кланялася і випускала бабусю. Її енергійний характер дуже подобався їй, але більшовики в міськраді сприймали це як її самовпевненість. Тож вона недовго протрималася на цій посаді, згодом повністю присвятивши себе вихованню дітей та підтримці дідуся. Незважаючи на небезпечний час, бабуся завжди підкреслювала, що потрібно жити просто і мати лише найнеобхідніше. Вони мешкали в невеличкому будинку на території лікарні, і до них постійно приходили лікарі та пацієнти, які бачили, що в них не було нічого зайвого — лише ліжко та стілець. Це і стало причиною, чому їх не заарештували, адже ніхто не підозрював у них небажаної діяльності. Більш відомі й старші жінки, навіть ті, хто виїхав за кордон, а потім повернувся, часто потрапляли у табори. Бабуся, будучи наймолодшою у 23 роки та не маючи зв'язків з відомими діячами, змогла непомітно пройти через цей небезпечний період. Вона була надзвичайно творчою особистістю, сповненою оптимізму, незважаючи на всі труднощі того часу. Грала на піаніно, співала, завжди залучала до себе людей, особливо дітей. Збереглася фотографія, на якій вона зображена у компанії маленьких вихованців. Вела здоровий спосіб життя, не любила застіль, захоплювалася крикетом і мала певний шарм, наче з вищого світу. Володіла трьома мовами: французькою, англійською та німецькою. Завдяки її наполегливості я потрапила до французької школи, що згодом визначило мій професійний шлях.

Віра Нечаївська. Знімок з родинного архіву її внучки.

"... коли їх уже гнали в колоні дорогою на станцію, щоб повантажити у вагони, то вони з бабусею все ж таки втекли..."

Коли влітку 1941 року почалася війна між нацистською Німеччиною і комуністичним СРСР і Друга світова війна поширилася на території України, Віра Нечаївська була у Харкові. Родину іменитого хірурга Юрія Вороного, який уже здійснив свою відому на весь світ трансплантацію, на думку Марини Вороної-Косенко, спеціально не вивезли з міста: "Коли вони були в шпиталі в селищі Водолага під Харковом, під час війни дідусь врятував поранених наших розвідників, які туди потрапили в есесівській формі. І моя мама бігала по селу, будучи підлітком, збирала одежу, всяке лахміття в селян, щоб переодягнути цих розвідників, а їх есесівську форму закопали на городі. І коли прийшли німці, дідусь сказав, що там тиф і не можна заходити. Він також говорив німецькою мовою. І він собою заступив двері в цю палату. І німці все-таки туди не зайшли. Ці розвідники були врятовані. Але німці забрали дідуся в полон. І коли вони його забрали, а бабусю з мамою почали виганяти з їх кімнати, щоб приєднати до тих людей, яких мали вивозити до Німеччини на роботу, то бабуся німецькою мовою почала лаяти того німецького солдата і відчитувати, що так не можна. Аж поки мама зайшла перелякана, а цей німець уже приставив пістолет до скроні бабусі. І це її абсолютно не зупинило. Вона його виштовхувала руками з кімнати. І мама така шокована вже її зупинила і каже, що давай, виходьмо. Але потім, коли їх уже гнали в цій колоні дорогою на станцію, щоб повантажити у вагони, то вони з бабусею все ж таки втекли, заховалися серед соняшників. І мама розповідала, що бабуся розстелила таку гарну квітчасту хустку, поклала на неї карти і почала розкладати карти, що їм далі робити. А мама була більш реалісткою підлітком, вона їй каже, що ти тут можеш сидіти, залишайся, а я пішла. І це тільки уже привело до тями бабусю. І вони подалися до людей, яких дідусь лікував. І ці люди їх пригріли, дали їм помешкання. Мама каже, що я вже бачу, що німецькі танки їдуть на нас, тому що німці ж наступали. А бабуся тут карти розкладає."

"Вона стала ще яскравішим голосом для тих, хто не мав можливості висловити свої думки публічно."

Марина Ворона-Косенко характеризує безстрашність Віри Нечаївської як інколи віддалену від реальності, пояснюючи це її глибокою вірою у справедливість. Нечаївська прагнула звернути зло на шлях істини, вважаючи, що має на це сили. Вона проговорювала те, про що інші лише мріяли, але боялися висловити. Уявити, як їй було після поразки Української революції, коли кожне слово потребувало обережності, неважко. Гендерна експертка Наталія Тарасенко зазначає: "Жінки на зразок Віри Нечаївської є надзвичайно важливими, адже вони здатні ініціювати важливі справи та озвучувати непомітні питання. Не менш важливо, щоб були й ті, хто продовжує їхню справу. Тож у 2025 році я вважаю Нечаївську ключовою фігурою у піднятті українського жіночого питання на новий рівень обговорення. Системні зміни та реальні кроки, які забезпечують рівні можливості, є надзвичайно важливими. Український жіночий союз, як організація, провів перший з'їзд усіх жіночих громадських організацій у вересні 1917 року, що свідчить про її розуміння важливості об'єднання жінок та залучення чоловіків до спільних цінностей для досягнення спільних цілей. Підходи Віри Нечаївської залишаються актуальними навіть у наші воєнні часи. Нерівність та несправедливість, з якими вона зіштовхувалася, були значними. Вона стала голосом не лише для себе, а й для багатьох, хто не мав змоги висловитися відкрито. Віра Нечаївська — це особистість, про яку почали говорити нещодавно, але скільки ще жінок залишаються невідомими, хоча й заслуговують на визнання та видимість в історії.

У 1950 році сім'я Вороних переїхала до Києва. Віра Нечаївська почала активно облаштовувати життя для свого чоловіка та дітей: вона висаджувала квіти, організовувала музичні вечори. Коли у 1961 році Юрій Вороний відійшов у вічність, для неї це стало справжнім випробуванням. Щоб полегшити свій біль, вона зосередилася на вихованні новонародженої внучки Марини. Віра Нечаївська піклувалася про неї до своєї смерті у 1972 році. Для Марини це стало величезним ударом, коли бабуся покинула цей світ. Хоча пані Марина ніколи не обговорювала з бабусею питання національної ідентичності, в кінці 1980-х, коли в Україні відновилися політичні рухи, в її душі, за її власними словами, "прокинулися сплячі гени". Вона майже щодня відвідувала мітинги та патріотичні акції, стала членом Української Республіканської партії, продовжуючи справу бабусі. Особливе враження на Марину справила участь у патріотичному заході "Ланцюг єднання" 21 січня 1990 року, напередодні річниці проголошення Акту Злуки, який тепер відзначаємо як День Соборності. Тоді близько трьох мільйонів людей взялися за руки, символізуючи возз'єднання України. Спостерігаючи за безліччю жовто-блакитних прапорів і радісними обличчями людей, які відчували наближення незалежності, Марина Ворона-Косенко уявила, яким щасливим був би момент для її бабусі.

Під час перегляду старих фотографій родина Віри Нечаївської натрапила на заховану записку, в якій вона зверталася до своїх нащадків: "Привіт, нащадки. Рушайте вперед. Закріплюйте сучасність, прагніть до майбутнього". Навіть після її смерті, Віра Нечаївська продовжує надихати інших рухатися до своїх цілей, не зважаючи на сумніви, труднощі та перешкоди.