Чому Іран влаштовує атаки на інших? Які наслідки це може мати для нього?
На сьомий день операції "Тегеран за три дні", реалізованої США та Ізраїлем, можна з упевненістю стверджувати, що спроба зміни влади в Ірані за моделлю Венесуели потерпіла невдачу. В буквальному сенсі цього слова. Хоча іранському режиму вдалося зазнати певних втрат у керованості та знизити можливості для балістичних атак, він все ще не "розвалився".
На випадок загибелі лідерів там є підхід, що всі підрозділи діють автономно. Якщо армія та МВС ще більш-менш тримаються купи, намагаючись воювати саме з американцями (хоч і не надто вдало), то КВІР та афілійовані з ними парамілітарні групи взагалі втратили контроль і рандомно гатять дронами й ракетами по всіх сусідах. Діють як справжні фанатики.
Він з’являється не лише "за звичкою" в арабських монархіях, Іраку чи Ізраїлі, а також охоплює Кіпр, Туреччину і навіть Азербайджан, який, можливо, є єдиним із "нормальних" сусідів Ірану, що висловив співчуття після смерті аятоли. А навіщо це робити?
Арабські країни, європейці, турки, азербайджанці, іракські курди - всі вони, попри різні заяви, трималися нейтралітету, викликаючи навіть лють Трампа (як, ось, Іспанія чи Британія) через відмову атакувати Іран. Але тепер британські, іспанські, французькі та італійські флоти вже йдуть захищати Кіпр, а турки та азербайджанці вимушені "готувати відповідь" іранцям.
Чи можуть іранці вважатися своїми власними ворогами? Чому вони явно і вперто намагаються зіпсувати стосунки зі своїми сусідами? І справа не лише у сусідніх країнах — навіть далека Україна насправді стає частиною антиіранської коаліції.
Стратегія КВІР полягає в тому, щоб викликати безлад по всьому регіону (а, в ідеалі, і в світі), аби країни зазнали значних втрат і почали тиснути на Вашингтон з вимогою зупинити дії. У такому випадку Іран зможе досягти успіху, оскільки його режим витримає тиск. Подібний сценарій вже спостерігався в минулому.
Існує й альтернативний план, про який нещодавно повідомив міністр закордонних справ Ірану. Іранці фактично "запрошують" американські війська на своє територію, сподіваючись на аналогію з іракською війною за часів Саддама в 1980-х роках. Тоді, в умовах зовнішньої загрози, ослаблений режим аятол почав консолідуватися і зміцнюватися. Сьогодні іранський режим також переживає кризу, що підтверджують нещодавні масштабні протести. І йому необхідний зовнішній фактор для стабілізації.
Однак, незважаючи на такі суворі заяви, іранському Міністерству закордонних справ, Міністерству оборони та президенту доводиться постійно виправдовуватися або спростовувати випадкові атаки КВІР, як це сталося з ударом по школі в Азербайджані, куди, незрозуміло з яких причин, іранські дрони завдали ударів. Хоча вони намагаються спростувати свою причетність, зазвичай це відбувається в стилі "ми не причетні", намагаючись при цьому зберігати невидимий вираз обличчя, попри наявність доказів.
В будь-якому випадку, всі очікують на певну військову відповідь з боку Туреччини (члена НАТО) та Азербайджану, тоді як європейські країни вже направляють свої кораблі для захисту обстріляного Кіпру. Проте не слід перебільшувати європейську "рішучість". Згідно з інформацією від самих британців, їхній військовий корабель прибуде до Кіпру лише в середині березня, оскільки в даний момент він проходить ремонт. Якби пожежники діяли з такою ж "швидкістю", вони б завжди прибували на місце лише після того, як все перетворилося на попелище...
Європейці, подібно до турків та азербайджанців, наразі стверджують, що не планують здійснювати атаки на Іран, а лише перехоплюватимуть все, що відправляється з його території. Це можна назвати своєрідними "мобільними системами протиповітряної оборони".
Оскільки вони "не беруть участі в операціях" Трампа, вони не бажають приймати на себе частину політичної відповідальності за цю війну, яка викликає незадоволення у більшості країн світу, що його неабияк дратує.
І, до речі, про "рішучість". Очільник НАТО Рютте вже заявив, що повітряні удари по Кіпру (по британській базі, а Британія у НАТО) та по Туреччині не є підставою для застосування 5 статті уставу Альянсу. Можливо, тепер КВІР почне себе повидити ще більш нахабно й провокаційно, бо це пряме "запрошення" до продовження атак.
Це чудова новина та важливий прецедент для Кремля і Китаю, які з великим інтересом спостерігають за розвитком подій навколо американської "спеціальної військової операції" та реакцією НАТО. Якщо США затримаються в Ірані на тривалий період, а НАТО виявиться коливним у своїх діях, то в разі агресії, скажімо, проти Балтійських країн або Тайваню, Білий дім може виявитися без реальних можливостей для підтвердження своїх амбіцій щодо ролі "світового поліцейського".
І це розуміють не лише у Москві та Пекіні - 52% американців не підтримують військову авантюру Трампа. Ще 7% - не можуть визначитися. Головне ж - всі категорично проти затягування процесу.
Так, спецоперація "Тегеран за три дні" вже зазнала краху.
І тепер перед США стоїть та ж дилема, що була перед Путіним навесні 2022-го - або облизатися та відійти назад, визнавши поразку по головних цілях, або "пуститися берега", попри ціну такого рішення. Трамп обрав вдруге.
Президент США запевняє, що "усі завдання спеціальної операції будуть виконані", тоді як представники Пентагону повідомляють, що "операція триватиме 100 днів, а можливо, й до вересня". Це вказує на те, що американська сторона не планує відступати без досягнення результату. Трамп відкрито висловлює бажання "взяти участь у виборах нового верховного лідера Ірану", що нагадує "венесуельський сценарій". Це викликає асоціації з вимогами Путіна щодо "виборів" в Україні, де результатом, звісно, буде підтримка проросійських сил.
Проте вже стало зрозуміло, що "венесуельський сценарій" не спрацював, незважаючи на те, що президент США цього не визнає. Замість активних протестів опозиція обрала тактику очікування. Адже що можуть вдіяти беззбройні студенти та інтелігенція проти армії КВІР, яка перебуває в умовах війни і вже раніше не проявляла особливої стриманості щодо демонстрантів?
Без підтримки "на землі" США ніяк не отримують "досягнення цілей". Тим паче, що реформатори та консерватори у ІРІ, на тлі прямої загрози їхньому життю, навпаки забули про всі суперечки. Бо вони, хоч і по-різному бачать Ісламську республіку, але її розпаду однозначно не бажають. Це як різні "башти" одного Кремля, але зі східною (більш радикальною) специфікою.
І вже видно, що американці дуже хочуть "винайняти" когось всередині Ірану або поблизу на роль "піхоти". На "ринку" - курди та белуджі.
Але союз з белуджами означає конфлікт з Пакистаном, одним із головних американських імпортерів озброєнь, тоді як співпраця з курдами призводить до напруження з Туреччиною. Якщо курди, хоч і розділені, все ж мають певні централізовані організації, то белуджі є радикальними партизанами без чіткої структури.
Плюс, як пише західна преса, ЦРУ вже давно фінансує деякі курдські угрупування, такі як Партія вільного життя Курдистану (PJAK), яка нібито вже розпочала дії проти КВІР (принаймні КВІР їхню територію активно бомбить з цього приводу, і взагалі всіх курдів - навіть іракських).
Отже, так - курди мають всі можливості стати "американським десантом", оскільки Пентагон явно не прагне повторювати "День D", здійснюючи штурм укріпленого узбережжя своїми силами з кораблів. Однак і курди вимагають більшого, адже після того, як Трамп "зрадив" їх у Сирії, залишивши на поталу туркам та новій сирійській владі.
Однак серед курдів - десятки різних організацій, які ворогують не лише з іранцями, але й між собою - антагонізм між лівими, правими та центристами там дещо нагадує боротьбу між "білими" та "червоними" у нашій історії. Чи можемо ми уявити спільну армію з Петлюри, Колчака та Леніна? Тут десь так само.
Іранські курди значно відрізняються від організованого Іракського Курдистану, де є професійна армія Пешмерга, що налічує сотні тисяч військовослужбовців. Пешмерга в перекладі означає "ті, хто зустрічає смерть".
Навіть сирійська СДС, яка не зазнала зради з боку американців, залишається в центрі уваги. Наразі американці можуть покладатися лише на невеликі партизанські підрозділи, що активно діють виключно в західних горах.
Для Ірану ця ситуація є більше подразником, ніж реальністю загрози для його режиму. Адже збройні сили країни, включно з Басіджем, налічують мільйони людей, тоді як іранські курди можуть мобілізувати лише кілька тисяч бійців у малонаселених районах. Це точно не є "Днем D" в усіх аспектах. Проте це не означає, що ситуація вирішена. Курди прагнуть підвищити свою цінність, вимагаючи створення незалежної держави. Чи готовий до цього Трамп - це питання, яке залишається відкритим.
Однак це не вичерпує всі можливі варіанти. Адже військові дії - не єдиний шлях у протистоянні з КВІР та Іраном. Важливо усвідомлювати, що КВІР має контроль над нафтовими, фінансовими та товарними ланцюгами. Їх основний прибуток формується через контрабанду.
Якщо їх грошові й торгові потоки "обрізати", то контролювати всі ті іранські місцеві клани, які воюють не за ідеологію, а за "живі" гроші, буде вкрай складно. Бо зараз - не 1980-ті, і для більшості іранців, як показали протести, питання коштів далеко не останнє.
Часи ісламських студентів-ентузіастів вже минули. Як колись шахський режим був "старим і слабким", так і режим аятоли зараз такий самий пристаркуватий й не є прийнятним для молоді.
Таким чином, КВІР має значну залежність від наземних маршрутів в умовах морської блокади. Важливо зазначити, що не лише КВІР підпадає під ці умови: значна частина російського "паралельного імпорту" також проходила через іранські порти, а потім далі по суші до Азербайджану, Центральної Азії або до портів Каспійського моря.
У відповідь на атаки з боку Ірану, Азербайджан вирішив заблокувати торговий маршрут, що з'єднує Іран і Росію. Це призвело до того, що країни Центральної Азії втратили можливість використовувати морські логістичні маршрути через Іран. Тепер їм залишились лише два варіанти: шлях через Азербайджан, Вірменію та Грузію, відомий як "маршрут Трампа", або альтернативи через Росію чи Китай, звідки важко вийти на західні ринки. В усіх випадках існує залежність від "великих гравців", а конфлікти з іншими країнами лише ускладнюють ситуацію – "будь-який варіант приносить шкоду".
Якщо подібні дії вчиняють турки та пакистанці, то навіть КВІР може відчувати труднощі, адже у технологічній війні проти США йому зараз нелегко, особливо в умовах кризи, а без фінансування це перетвориться на щось схоже на "велику напівдику організацію ІДІЛ". Якби іранці не почали атакувати нейтральних азербайджанців, ця загроза могла б просто не виникнути, і ІРІ разом із РФ продовжували б вільно торгувати. Але насправді, українцям не слід скаржитися на стратегію КВІР.
Так, це має велике значення для України, адже Іран залишається важливим постачальником зброї та комплектуючих для Російської Федерації. І навпаки: РФ постачає іранцям елементи для тих же дронів і використовує їхню логістику, включаючи танкери з "тіньового флоту", які є спільними. Проте, навіть із цими взаємозв'язками Кремль лише незначно покращує свої фінансові справи, які продовжують "співати" все гучніше.
Однак, за інформацією з ЗМІ, російські системи С-300, вочевидь, знаходяться на озброєнні Ірану, а іранці вже застосовують "Шахеди" та "Герані" російського виробництва в арабських монархіях.
Точніше - "використовували", бо в разі розірвання логістики через дурнувату атаку на Азербайджан це постачання зараз під питанням. І КВІР це сам на себе накликав...
Отже, КВІР бомбить все довкола, у намаганні створити довкола хаос, який примусить американців відступити. Або влізти у "ближній бій", де іранці вважають себе "королями рингу" ще з 1980-х. Але насправді все далеко не так просто, адже рандомні невибіркові атаки по всіх сусідах лише об'єднують світ проти КВІР та Ірану загалом. І війна ця точиться відтепер не лише на військових фронтах, але й на торговельних - як у морі, так і на суші. І Україна, з її дронами-перехоплювачами, може досить помітно ці баланси змінити - на користь собі та партнерам.
Щодо "цілей СВО" Трампа, ситуація в Ірані виглядає досить хаотично. Іранська влада відчуває дезорганізацію та паніку, реагуючи на події інстинктивно і завдаючи ударів по всьому, що бачить. Незважаючи на те, що режим ще не впав і може залишитися на поверхні, як це сталося з режимом Хусейна після "Бурі в пустелі", він перетворився на щось більше схоже на звичайні терористичні угрупування, а не національну армію. Тут домінують політичні, релігійні та військові лідери, а не президент чи централізована влада. Це створює як можливості, так і вразливості для США, адже боротися з партизанами американським силам зазвичай важче всього. Іранці самі ж створюють собі серйозні проблеми, але без проведення наземної операції ця ситуація може затягнутися на невизначений термін.
