Не зупинити кукурудзу "Шахед": шлях України до подолання пастки спрощення - розмова з НАН.

Чи можливо виграти затяжну війну, залишаючись країною, що продає зерно, а не створює технології? І чому політики та суспільство вірять в "економічне диво" після війни, поки Україна фізично втрачає залишки своєї індустрії?

Детальні відповіді на ці запитання, а також рекомендації щодо того, як Україні уникнути перетворення на економічно відсталу країну, можна знайти в інтерв'ю з доктором економічних наук, членом-кореспондентом НАН України Сергієм Корабліним.

- Ви роками попереджали про ризики сировинної моделі для України. За 30 років незалежності ми бачили деіндустріалізацію, а зараз війна фізично добиває залишки промисловості. Чи є у нас науково обґрунтований шанс переломити цей тренд і стати високотехнологічною країною, чи світ уже відвів нам роль аграрно-сировинного придатка, і нам варто змиритися з цим статусом?

На мою думку, майбутнє України нерідко обговорюється так, наче війна вже позаду, і країна здобула свою незалежність. Найважливіше питання тепер стосується вибору моделі її подальшого розвитку.

В дійсності ж в країні продовжують гинути люди, цілеспрямовано руйнуються її міста й села, цілі регіони перетворюються у непридатні для існування пустощі. У бюджеті не вистачає коштів для фінансування найнеобхідніших витрат, а фронт тримають захисники, життя яких іноді стає жахливою ціною наших економічних проблем.

У цьому контексті зимові блекаути в Києві яскраво продемонстрували, що до майбутніх досягнень ще потрібно працювати, і що їхні контури формуються вже сьогодні. Які фінансові ресурси виділяються і на які цілі, хто відповідає за їх (не)реалізацію, яка ціна випадкових помилок та явної безпорадності, а також ілюзій і стратегічних прорахунків.

Думаю, що поки закон не стане ефективним інструментом врегулювання таких питань, наш науковий й виробничий потенціали залишатимуться умовним активом. Бо кумівство не може створити вільну країну, а бюрократична вертикаль - винайти смартфон.

Діапазони на рівні нанометрів, за які в сучасному світі ведуться економічні конфлікти, вимагають не лише технологічних, а й соціокультурних змін. Такі виклики вимагають аналогічних "припусків" у соціальних взаєминах, що стосується виконання контрактів, дотримання законодавства та виконання взятих зобов'язань.

Чому корупція заважає розвитку держави (Інфографіка РБК-Україна)

Вочевидь, саме ці "припущення" формують світовий статус не тільки України, а й країн, що її оточують, в той час як зовнішнє середовище виступає критерієм їхньої конкурентоспроможності.

У цьому сенсі показовим є приклад скандинавських країн, які відомі не тільки своїм неприйняттям корупції й бізнес-культурою, але і найвищими інвестиційними позиціями за оцінками всіх провідних рейтингових агентств (Moody's, Standard & Poor's, Fitch).

Існує поширене переконання, що промисловість належить минулому, а майбутнє – за інформаційними технологіями та секторами послуг. Проте ми спостерігаємо, як США та Китай активно змагаються за лідерство у виробництві мікрочіпів і сталі. Яка ваша думка: чи здатна Україна не лише вижити, а й процвітати, будучи виключно країною послуг, без розвиненої матеріальної промисловості?

- Триваюча війна засвідчила великий спектр наших виробничих вразливостей, які спричиняли неготовність до неї не тільки у військовій сфері, а й економічній. Вряд чи можна сказати, що це виключно українська проблема.

Своєрідну беззахисність перед східною загрозою сьогодні демонструє уся Європа, попри те, що ЄС є третьою економікою світу, а євро посідає другу позицію у глобальних валютних рейтингах.

Сумно згадувати про колишній промисловий потенціал України - на початку 1990-х рр. практично всі іноземні експерти вважали її найбільш економічно та науково перспективною республікою СРСР.

На практиці ж ми не скористалися цим надбанням: навіть якщо промислова спадщина і не була досконалою, ми багато чого безславно втратили, не створивши замість цього нічого кращого.

Сьогодні в Україні з тривогою згадують про Будапештський меморандум, але рідко піднімають питання щодо залишеного у спадок арсеналу озброєнь та їх виробництва до війни. Чому так? Тому що звинувачувати когось, окрім себе, немає сенсу. А глибше аналізувати причини таких серйозних невдач, не кажучи вже про відповідальність, здається, не входить у наше розуміння.

Вітчизняна IT-індустрія є цінним надбанням, яке вимагає пильної уваги та підтримки для забезпечення її подальшого зростання. Це безсумнівна істина.

Водночас, беручи до уваги масштаби країни та її зовнішні кордони, обмежитися лише сферою послуг, а також виробництвом зерна, ріпаку чи соняшникової олії не вдасться. Необхідно створити потужну та сучасну промисловість, і це очевидно. Однак, слід зазначити, що її розвиток вимагатиме часу, висококласних іноземних інвестицій та значних зусиль.

Звісно, у світі немало заможних країн, які процвітають завдяки спрощеному оподаткуванню, необтяжливим умовам підприємництва, зрозумілому законодавству й розвиненій інфраструктурі. Однак це умова успішного розвитку не тільки офшорних юрисдикцій, а й провідних техногігантів. На жаль, до такого бізнес-середовища ми ще не наблизилися.

Чому важливо, щоб держава вклала ресурси в українську IT-індустрію (Інфографіка від РБК-Україна)

Щодо офшорних зон, варто відзначити, що вони також можуть похвалитися прикладами розвиненої промисловості. Наприклад, Швейцарія відома не лише своїми банківськими установами, а й високоякісним виробництвом чистих матеріалів, фармацевтичними розробками, хімічною продукцією, точним машинобудуванням та сучасними медичними технологіями. Вклад промисловості в економіку країни становить близько 25% її ВВП.

У цьому контексті вибір Швейцарії для розташування CERN та будівництва Великого адронного колайдера не є випадковим, так само як і створення Всесвітнього економічного форуму в цій країні.

Світ поступово відходить від ліберальної тези "ринок усе вирішить". Західні уряди інвестують трильйони у свої промисловості. В Україні ж і досі тривають дебати: чи повинна держава виконувати роль "сторожа", чи стати активним учасником економічного процесу? Чи варто українському уряду прямо визначати пріоритетні сфери та забезпечувати їх фінансування, навіть якщо це суперечитиме позиції МВФ?

Кожна країна забезпечує захист специфічних соціальних і економічних зв'язків. Це було характерно як у часи рабства, так і в епоху феодалізму, і продовжується в умовах капіталізму. Отже, ілюзія про те, що капіталізм може функціонувати без підтримки державних структур, є всього лише мрією.

Ще однією важливою особливістю є те, що активність та інтенсивність функціонування таких інститутів змінюються залежно від часу та місця. При цьому істотним фактором є рівень конкурентоспроможності різних економік: чим він вищий, тим менше вони залежать від безпосередньої підтримки держави. І, навпаки, у випадку низької конкурентоспроможності підтримка стає більш необхідною.

Після руйнування Берлінської стіни та розпаду Радянського Союзу США позбулися свого головного ідеологічного суперника на світовій економічній арені. У той час частка США у світовому виробництві дорівнювала приблизно 26%. Ще близько 28% становили всі держави, що згодом стали частиною Європейського Союзу. Таким чином, разом вони створювали більше половини світового ВВП.

Західні ринки, які виглядали досить вільними на фоні директивного соціалізму, стали основою світового виробництва. Для країн з обмеженими ресурсами їхня модель розвитку здавалася ідеальною. Її намагалися відтворити як у змісті, так і в зовнішніх аспектах. Особливо це стало очевидно після того, як вона здобула перемогу у відкритій боротьбі з радянською системою державного планування.

На цьому тлі з'явилися 10 відомих постулатів Вашингтонського консенсусу - економічних принципів успішного розвитку. По суті, це був маніфест неоліберального глобалізму: приватизація, дерегуляція, вільний рух товарів та послуг, преференції для іноземних інвестицій, макроекономічна стабільність, захист прав власності і т.д.

Самі по собі ці положення не були алогічними. Проте на практиці їх виявилося замало. Хоча б тому, що державні і суспільні інститути часто були не готові до їх реалізації. У колишньому ж СРСР таких інститутів взагалі не існувало. Попри це, панівними виявилися ідеї "шокової терапії" і "500 днів" - терміну, протягом якого неконкурентна радянська економіка мала перетворитися на провідну ринкову.

Наслідки цього "значного стрибка на ринку" відомі всім: він явно проігнорував мудрість прислів'я, що стосується англійського газону, для якого потрібно 200 років ретельного догляду.

На цьому фоні неоліберальний мейнстрим почав поступово втрачати свою чіткість. Важливу роль у цій трансформації відіграла світова фінансова криза 2008-2009 років, коли західні держави, намагаючись стабілізувати свої нерегульовані ринки, змушені були вжити радикальних заходів у сфері державного регулювання.

Вашингтонський консенсус залишився в минулому. На його місце прийшла "нова нормальність" — політичний курс, що акцентує на активному втручанні держави в економіку з метою запобігання або зменшення економічного спаду, навіть за умов низьких ризиків інфляції. Виявилося, що стабільність цін не є запорукою тривалого економічного зростання.

По суті, це був осучаснений ремейк кейнсіанської стабілізації. Після майже 10 років її застосування було здійснено спробу перегорнути і цю сторінку, але через коронакризу у 2020-2022 років від цього вимушено відмовилися.

У світлі сучасних військових конфліктів (які більше стосуються гарячих бойових дій, ніж економічних аспектів) контури нової економічної парадигми лише починають набувати чітких форм.

Однак, вже тепер очевидно, що ці фактори передбачають безжальну конкурентну боротьбу, рішуче відстоювання національних інтересів, зміцнення оборонних спроможностей і альянсів, а також мілітаризацію промислового прогресу з акцентом на його фінансування.

Про масову дерегуляцію і вільний транскордонний рух капіталу, товарів та послуг вже не йдеться. Замість цього на слуху "дерискінг", "решоринг" і "френдшоринг" - зниження технологічної взаємодії з недружніми державами та повернення з-за кордону національного капіталу до власної або дружніх країн.

Враховуючи очевидні амбіції Китаю, чия економіка (16,9% глобального ВВП, 2024 рік) конкурує за розміром з економікою ЄС (17,6%) і претендує за 10 років стати першою у світі, а також його зусилля по нарощенню свого міжнародного впливу (ініціатива "Пояс і путь", питання Тайваню, домінуючі позиції у BRICS та Новому банку розвитку, претензії на технологічне лідерство), можна не сумніватися, що наступні десятиліття залишатимуться часом глобальних зіткнень і трансформацій.

Сполучені Штати чітко заявляють про своє несприйняття подібних можливостей і готові застосувати всі доступні засоби для їхнього запобігання. Враховуючи явну непослідовність у політиці США та Європи стосовно російської агресії, все більше країн висловлюють думку, що ядерна захист може стати найефективнішим способом забезпечення національного суверенітету.

Для України визнання та фінансова підтримка ключових секторів є питанням життєзабезпечення. В умовах тривалої війни на її території альтернатив просто не існує. Це розуміють усі наші донори, зокрема міжнародні організації. У цьому контексті, якщо й виникають запитання, то, швидше за все, щодо непрозорих бюджетних витрат і корупційних скандалів, які негативно впливають на обороноздатність країни.

Наш оборонний сектор демонструє вражаючі результати. Проте чи здатен він стати рушійною силою для всієї економічної системи, як це відбулося в Ізраїлі чи Південній Кореї? Чи існує загроза, що ми залишимося лише на стадії складання виробів з іноземних компонентів, замість того, щоб налагодити самостійні цикли виробництва всередині країни?

Згідно з інформацією Кільського інституту світової економіки, з моменту початку повномасштабної війни загальний обсяг міжнародної військової підтримки для України досяг приблизно 188 мільярдів доларів. Водночас, власні витрати країни на оборону склали 224 мільярди доларів у еквіваленті.

Це дає підстави стверджувати, що на сьогодні близько 45% усіх витрат на оборону України фінансується з зовнішніх джерел. Незважаючи на це, а також на значні обсяги загального фінансування військових потреб, просування противника все ще триває.

Цей текст піднімає щонайменше декілька важливих питань. По-перше, хоча вітчизняний оборонний сектор дійсно демонструє значний прогрес, його потенціал все ще не є достатнім для забезпечення належного рівня безпеки. По-друге, залишається невизначеним, як саме можна організувати відновлення та розвиток оборонної промисловості після війни, з огляду на існуючий брак військової продукції та фінансових ресурсів для її виробництва.

Ця проблема стає ще більш заплутаною, якщо врахувати, що донорами було надано додаткове покриття для покриття бюджетних дефіцитів України на суму 172 мільярди доларів. Очевидно, що без цих фінансових ресурсів економіка не змогла б створювати доходи, які, в кінцевому підсумку, використовуються для внутрішнього фінансування оборонних потреб.

На даний момент немає чітких відповідей на ці запитання. Проте, оскільки кукурудза не може бути використана для знищення ні "Шахедів", ні ракет, акцент слід робити на розвиток промисловості. Водночас, потреби армії повинні бути безумовно на першому місці.

Ураховуючи поточний інтерес до вітчизняних антидронових технологій в регіоні Перської затоки, можна припустити, що взаємодія держави і бізнесу в оборонній сфері має не лише реальні здобутки, а й нові перспективи розвитку.

Окремої уваги при цьому вартий досвід агентства DARPA (Міністерство оборони США), яке відповідає за розробку майбутніх воєнних технологій і з яким пов'язують розвиток мікроелектроніки, винахід технологій стелс, прототипу інтернету, системи GPS тощо.

Чому Україні потрібно робити ставку на ОПК, а не агросектор (Інфографіка РБК-Україна)

Ураховуючи потенціал подвійного призначення таких технологічних нововведень, розвиток військово-промислового комплексу не можна сприймати як ізольовану систему. Інновації, що реалізуються в його межах, можуть стимулювати створення робочих місць у цивільному секторі, підвищуючи технологічний рівень та рентабельність всієї економіки.

Однак цей метод потребує значної мобільності як ресурсів, так і капіталу, а також активної конкуренції не лише у сфері оборони, але й в економіці в цілому, щоб не допустити перетворення ВПК на економічну «чорну діру».

У той же час намагання виробляти все самостійно й одночасно не здаються ефективними. Принаймні, це пов'язано з тим, що в Україні наразі відсутні як досвід, так і необхідні ресурси для цього.

Навіть Росія, яка протягом багатьох років готувалася до конфлікту, виявилася нездатною вести війну без підтримки з боку Ірану, Північної Кореї та Китаю. Україні слід зосередитися на реалістичних ініціативах, поступово підвищуючи технологічний рівень та складність своїх виробів.

У цьому контексті варто звернути увагу на досвід Ізраїлю, який зміг розвинути передову технологічну економіку та військово-промисловий комплекс. Країна встановила унікальні партнерські зв'язки зі Сполученими Штатами, отримала доступ до їхньої провідної військової продукції і послуг, а також успішно впровадила ці ресурси у своїй практичній діяльності.

Зрештою, удосконалюючи свої зв’язки з НАТО, Україні необхідно освоїти співпрацю з державами альянсу в усіх сферах їхньої діяльності, зокрема у військовому виробництві.

Унікальність власних розробок організації матиме прямий вплив на можливість доступу до найкращих зразків продукції її закордонних партнерів. Логіка взаємної вигоди залишається сталою як у цивільному, так і у військовому бізнесі. Особливо важливо зазначити, що процес глобалізації, з усіма його аспектами виробничої спеціалізації та кооперації, продовжує відігравати свою роль.

Ще одна важлива деталь полягає в тому, що вона нині коригує свої гасла та основні принципи, переходячи від неоліберальних до більш прагматичних і вибіркових.

- Україна володіє критичними ресурсами (літій, титан), за які йде глобальна битва. Як нам у цій битві не стати просто "кар'єром" для ЄС, США чи Китаю? Які конкретні механізми (закони, податки) можуть змусити світових гігантів будувати переробні заводи тут, а не просто вивозити руду?

Якщо Україна прагне залучити провідні міжнародні компанії, їй необхідно створити умови, які заохочуватимуть ці компанії інвестувати в її економіку. Основною умовою для цього є забезпечення комфортного і безпечного бізнес-середовища.

Не зупиняючись на сучасних військових загрозах, варто проаналізувати еволюцію суверенних рейтингів України в контексті інших країн регіону. Ці дані говорять самі за себе, адже економіка України ніколи не вважалася привабливою для інвестицій. Традиційно її суверенні рейтинги залишалися в "спекулятивній зоні".

Тобто, для іноземців було прийнятним купувати українські ОВДП заради їх високої дохідності й позбуватися до моменту чергової девальвації гривні. Але, як правило, не більш того.

Усе, що стосується інвестицій у матеріальне виробництво, сприймалося як надто ризиковане. Саме тому вітчизняний бізнес часто обирає для своєї діяльності офшорні юрисдикції. Враховуючи це, питання "кар'єрної економіки" слід почати з розуміння, що таких "кар'єрів" в країні вже предостатньо. Крім того, варто визнати, що компанії на кшталт Microsoft, Apple, Boeing чи Airbus не мають до них жодного стосунку.

Що слід зробити в цій ситуації? Необхідно адаптуватися до стандартів Європейського Союзу та втілювати їх у життя, якщо ми щиро прагнемо стати частиною Євросоюзу і зацікавити великі компанії, такі як Volkswagen, Siemens чи Bayer.

Також важливо досліджувати специфічні вподобання таких компаній та формувати пропозиції, які будуть настільки привабливими, що від них важко буде відмовитися. Це особливо актуально в умовах жорсткої конкуренції на ринку високих технологій, де змагаються не лише розробники, але й держави, які прагнуть залучити виробничі потужності.

Сподіватися, що ринок все вирішить на нашу користь, коли конкуренти активно використовують всі можливості, — це помилковий підхід. Як зазначав один з українських президентів, ми цінуємо іноземні інвестиції, але не самих інвесторів. Відтоді пройшло вже майже три десятиліття.

Державний борг України наближається до рівня 100% від валового внутрішнього продукту. Фінансування бюджету залежить від підтримки донорів. Яка є межа нашої фінансової стабільності? Чи уявляєте ви можливий варіант, за якого Україна зможе самостійно обслуговувати свої боргові зобов’язання без значної реструктуризації або списання, якщо зовнішня допомога почне зменшуватися?

- За час широкомасштабної війни державний та гарантований державою борг України збільшився від 2,7 трлн до 9,0 трлн гривень, сягнувши, за оцінками Мінфіну, 98,4% від прогнозного ВВП. За звичайних обставин такі показники й динаміка є наочно небезпечними.

Однак, у світлі загрози військового знищення країни, питання боргових зобов'язань відходить на другий план. Пріоритетом має стати забезпечення належного та ефективного використання залучених коштів для захисту національних інтересів.

Як було згадано раніше, наші партнери мають чітке розуміння цієї ситуації. Тому європейська програма Ukraine Facility передбачає, що кредити, які надаються в рамках цієї ініціативи, не тільки мають пільговий період тривалістю 11-12 років, але й можуть бути компенсовані країнами Європейського Союзу.

Обслуговування та погашення кредитів в рамках програми ERA, започаткованої країнами G7 з бюджетом у 50 мільярдів доларів, планується здійснювати за рахунок прибутків від заморожених активів Росії. Враховуючи це, ризики додаткового боргового навантаження від цих кредитів на цей момент не виглядають критичними.

Як науковець та колишній представник Національного банку, як ви бачите співвідношення між контролем інфляції та економічним відновленням? Чи не гальмує нинішня висока облікова ставка і сувора монетарна політика розвиток підприємництва, яке могло б сприяти наповненню бюджету?

- З огляду на регулярність валютних та інфляційних криз в Україні, Нацбанк не може скаржитися на брак уваги до себе. Однак, причини цих криз не обмежувалися тільки його рішеннями. Адже центробанк діє у законодавчому полі, загальні рамки якого визначають парламент і президент.

Та і сам Нацбанк, хоча і має особливий статус, однак залишається державною установою. Тому його діяльність варто розглядати як складову державної політики. Попри всі розмови про незалежність НБУ, що природно не скасовує його відповідальність в межах власних компетенцій.

Мені здається, що в таких економіках як українська, центробанк повинен мати, якнайменш, три стратегічних орієнтири - валютний курс, інфляцію й економічну динаміку.

Зрозуміло, що ситуація ускладнюється через недоліки ринкових і державних структур. Проте ігнорування цих показників рано чи пізно призведе до негативних наслідків. Наш досвід підтверджує цю істину.

У разі вступу до ЄС акценти у цій тріаді можуть змінитися. Тому майбутній баланс між інфляцією та економічним відновленням визначатиметься умовами, в яких опиниться країна після припинення вогню. Наразі ж Україна критично залежить від зовнішнього фінансування її бюджету, яке перевищує 20% ВВП - немислимого у звичайних умовах рівня.

Отримання цієї підтримки спричинило швидке збільшення банківських активів: за період з 2022 по 2025 роки обсяг депозитів, залучених банками, більш ніж удвічі зріс, досягнувши зростання на 1,7 трильйона гривень.

Які стратегічні напрямки має враховувати Національний банк України (Інфографіка від РБК-Україна)

На цьому фоні зростання банківських кредитів виявилося значно меншим — всього 0,15 трлн, що в 11 разів нижче. Кредити для реального сектора економіки (нефінансових компаній) зросли лише на 3,1%, що є незначним порівняно з підвищенням споживчих цін, яке перевищило 60%.

Це стало основою для тривалої критики Національного банку України, який, замість того щоб сприяти розвитку кредитування, сформував значний "ринок" депозитних сертифікатів. За актуальним курсом гривні, їхній обсяг уже наближається до 18 мільярдів доларів у еквіваленті.

Банки на ньому отримують доходи лише за те, що перераховують ці мільярди Нацбанку, а потім отримують їх назад. В умовах, коли банківська система захлинається від ліквідності, а виробництво від її нестачі, Нацбанк розглядає ці гроші як "зайві".

Показово, що в ході великої війни банки вкладають у такі сертифікати (+563 млрд гривень) навіть більше, ніж у підтримку бюджету через купівлю ОВДП (+394 млрд), перетворившись на справжніх фінансових рантьє, інтереси яких мало у чому відрізняється від вже згаданих іноземців, яких в Україні цікавлять передусім пасивні доходи від державних цінних паперів.

У цій незвичайній обставині НБУ апелює до законодавчої норми, що зобов'язує його першочергово звертати увагу на інфляцію, внаслідок чого підтримка кредитування економіки не є його головним завданням.

Єдиний орган законодавчої влади країни - парламент - це ніяк не коментує, якщо взагалі помічає. Уряд також мовчить, хоча йому підпорядковані всі державні банки, які формують кістяк банківського сектору й які мали б забезпечити фінансування критично важливого в умовах війни виробництва.

Керівники державних банків не зосереджуються на цих питаннях, ні для себе, ні для урядових структур. Приватні банки, в свою чергу, функціонують згідно з умовами, які їм встановлює держава, тому до них дійсно немає зауважень. Особливо враховуючи, що у разі шахрайства з боку позичальників вони не можуть сподіватися на оперативну підтримку правоохоронних органів.

Отже, якщо уряд вживає таких заходів у надзвичайній ситуації, як війна, то на які інструменти він сподівається після її завершення? Які регуляторні та фінансові можливості залишаться для відновлення країни в повоєнний період? В даний момент це питання залишається риторичним.

Гірше те, що після припинення вогню неминуче скоротиться наше зовнішнє фінансування, провокуючи дефіцит валюти зі вже традиційними ризиками й загрозами - несподіваної девальвації та інфляції.

- Вступ до ЄС відкриває ринки, але й накладає жорсткі обмеження (екологічні норми, квоти, заборона держпідтримки). Чи витримає наш ослаблений війною бізнес пряму конкуренцію з європейськими гігантами? Як нам захистити свого виробника в процесі євроінтеграції, не порушуючи правил гри?

Україна насправді є дивовижною країною. Ми роками висловлюємо невдоволення щодо екологічних проблем, але водночас боїмося запровадження нових екологічних стандартів. Переживаємо, що можемо перетворитися на "економіку кар'єрів" з її масштабним забрудненням, але не помічаємо своїх "досягнень", таких як вугільні шахти Донбасу, місячні ландшафти бурштинового Полісся або неконтрольовану вирубку лісів у Карпатах.

Ніби все це робили французи з бельгійцями і шведами, а не ми самі під суворим наглядом наших правоохоронних органів. Ми не згадуємо про сміття зі Львову, яке розвозилося по всій країні через відсутність сміттєспалювального заводу, і про те, що він досі не працює.

Будемо відвертими, ми не конкуруємо з ЄС в літакобудуванні, автомобільній галузі чи робототехніці. Оскільки не маємо чим конкурувати.

Проте, якщо нам вдасться локалізувати частину відповідних виробництв в Україні, це буде наш вагомий успіх. І не лише тому, що зможемо долучитися до європейських технологій і підвищити зайнятість з пристойною оплатою праці.

Це буде свідченням реальної євроінтеграції в частині діяльності нашої таможні, контролюючих органів, судової системи - тих сфер, які вже стали притчею во язицех як для вітчизняного, так й іноземного бізнесу.

Якщо взяти до уваги, що українські підприємці успішно виходять на європейські ринки та ефективно конкурують навіть під час війни, можна бути впевненими у їхніх подальших досягненнях після її завершення. Однак варто зазначити, що євроінтеграція потребує від України виконання певних зобов'язань.

У галузях, де Україна не може конкурувати з ЄС, вона може співпрацювати (Інфографіка РБК-Україна)

І це вже питання до її урядовців - бути відвертими із собою та партнерами щодо реалістичності власних обіцянок. Адже це інша наша відома проблема - приймати на себе зобов'язання, навіть не думаючи про те, яким чином їх потім виконувати.

Коли настає момент реалізації, починають лунати нарікання на непередбачувані обставини, особливості нашої ситуації, жорсткість західних кредиторів і недопустимість зовнішнього контролю.

У період конфлікту європейські союзники часто ігнорують деякі аспекти, але не слід вважати, що вони абсолютно не усвідомлюють ситуацію. Як тільки війна завершиться, багато з наших серйозних причин втратять актуальність, і відносини стануть більш традиційними та практичними.

- Економіка - це люди. Якщо мільйони українців не повернуться з-за кордону, про яке зростання ВВП ми можемо говорити? Чи варто нам уже зараз перераховувати економічну модель під значно меншу кількість населення (наприклад, 25-30 млн), і як ця модель має виглядати?

- Демографи вважають, що чисельність населення планети може не перевищити 10,3 млрд осіб через початок його скорочення за 50-60 років. Йдеться про демографічний перехід, коли кількість померлих почне перевищувати кількість народжуваних. Цей прогноз не виглядає нереалістичним, враховуючи стійке зменшення темпів приросту населення планети і його старіння.

В Україні ці тенденції підсилюються еміграційними процесами, які спочатку виникли через економічні причини, а тепер мають безпековий характер. Згідно з інформацією ООН, за період великої війни з України виїхало близько 6 мільйонів людей, й більшість із них отримала тимчасовий захист у країнах Європейського Союзу.

Опитування свідчать про скорочення тих, хто планує повернутися до України. За різними оцінками, їх вже менше половини. Причини цього очевидні.

Чи матиме це наслідки для економічної ситуації? Без сумніву. Бізнесмени вже помічають нестачу кваліфікованих кадрів у багатьох робочих сферах. Чи можна це вважати кінцем? Ні, зовсім ні.

За умови стабільного економічного зростання після війни, якість життя та праці підвищиться. Це стане додатковим стимулом для повернення людей, хоча, безумовно, не всі вирішать повернутися. Україні також відкриються нові можливості для залучення іноземців, багато з яких, до речі, залишаються в країні навіть під час бойових дій.

В останній час активно обговорюється тенденція повернення польських громадян на батьківщину після тривалого перебування на роботі в країнах Західної Європи. Чи може подібна ситуація виникнути в Україні? Безумовно. Чому б і ні? Принаймні, немає жодних об'єктивних підстав для того, щоб це було абсолютно неможливо.

Основне - це ті умови існування, які ми зможемо створити для себе. Врешті-решт, саме заради цього українці нині борються.

- Інститут економіки та прогнозування працює з цифрами, а не порожніми словами. Якщо відкинути політичні заяви про плани відновлення України, який сценарій розвитку нашої країни на найближчі 5-10 років ви вважаєте найбільш реалістичним? До чого нам готуватися: до стрімкого стрибка чи до важкого, повільного відновлення?

Для отримання статистично значущих прогнозів необхідно здійснити певну кількість спостережень. При цьому, ця кількість повинна бути суттєво більшою за глибину самого прогнозу та кількість аналізованих показників. В умовах війни, в якій опинилася Україна, "ємність" таких спостережень є вкрай обмеженою. Отже, будь-які оцінки на горизонті 5-10 років залишаються лише умовними.

Певно, можна, наприклад, послатися на досвід Болгарії, яка залишається найбіднішим членом ЄС за ВВП на душу населення, і зазначити, що в неї цей показник у 2024 р. становив 17,6 тисячі доларів, а в Росії - 14,9 тисячі, і що за останні чотири рокі цей розрив збільшився.

Для України це яскравий приклад не стільки тривожних, скільки надихаючих можливостей. Це стане обнадійливим та коректним, якщо взяти до уваги її прагнення до євроінтеграції.

Проте, для їх реалізації має закінчитися війна. Україна має відстояти свою незалежність. Для цього поруч з нею мають знаходитися її західні партнери. Їх фінансування має вистачати для закупки озброєння і підтримки українського бюджету.

Вказане озброєння повинно не лише постачатися в потрібних кількостях і асортименті, але й у визначені терміни. З урахуванням провідних ролей американської оборонної промисловості та міжнародних військових кампаній США, її виробничі потужності повинні швидко розширюватися. Аналогічні процеси мають відбуватися і в оборонних секторах європейських країн та України, проте, на жаль, це не завжди відповідає дійсності.

Цей приклад яскраво ілюструє, наскільки важко точно прогнозувати майбутнє України на горизонті 5-10 років. Водночас Україні варто уникати відчуття, що вона втрачає увагу своїх західних союзників. Це потребує від країни тих характеристик, які у 2022 році забезпечили їй беззаперечний статус на міжнародній арені та здобули повагу й підтримку. Проте для досягнення цієї мети недостатньо лише інформації з фронту.

Занадто часто в центрі уваги опиняються другорядні питання: неефективне використання бюджетних коштів, непрозорі процедури закупівель, "незрозумілі" принципи корпоративного управління тощо. І часто ці ситуації залишаються без логічного завершення, яке б відповідало чинному законодавству. Або ж, з огляду на триваючий конфлікт, таке завершення має бути передбачене.

Що чекає Україна через 5-10 років (Інфографіка РБК-Україна)

Ця ситуація викликає демотивацію як у суспільстві, так і у міжнародних партнерів України, що веде до виникнення сумнівів щодо спроможності країни не лише витримати виклики, покладаючись на зовнішню підтримку, але й відповідати європейським стандартам державної доброчесності.

Таким чином, ми ненароком знову звертаємося до початкового блоку запитань, що стосуються нашого законодавства в контексті де-юре та де-факто, а також його впливу на конкурентоспроможність економіки і умови для технологічного розвитку.

Усе виявляється зав'язаним у тугий вузол - здатність до супротиву, наш потенціал, його реалізація, глобальні інтереси партнерів, їхня підтримка, майбутні перспективи.

Враховуючи кількість невідомих у цьому списку, слід визнати, що ми не здатні передбачити майбутнє. Проте у нас є можливість усвідомити, яких помилок слід уникати, аби наша зустріч з ним не стала розчаруванням. Можна з упевненістю сказати, що попереду нас чекають серйозні випробування, і це навряд чи когось здивує. Адже жоден успіх не приходить без труднощів, особливо в умовах війни.