Історик Дмитро Деркач стверджує: "Справжнє усвідомлення трагедії Голодомору відкривається лише через історії звичайних людей."

У День пам'яті жертв Голодомору ми зустрілися з молодим істориком Дмитром Деркачем, щоб обговорити Харків — місто, яке у 1932-1933 роках стало центром Голодомору та одним з найгостріших епіцентрів цієї трагедії. Дмитро розповідає про те, що найбільше вразило його під час дослідження: від свідчень журналіста Гаррета Джонса, який став свідком голоду на власні очі, до уявлення "доброго Сталіна", яке існувало серед стражденних селян.

У дискусії також йдеться про те, як представники інших країн сприймали радянську реальність, як функціонувала "вітринна дипломатія" СРСР, чому на мікроісторичному рівні трагедія Голодомору постає в іншому світлі, а також які аспекти залишаються поза увагою дослідників, незважаючи на численні наукові роботи.

Дмитро Деркач, 21-річний стипендіат премії від харківського історика та автора Едуарда Зуба, навчається в Києво-Могилянській академії. Він досліджує Голодомор з мікроісторичної перспективи, приділяючи особливу увагу свідченням звичайних людей. Дмитро вважає, що події 1932-1933 років не можна звести до сухих статистичних даних — справжню глибину трагедії відображають спогади свідків та джерела, які досі залишаються "білими плямами".

"Трагедія Голодомору значно важча й глибша, ніж просто статистика".

Якщо обговорювати Харків у контексті Голодомору, що нового ви виявили під час своїх досліджень? Які аспекти вас найбільше вразили та зацікавили?

Коли починаєш занурюватися в дослідження Голодомору як складного явища і трагедії минулого, стає зрозуміло, наскільки сильно наші уявлення про ті часи відрізняються від свідчень, зафіксованих у джерелах. Особливо це стає очевидним, коли переходиш до мікроісторичного аналізу. У День пам'яті жертв Голодомору звучать цифри — 4 мільйони, 3 мільйони загиблих. Це дійсно жахливі дані. Але справжнє усвідомлення трагедії приходить, коли читаєш розповіді звичайних людей, їхні спогади, коли спостерігаєш за переживаннями очевидців, які змушують зрозуміти, наскільки важкими були ті часи. Так усвідомлюєш, що ця трагедія є набагато складнішою і глибшою, ніж просто статистичні цифри.

Читайте: Як москва знищувала українців. "Чорні дошки"

Як дослідник теми Голодомору та голоду в Радянському Союзі, я на другому курсі університету зосередився на висвітленні свідчень валлійського журналіста Гаррета Джонса про цю трагедію в Україні. У 1933 році Джонс відвідав Радянський Союз, спочатку зупинившись у Москві, а потім, подорожуючи потягом, вирушив до Харкова, де відвідав села в околицях. Після повернення на Захід він опублікував серію статей, у яких докладно розповів про свої спостереження.

Їдучи потягом, Джонс багато звертав уваги на людей, які їхали поруч. Це показує, що він їхав не в якомусь особливому вагоні, а разом зі звичайними людьми, що було дуже нетипово для того часу, адже в СРСР до іноземців ставились інакше, ніж до радянських громадян.

Згадую його слова з однієї статті, де він ділився спогадами про подорож. Він розповідав, як узяв із собою хліб ще в Москві. Під час подорожі в поїзді він смакував цей хліб, а залишок скоринки викинув у спеціальне місце, яке називає плювальницею. І саме в цю мить один із селян витягнув цю скоринку з плювальниці та з жадібністю з'їв її.

Далі він розповідає про свій випадок у потязі, коли помітив дівчину з шматочком торта, і відразу ж виникла думка, що вона, напевно, була донькою когось з партійних функціонерів чи високопосадовців. Адже сам факт наявності навіть маленького шматочка солодкого вже свідчив про приналежність до привілейованого класу. Звичайні люди ж були настільки виснажені, що фактично втрачали розум і були готові їсти будь-які залишки їжі, аби просто вижити. Психологічний стан людей у часи тотального голоду кардинально відрізнявся від того, що ми спостерігаємо сьогодні.

Багато людей намагались урятуватися втечею з сіл і їхали до міст, бо вважали, що там шансів вижити більше. Місто було більшим, з більшими можливостями. Гаррет Джонс та інші очевидці багато писали про масову міграцію селян у невідомі міста, зокрема до Харкова, де побував і сам Джонс. Існує значна кількість літератури про досвід столиці УСРР у цей період.

Радянська влада намагалася запобігти цьому явищу. Вона прагнула уникнути масового прибуття селян до міст, їхнього блукання вулицями та руйнування тієї "атмосфери", яку влада бажала зберегти. Як зазначав Джонс, коли до Харкова приїжджали десятки тисяч бідних і обділених селян, це негативно впливало на імідж міста, яке повинно було "дихати комунізмом". Саме тому наприкінці 1932 року була введена паспортна система, а впродовж 1933 року влада активно "боролася" з людьми, які прибували з сіл, відомими як безпритульні. Це були люди без домівок, які робили все можливе, аби вижити. Деяким вдавалося знайти роботу, але абсолютна більшість залишалася без засобів до існування. Вони жили на вулицях, вдаючись до крадіжок — і це не сприймалося як злочин у моральному плані, а скоріше як необхідний крок для виживання в умовах голоду.

Ознайомтеся: Як Москва завдавала шкоди українському народу. Голодомор 1932-1933 років.

Влада організувала спеціальні бараки, куди збирали бездомних, а потім вивозили їх назад у села. Важливо зазначити, що серед безпритульних було чимало дітей. Як Гаррет Джонс, так і Серджіо Граденіго, італійський дипломат, який тоді обіймав посаду консула в Харкові, описували величезну кількість дітей, що блукали містом у пошуках хліба. У той час хліб фактично виконував роль валюти, адже гроші втратили свою цінність, і людям була потрібна лише їжа.

ТЕМА ІДОЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

Незважаючи на численні трагедії, люди не виявляли значної критики щодо Сталіна чи Леніна.

Які аспекти дослідження свідчень людей, що пережили Голодомор, справили на вас найбільше враження?

Я можу згадати історію, яку зустрічав у багатьох джерелах. Попри жахливі умови та пережиті трагедії, люди не надто критикували Сталіна чи Леніна. Серед селян був поширений наратив, що Сталін не знає, що відбувається. Мовляв, винні місцеві партійні діячі, яких селяни проклинали за те, що ті забирали в них їжу, а Сталін -- десь там далеко -- просто не поінформований і неодмінно втрутився б, якби знав. Так само існувала думка, що "за Леніна все було б інакше". Це пояснюється тим, що на той час уже існували культи Сталіна і Леніна, а селяни сприймали цих політичних фігур крізь зовсім іншу призму. Вони не мали доступу до різноманітних джерел інформації -- як ми зараз -- і читали лише радянські газети, де публікували тільки те, що було вигідно владі.

Паралелі між сучасною Росією та культом особистості в цьому контексті є цілком явними.

Це явище спостерігалося ще в 19 столітті. Я читав дослідження історика, який описував, як селяни тоді сприймали царя. Моя бабуся також згадувала, що прабабуся розповідала про одного з наших родичів, який нібито бачив царя, і що той був дуже привабливим. Уявлення про "доброго царя", який хоч і далеко, але дбає про своїх підданих, виникло тоді і продовжувало існувати в СРСР, а також залишається актуальним у сучасній Росії.

ПРО НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ

"Немає жодної теми в історії, яка б була повністю досліджена."

Які теми Ви хотіли би досліджувати далі?

Я займаюся Голодомором, але очима європейців -- людей, які не жили в СРСР, але приїздили сюди й бачили все на власні очі. Мені цікаві уявлення про Радянський Союз у Західній Європі та США в міжвоєнний період. СРСР тоді був новою державою, яка позиціонувала себе як соціалістична, де дбають про кожного. Соціалістичні ідеї були дуже популярні, і багато європейських інтелектуалів, як-от Бернард Шоу, їздили в Радянський Союз і захоплювалися ним. Їх водили по місцях, які мали справити враження: ДніпроГЕС, красиві квартали Москви. Їм не показували українські села 1933 року. Тому мені цікаво досліджувати, як саме Захід сприймав СРСР у період, коли на Заході вирувала Велика депресія, економічна криза, що змушувала багатьох шукати альтернативу західному капіталізму саме у радянській моделі. Це приклад "вітринної дипломатії" -- коли демонструють досягнення, але приховують справжню сторону реальності.

Хоча вивченню Голодомору вже присвячено чимало праць, існують певні аспекти, які залишаються неосвітленими. Можливо, ви помічаєте прогалини в дослідженнях, які потребують глибшого аналізу, адже свідків тих подій стає все менше. Які ще теми варто дослідити, аби заповнити ці лакуни?

Важливо усвідомлювати, що в історії немає жодної теми, яка може бути повністю досліджена. Історія охоплює всі події, що відбувалися в минулому з людьми, без винятків. Щодо Голодомору, існує велика кількість матеріалів — тисячі монографій і десятки тисяч статей. Навіть якщо б я хотів, за своє життя я б не зміг прочитати їх усіх і не знав би, як вони називаються.

Існує безліч книг і каталогів, в яких систематизовано назви всіх праць про Голодомор. Це означає, що я ніколи не зможу прочитати їх усі або навіть дізнатися про їх існування. Однак з іншого боку, ми можемо розглядати мікроісторичний аспект, досліджуючи історію окремої родини, конкретної сім'ї чи особи.

Читайте: Як Москва знищувала український народ. Кріпаки без власних земель.

Якщо ми маємо доступ до джерел, а саме це є основою нашої роботи як істориків, то можемо використовувати, наприклад, мемуари окремих осіб (багато селян уже вміли писати в той час) для дослідження історії конкретних родин. Також, завдяки процесу декомунізації в Україні та відкриттю архівів радянських спецслужб, ми отримали можливість аналізувати, як ці структури відображали поведінку певних селян та індивідуумів під час Голодомору.

Ми маємо можливість відвідати архіви Харкова або інших міст, щоб дослідити, кого притягували до відповідальності за виступи проти конфіскацій продуктів харчування та подібних дій. Це дозволить нам зануритися у деталі мікроісторії.

Образ Голодомору за межами України також потребує більше досліджень - як іноземці, які відвідували ці землі, сприймали цю трагедію. Незважаючи на наявність численних свідчень від туристів з різних країн, таких як Польща, Угорщина, Великобританія, Франція та інші, багато європейців, які подорожували Радянським Союзом під час Голодомору, залишили свої спостереження в книгах.

Читайте: Як Москва нищила український народ. Процес колективізації.

Багато хто приїжджав працювати на радянські заводи -- і також у мемуарах описував, як нестача їжі та голод зачіпали і робітників. І ми теж маємо такі джерела.

Отже, існує безліч різних аспектів, які варто вивчати. Жодна історична тема не є повністю вичерпною.