Ілюзія спасіння. Яка основна помилка в обговореннях щодо Міжнародного валютного фонду?

Поки Росія намагається знищити українську економіку фізично, внутрішні дискусії про реформи, правильність рецептів Міжнародного валютного фонду чи структурні маяки від ЄС які треба виконувати для отримання фінансування, не вщухають.

Вірю, що чимало з вас замислювалися над питанням: "Чому, незважаючи на десятирічну співпрацю з Міжнародним валютним фондом, Україні не вдалося стати "економічним тигром"? Який вплив на це мали зміни в глобальних фінансових парадигмах і чи потребує традиційний підхід до стабілізації перегляду в умовах війни?"

Протягом понад трьох десятиліть незалежності Україна зарекомендувала себе як один із найзначніших та найнадійніших партнерів Міжнародного валютного фонду (МВФ). Однак, незважаючи на численні укладені угоди з цією міжнародною фінансовою організацією, до початку повномасштабного вторгнення Росії в 2022 році країна так і не змогла вийти з числа найбідніших держав Європи. Початок великої війни різко ускладнив ситуацію: руйнування інфраструктури, втрата територій та масштабна міграційна криза поставили під загрозу саме існування економічної системи.

У суспільстві та експертних колах досі домінує полярність думок: для одних МВФ -- це єдиний рятівний жилет, без якого країна впаде в гіперінфляційну прірву, для інших -- зовнішній управитель, чиї жорсткі вимоги гальмують розвиток вітчизняної промисловості.

Щоб зрозуміти, хто правий у цій дискусії, необхідно вийти за рамки українського контексту й подивитися, яку грандіозну, хоч і тиху, еволюцію пройшов сам МВФ за останні 25 років, і де саме його поради стикаються із суворими реаліями інституційної неспроможності та війни на виснаження.

Від ринкового фундаменталізму до прагматичного підходу: 25 років трансформації Міжнародного валютного фонду.

Наприкінці 1990-х років МВФ часто асоціювався з політикою, яку називали "Вашингтонським консенсусос" -- набором жорстких правил, які пропонувалися країнам-позичальникам: масована приватизація, різке скорочення бюджетних дефіцитів (фіскальна економія або austerity), повне відкриття ринків капіталу та мінімізація ролі держави в екноміці.

Цей підхід зазнав серйозної критики під час Азійської фінансової кризи (1997-1998) та колапсу пострадянських економік. Тодішній головний економіст Світового банку, Нобелівський лауреат Джозеф Стігліц публічно та гостро розкритикував наявні на той час підходи. У своїй культовій книзі "Глобалізація та її незадоволені" він звинуватив МВФ у "ринковому фундаменталізмі". Стігліц доводив: сліпе вимагання скорочувати видатки та піднімати відсоткові ставки в розпал рецесії не лікує економіку, а вбиває сукупний попит, перетворюючи локальні кризи на затяжні депресії.

Критичні зауваження, висловлені Джозефом Стігліцом та іншими видатними економістами, такими як Пол Кругман і колишній аналітик Світового банку Вільям Істерлі, стали важливим чинником, що спонукали Фонд до зміни власних стратегій. Протягом останніх 25 років політика Міжнародного валютного фонду зазнала суттєвих змін у кількох важливих напрямках:

1. Визнання помилок фіскальних мультиплікаторів (2012 рік): Головний економіст МВФ Олів'є Бланшар офіційно визнав, що Фонд занижував оцінки впливу мультиплікаторів, пов'язаних із жорсткою економією. Зменшення державних витрат в умовах кризи призводило до значно сильнішого скорочення ВВП, ніж це передбачали математичні моделі МВФ.

2. Легітимізація валютного контролю (2012, 2022 роки): У 90-х роках Міжнародний валютний фонд наполягав на повній свободі капітальних потоків. Однак в рамках концепції "Інституційного підходу" (The Institutional View) сьогодні МВФ офіційно визнає право держав на введення обмежень щодо "гарячих" спекулятивних капіталів з метою забезпечення стабільності національних валют.

3. Відгук на пандемію (2020 рік): У період COVID-19 Міжнародний валютний фонд відмовився від політики економії, закликавши держави "інвестувати без обмежень", щоб підтримати фінансову стабільність населення та підприємств.

4. Перегляд кредитної політики на користь України (2023 рік): У березні 2023 року Міжнародний валютний фонд зробив важливий крок, оновивши свою політику кредитування. Це стало першим випадком, коли Фонд погодився на надання значних програм фінансування для країн, що опинилися в умовах "виняткової невизначеності" внаслідок тривалих бойових дій.

Сьогоднішній МВФ є набагато гнучкішим, ніж чверть століття тому. Проте, чому в українському випадку його рецепти все одно не призводять до стрімкого економічного прориву?

Анатомія українського тупика: Чому макростабільність не дорівнює розвитку

Головна концептуальна помилка українських дискусій про МВФ полягає в нерозумінні самої природи цієї інституції. МВФ -- це не міністерство економічного розвитку, не інвестиційний банк і не план Маршалла. Це фінансовий реаніматолог та аудитор останньої надії. Його завдання -- загасити пожежу: стабілізувати платіжний баланс, вгамувати інфляцію, навести лад із бюджетом і пересвідчитися, що країна здатна обслуговувати свої борги.

Саме тут і полягає основна проблема. Макроекономічна стабільність (така як низька інфляція та контрольований дефіцит) є необхідною основою, але сама по собі вона не здатна забезпечити створення нових заводів, розробку інновацій або активізацію високотехнологічного експорту. Україна опинилася у типовій ситуації інституційного розриву, яку детально аналізували експерти з інституційної економіки.

* Міжнародний валютний фонд може вимагати конкретних показників, але не здатний створити необхідні інституції. Фонд контролює бюджетні та монетарні параметри, проте не може замість українського уряду забезпечити справедливу судову систему, встановити безумовне верховенство права або захистити інвесторів від рейдерства та корупційного тиску. Без наявності цих інституцій макростабільність залишається лише теоретичною: інвестиції не надходять, оскільки ризики є занадто високими.

* Збереження сировинної структури. Відповідаючи на вимоги фіскальної консолідації, уряди часто обирають скорочення саме капітальних витрат — інвестицій в інфраструктуру, освіту та розвиток нових секторів. Як результат, країна роками підтримує бюджетний баланс, але залишається бідним експортером сільськогосподарської сировини та металургійних виробів з низьким рівнем доданої вартості.

* Демографічна пастка депресії. Сучасні критики міжнародних фінансових організацій зазначають, що хоча їх програми можуть стабілізувати економічну ситуацію, відсутність умов для масштабної індустріалізації призводить до швидкої втрати людського капіталу. У випадку України це виявилося у виведенні мільйонів працездатних громадян, спочатку через бідність, а нині - через війну. Ми ризикуємо постаріти і втратити населення ще до того, як зможемо досягти фінансового благополуччя.

Військова економіка: Коли традиційні підходи завдають шкоди

Повномасштабний конфлікт з Росією підняв обговорення на зовсім нову висоту. Війна, що триває, вимагає повного залучення всіх ресурсів, доступних у країні. У цьому контексті традиційні методи Міжнародного валютного фонду починають суперечити вимогам для забезпечення оборони.

З одного боку, без фінансової підтримки Міжнародного валютного фонду та супутньої допомоги наших союзників, зокрема, таких інструментів, як Ukraine Facility від Європейського Союзу, українська фінансова система навряд чи змогла б витримати тиск. Наші партнери забезпечують покриття величезного цивільного дефіциту бюджету.

З іншого боку, фінансування військових витрат є виключно нашою відповідальністю, адже міжнародні фонди не можуть бути використані на закупівлю зброї чи забезпечення армії. Щоб заповнити цей дефіцит, Міжнародний валютний фонд зазвичай пропонує традиційні рішення: збільшення податків, посилення фіскального контролю та жорсткішу монетарну політику. Однак в умовах війни така стратегія може містити значні ризики:

Пригнічення внутрішнього бізнесу: Український бізнес виступає основним джерелом фінансування для армії. Занадто високий податковий тягар або нестабільність податкової політики в умовах, коли підприємства функціонують під обстрілами і стикаються з браком електроенергії, можуть призвести до їх закриття або переходу в тіньову економіку. Це, у свою чергу, зменшить, а не збільшить податкові надходження в довгостроковій перспективі.

Необхідність стимулювання військово-промислової сфери: Військова економіка вимагає прямих державних дотацій, пільгових умов для виробників озброєння та безпілотників, а також значних капіталовкладень у локалізацію виробництв. Це є класичним прикладом державного регулювання, що суперечить традиційним ліберальним принципам Міжнародного валютного фонду.

Підсумок: Завдання, яке кожен з нас повинен виконати самостійно.

Досвід країн, які досягли значних економічних успіхів, таких як Південна Корея, Тайвань і повоєнна Західна Німеччина, підтверджує важливу істину: жодна держава не змогла створити стабільну економіку, просто сліпо виконуючи вказівки міжнародних фінансових установ.

Всі успішні "економічні тигри" скористались фінансовою підтримкою або макроекономічною стабілізацією від міжнародних фінансових організацій лише як захисним механізмом, під яким активно розвивали власну незалежну стратегію прогресу. Вони забезпечували захист внутрішнього ринку, підтримували експортно-орієнтовані технологічні сектори, інвестували в освіту та рішуче боролися з корупцією. У них був чіткий план дій, тоді як Україна протягом багатьох років сприймала угоду з МВФ як єдину рамку для своєї економічної політики.

Міжнародний валютний фонд не є причиною бідності України. Його місія полягає в тому, щоб підтримувати країну в складні часи, як лікар, що рятує пацієнта на операційному столі. Проте перетворити цю країну на сильну та стабільну економіку, відновити індустрію, повернути тисячі біженців та забезпечити захист прав власності — це наша власна відповідальність. Настав час відмовитися від звинувачень на адресу МВФ і почати розробляти власну стратегію економічного відновлення.