Гопко про тактику Державного департаменту США: Це символічне завершення епохи Pax Americana | Еспресо

Державний департамент США представив свій стратегічний план, розрахований до 2030 року.

Українці вирушають до Вашингтона для участі у молитовному сніданку та "Тижні України". У лютому відбудеться Мюнхенська конференція з безпеки, присвячена темі "Мир через діалог". Після вражаючих виступів світових лідерів на Давоському форумі та розбіжностей щодо загроз безпеці, питання України залишається актуальним, але без чіткої стратегії з боку Заходу для завершення конфлікту. Як на міжнародних самітах, так і в офіційних документах США відчувається брак розуміння важливості поразки Російської Федерації.

Поки світова спільнота зосередилася на подіях у Давосі, Державний департамент США представив свій стратегічний план, розрахований до 2030 року. Це природне продовження Стратегії національної безпеки, яка була опублікована наприкінці 2025 року.

Документ, підписаний державним секретарем Марко Рубіо, змінює союзників на споживачів, міжнародне право на перешкоду, а Україну на технічне питання, що заважає досягненню більшої мети – відновлення нормальних відносин з Росією.

Документ Держдепартаменту заслуговує на ретельний аналіз. Не лише тому, що він може вплинути на політику Вашингтона на тривалий термін — адже адміністрації змінюються, а документи коригуються. Основна причина полягає в тому, що він відкрито викладає ідеологію, яка поступово витісняє ліберальний міжнародний порядок. Це ідеологія, в якій термін "цивілізація" стає інструментом для розподілу світу, міжнародні інституції вважаються загрозою для суверенітету, а допомога перетворюється на комерційні угоди.

Стратегія формулюється на основі шести основних цілей.

Перший аспект — це національний суверенітет, який забезпечується шляхом контролю над кордонами та стимулюванням масової реміграції.

Друга — це концепція Донро, що передбачає повну гегемонію у Західній півкулі.

Третій аспект – Індо-Тихоокеанський регіон як поле конфлікту з Китаєм.

Четверта -- цивілізаційний альянс з Європою, але на умовах європейського самофінансування.

П'ята – це панування в економічній та технологічній сферах за рахунок реіндустріалізації.

Шоста – це цільова підтримка, яка була перенаправлена з Європи до Західної півкулі та Східної Азії. Це просування комерції, а не благодійної допомоги.

Україна не відповідає жодній із цих цілей як основному пріоритету.

Хоча документ на 22 сторінки згадує Україну тричі, його зміст залишає багато питань. У першому випадку зазначено: "Ми прагнемо до завершення війни між Росією та Україною і зосередимо дипломатичні зусилля на запобіганні новим конфліктам у Європі". У другому реченні йдеться: "Підтримка Китаю Росії та її агресія проти України прямо загрожує безпеці Європи". Третє згадування звучить так: "Європейським націям час прокинутися. Російське вторгнення в Україну показало, що Європа продовжує стикатися з серйозними загрозами для своєї безпеки і має активніше зайнятися ремілітаризацією". І це все. Немає слів про перемогу, територіальну цілісність, конкретні зобов'язання чи довгострокові гарантії. Питання правосуддя щодо агресії, яку слід визнати геноцидом, також залишаються без відповіді.

Натомість про Росію більше контексту. "Зміцнюючи стримування НАТО в Європі, підтримуватимемо діалог з Росією, прагнутимемо нормалізації дипломатичних операцій, досягатимемо стратегічної стабільності. За сприятливих умов вестимемо переговори про контроль озброєнь". Документ називає Росію "геополітичним суперником": "Не ухилятимемося від конкуренції з Китаєм чи іншими геополітичними супротивниками. Пильно захищатимемо наші інтереси -- політичні, безпекові, економічні -- від посягань Китаю, Росії, Ірану". Тож Росія як суперник, але одночасно як партнер для переговорів про стратегічну стабільність. Формулювання прозорі. Україна заважає важливішому. Переговорам з Москвою про поділ сфер впливу, де великі держави домовляються між собою, а долю малих вирішують без їхньої участі.

"Прагнення до завершення" не завжди свідчить про тріумф. Воно більше стосується швидкого вирішення питань. Територіальні аспекти, міжнародні норми, справедливість — це лише деталі. Найважливіше — перейти до нових завдань. У документі це формулюється як "запобігання виникненню нових конфліктів".

Читайте також: Національна стратегія безпеки США як посібник для путінської пропаганди.

Стратегія Державного департаменту вводить поняття "цивілізаційний альянс". Це не військовий або економічний блок, а саме цивілізаційний. Це є ключовим аспектом для розуміння нової американської стратегії. Захід не розглядається просто як спільнота демократичних країн з однаковими цінностями, а виступає як цивілізація, що протистоїть іншим частинам світу. Колись Самюель Хантінгтон, будучи консервативним реалістом, описував можливі зіткнення цивілізацій після закінчення холодної війни, акцентуючи на загрозах, а не виступаючи як ідеолог. Теперішній документ Держдепартаменту перетворює цей аналіз у конкретний план дій.

"Первородний гріх глобалізму в тому, що він заперечував американську винятковість". Ця фраза у передмові, підписаній Рубіо, розкриває багато. Релігійна термінологія не випадкова. Рубіо -- глибокий католик, малює хрест на попільну середу. Месіанство та християнська етика, але в іншій інкарнації. "Хрестові походи" 1990-2000-х з розповсюдження демократії на Близькому Сході нікуди не привели. Тепер замість демократії -- цивілізаційний альянс. Передмова формулює ідеологічну базу: глобалізм як гріх проти американської винятковості, міжнародні інституції як обмеження суверенітету, багатостороння дипломатія як слабкість. Отже, все це має бути відкинуте не через неефективність, а через принципову неправильність.

Критика європейських еліт продовжує набирати обертів. «Підкорившись безконтрольній наднаціональній регуляторній бюрократії Європейського Союзу, континент зазнав деіндустріалізації, втратив здатність до інновацій і опинився в стані економічної стагнації. Європейські еліти все більше схиляються до радикальних ідей глобалізму та пангуманізму, що призводить до відмови від основних принципів західної цивілізації: західної релігії та цінностей, національного суверенітету, свободи слова та вільного ринку». Віцепрезидент Дж.Д. Венс на Мюнхенській безпековій конференції 2025 року висловив схожі думки — Європа представлена як слабка, залежна та нездатна забезпечити свою безпеку. Документ Державного департаменту підкріплює ці тези.

Розшифровка проста: Європейський Союз не є рівнозначним партнером чи союзником.

Європейські еліти сприймаються як зрадники цивілізації. Усі дії Брюсселя за останні три десятиліття можна розцінити як помилки або навіть злочини. Це не просто економічна конкуренція чи геополітична боротьба — це справжня війна цінностей, оголошена союзникам.

Документ різко критикує міжнародні організації. "Ми виступимо проти Порядку денного ООН до 2030 року та Цілей сталого розвитку, які пропагують модель м'якого глобального управління, що суперечить американському суверенітету та завдає шкоди правам і інтересам громадян США". Цілі сталого розвитку ООН визначаються як загроза. Не як неефективні або непрактичні, а саме як загроза суверенітету.

"Припинимо фінансувати та підтримувати міжнародні організації чи конвенції, що діють всупереч американським інтересам". Далі конкретно: "Очолимо зусилля згорнути дорогі й неефективні миротворчі місії по всьому світу". США виходять з глобального управління. Натомість пропонують своє -- Раду миру Трампа, намагавшись всадити за один стіл Україну та Росію. Жертву та ґвалтівника. Вартість квитка -- мільярд доларів США. Цинізм, упакований як нова архітектура безпеки.

Міграційна політика викладена в аналогічних формулюваннях. "Принципи Європейського Союзу, що стосуються вільного пересування осіб, перетворилися на інструмент, який призвів до нашестя Європи величезною кількістю незасвоєних іноземних мігрантів, які розмивають традиційні культурні, соціальні та історичні зв'язки, що формують основи політичних спільнот". "Масова міграція становить загрозу для національної єдності, соціальної стабільності та цивілізаційних цінностей".

У документі зазначається: "Розглянемо глобальний консенсус щодо надання притулку, аби закріпити принципи розумного підходу та знову підтвердити пріоритет національного суверенітету в питаннях міграції". Це не просто зміни до Женевської конвенції про біженців, а перегляд фундаментальних основ міжнародного гуманітарного права. "Пріоритет національного суверенітету" означає право відмовити у наданні притулку за будь-яких обставин. Конвенція 1951 року, яка була прийнята після Другої світової війни для запобігання повторенню трагедій, тепер стає перешкодою, яку слід усунути.

У даній стратегії розглядається необхідність перегляду міграційної політики. Для осіб, які подають заявки на отримання віз, планується не лише проведення перевірок безпеки, але й впровадження ідеологічних тестів на наявність "ворожих поглядів" щодо культури. "Ми відновимо та розширимо застосування критерію 'публічної підтримки'" - це означає, що якщо особа може потребувати соціальної допомоги, їй відмовлять у наданні візи. Це свідчить про наявність класової дискримінації у міграційній політиці.

Доктрина Донро грає ключову роль у формуванні стратегії. Це не просто оновлення доктрини Монро, прийнятої в 1823 році, а радикальне розширення американської гегемонії в Західній півкулі. "Доктрина Донро розвиває цей принцип, щоб протистояти неконтрольованому економічному, міграційному втручанню та наркотичній загрозі, а також ліквідувати негативний вплив держав, які виходять за межі Західної півкулі, транснаціональних злочинних угруповань і регіональних акторів, що діють на межі закону". "Іноземні військові дії в Західній півкулі знову будуть розглядатися як агресія проти Сполучених Штатів".

Більш детально. Будь-яка військова присутність з боку Китаю, Росії або європейських країн розглядається як агресія. Серед "ізольованих регіональних гравців" можна виділити Венесуелу, Кубу та Нікарагуа. Поняття "викорінити" тут означає не просто стримувати чи обмежувати, а повністю ліквідувати. У документі зазначається: "Ми не будемо коливатися у використанні сили, якщо це буде вважатися необхідним і виправданим".

Операція проти Ніколаса Мадуро, що відбулася 3 січня 2026 року, стала першою реальним втіленням нової доктрини. Спеціальний підрозділ Delta Force захоплює президента Венесуели, перевозить його до США і встановлює тимчасовий уряд у країні. Без жодних санкцій з боку ООН, без міжнародних судів чи інших наслідків. Це була лише демонстрація могутності та сигнал для інших країн регіону. Хто буде наступним? Куба, батьківщина Рубіо? Нікарагуа з китайськими інвестиціями? Будь-яка ліворадикальна влада в Південній Америці, яка відмовляється визнавати американське панування?

Гренландія також підпадає під цю ж логіку. Цей острів розташований у Західній півкулі, тоді як Данія є країною з іншого півкулі, що виступає як іноземна сила. Якщо ми вважаємо, що "проекція іноземної сили" є ворожим діянням, то яким чином Данія має право контролювати територію, яка знаходиться під впливом Сполучених Штатів? Трамп піднімав питання про можливу купівлю. Цей документ надає ідеологічне обґрунтування для сценаріїв, які ще рік тому виглядали абсолютно неможливими.

Документ формулює це як боротьбу з наркокартелями. "Транснаціональні злочинні організації" як загроза, що виправдовує використання сили. Але межа між боротьбою з картелями та зміною неугодних режимів розмита навмисно. Якщо режим "співпрацює" з картелями, він стає легітимною ціллю. А який латиноамериканський уряд може довести, що не "співпрацює"?

Це не ізоляціонізм. Це експансіоністська доктрина, упакована в риторику боротьби з загрозами. Монро говорив: Європа не втручається в Америку, Америка не втручається у Європу. Донро говорить: Західна півкуля під абсолютним американським контролем, решта світу сама по собі.

Це вже не просто питання безпеки. Це війна за культуру, що стала частиною державної стратегії.

Найцікавіше, що цей документ не обмежується лише зовнішніми аспектами. Він містить розділ, присвячений іноземному втручанню через неурядові організації (НУО). "Ми будемо уважно стежити за спробами іноземних держав впливати на події всередині США. Це охоплює лобістську діяльність та судові баталії; дії НУО, включаючи аналітичні центри, культурні установи та навчальні заклади; а також маніпуляції в медіапейзаже. У деяких випадках подібна діяльність могла підсилювати або провокувати громадянські протести в американських містах".

Законодавство про іноземних агентів? Десь вже зустрічали щось подібне... Які наслідки це може мати в майбутньому? Уряд отримує новий інструмент для впливу на неурядові організації, аналітичні центри та медіа, прикриваючись "іноземним впливом". Протести проти державної політики можна буде легко охарактеризувати як "громадянські заворушення", спровоковані ззовні. Хоча це не стане підставою для скасування виборів чи формальної узурпації влади — американська система має надто багато бар'єрів для цього — та все ж, це створює механізм для обмеження критики, маркування опозиційних сил як "агентів впливу" та легітимізації тиску на незалежні інституції під виглядом забезпечення національної безпеки.

USAID більше не існує. Її не реформували й не реструктуризували — вона просто ліквідована. Ця організація, яка нараховувала 27 тисяч співробітників, реалізувала проекти в більш ніж ста країнах і мала бюджет, що перевищував 50 мільярдів доларів, існувала протягом 63 років. І всі ці досягнення зникли всього лише через одне речення в стратегічному документі.

Звинувачення є доволі суворим. "USAID тепер орієнтується переважно на світову гуманітарну спільноту, а не на американців". Це свідчить про культурні чистки. Неправильний вибір аудиторії. Неправильні пріоритети. "Зрада" національних інтересів в ім'я глобалістських мрій.

Перерозподіл ресурсів стає очевидним. У 2024 році USAID виділила лише 10-15% свого бюджету на Західну півкулю та регіон Азійсько-Тихоокеанського басейну. Згідно з планами Держдепартаменту, до 2026 року ця цифра повинна зрости до принаймні 40% для зазначених регіонів. Раніше 85-90% бюджетних витрат йшло на інші країни, включаючи Україну, але тепер ця частка зменшиться до 60%. Індійсько-Тихоокеанський регіон стає другою ключовою метою після Західної півкулі. Україна може розраховувати на отримання 5-10% від колишнього фінансування, а, можливо, і на меншу суму.

"Торгівля, а не допомога" - це основний принцип даного документа. "Країни, що перебувають на стадії розвитку, прагнуть отримати підтримку для стимулювання власного зростання, а не залежати від програм допомоги, які створюють прив'язку до багатосторонніх організацій та глобальних неприбуткових структур". Наступні кроки: "Розширюємо наш коло партнерів, залучаючи не лише неприбуткові та міжнародні організації, а й представників американського бізнесу".

Фінансові ресурси будуть спрямовані не на гуманітарні ініціативи, а на укладення угод з американськими підприємствами. Це супроводжуватиметься підтримкою через експортні кредити. Від неурядових організацій до великих корпорацій. Це не є стратегічним підходом, а швидше свідчить про приватизацію зовнішньої політики.

Україна в цій логіці не партнер. Україна -- ринок збуту для американської зброї, технологій, енергії. "В обмін забезпечимо, що лише надійні партнери матимуть доступ до цих технологій". В обмін. Трансакційна логіка замість стратегічного партнерства.

Європі ставлять ультиматум. "Без демонстрованого прогресу американський народ не може продовжувати турбуватися про безпеку далеких націй більше, ніж громадяни цих націй самі турбуються. Наполегливо чинитимемо тиск на дотримання зобов'язання саміту НАТО в Гаазі; нації, що продовжують "їздити зайцем" (freeride), втратять переваги дружби зі Сполученими Штатами".

Зобов'язання, прийняті на саміті в Гаазі, передбачають виділення 5% від валового внутрішнього продукту на потреби оборони. Наразі країни НАТО витрачають приблизно 2%. Ідея збільшення витрат до 5% отримує підтримку, зокрема від скандинавських та балтійських держав, які відчувають загрозу з боку Росії. Ультиматум, що звучить, є цілком зрозумілим. Американці вважають, що це сприятиме розвитку їхнього військово-промислового комплексу. Проте, реальність може виявитися складнішою: європейські країни можуть зробити висновки і почати інвестувати у власні оборонні підприємства – і в Україну. Кожна велика економіка може потребувати додаткові десятки мільярдів євро щороку.

"Втрата переваг, які надає дружба" — це формулювання, що залишає багато запитань. Чи йдеться про зупинку військової підтримки? Чи про відмову від зобов'язань за статтею 5? А може, про економічні санкції? Текст не надає чітких відповідей. Невизначеність тут слугує знаряддям тиску. Але якщо дружба може бути втрачена через неплатежі, то це вже не дружба — це скоріше рекет...

Технологічний експортний контроль створює нові кордони. "Держдепартамент очолить зусилля сприяти експорту та контролю американського технологічного стека штучного інтелекту надійним партнерам, таким як Ізраїль чи інші по всьому світу". Стек -- повний набір технологій від апаратного забезпечення до програмного. "Як одна з наших найбільших конкурентних переваг, штучний інтелект є ключовою індустрією, яку хочуть і потребують інші країни; в обмін забезпечимо, що лише надійні партнери матимуть доступ до цих технологій".

Ізраїль відзначається як перший і єдиний, що отримав таке чітке визнання. Україна, натомість, не включена до списку "надійних партнерів". Взаємодія знову має трансакційний характер. Технології сприймаються як товар, що обмінюється на лояльність. Виникають технологічні альянси: друзі проти ворогів. Ти або стаєш частиною американської екосистеми, або залишаєшся поза нею.

Хто ж стоїть за цією ідеєю? Марко Рубіо, син кубинських емігрантів, підписав документ у ролі державного секретаря. Він колишній сенатор з республіканською орієнтацією, але тепер виступає як виконавець чужих задумів. Важливо зазначити, що Рубіо є виконавцем, а не автором. Вибори в США 2024 року обійшлися у рекордні суми. Республіканська кампанія отримала величезні вливання від технологічних мільярдерів з Кремнієвої долини. Це лише один з багатьох факторів, що впливають на ситуацію.

Їхня ідеологія базується на трьох принципах. Перший -- все вимірюється цифрами. Якщо не можна виміряти ефективність у кварталах, це немає значення. Міжнародне право, історична справедливість, довіра союзників -- показники, що не потрапляють у квартальні звіти. Другий -- старі системи за визначенням неефективні. Pax Americana існує 80 років, очевидно застаріла система. Треба нову парадигму. Передбачуваність, довіра, стабільність -- це витрачені ресурси. Третій -- світ як гра з нульовою сумою. Якщо Європа користується американською безпекою без повної оплати, США програють. Співпраця виглядає слабкістю.

Суть проблеми технократів полягає в тому, що геополітичні процеси підпорядковуються зовсім іншим принципам. Країни не мають можливості оголосити про банкрутство. Війни не можна скасувати так, як це роблять з невдалими продуктами. У світі стартапів провал означає фінансові втрати, тоді як у геополітиці наслідки можуть бути тисячами загиблих.

Ідеологія стратегії Держдепу має також глибші корені -- правий популізм, культурний консерватизм, економічний націоналізм. Але технологічні гроші додають специфічний відтінок. Коли американська стратегія лунає як промова Орбана, щось пішло фатально не так.

Давайте чесно, для абсолютної більшості членів НАТО тримається на одному -- американській гарантії статті 5. Без неї залишається бюрократична структура зі штаб-квартирою в Брюсселі, засіданнями, комунікаціями, процедурами. Документ Держдепартаменту робить цю гарантію умовною. Платиш 5% ВВП -- маєш захист. Не платиш -- "втрачаєш переваги дружби".

Трансатлантизм уособлював собою принципову ідею: Сполучені Штати беруть на себе зобов'язання забезпечувати безпеку Європи, незважаючи на тимчасові витрати, оскільки це відповідає їхнім довгостроковим інтересам. Стабільність, успіх і демократичний розвиток Європи є стратегічно важливими для Америки й виправдовують відповідні інвестиції.

Документ відкидає цю логіку. "Перенесемо первинну відповідальність за звичайну європейську оборону на союзників". Кожна країна має окремий рахунок. Кожна угода має бути прибутковою квартально. Довгострокові інтереси не рахуються, бо не вимірюються у короткостроковій перспективі.

Коли НАТО стає клубом з членськими внесками замість альянсу взаємної оборони, воно перестає бути НАТО. Залишається форма без змісту.

Європейці ще вдають, що все як раніше. Говорять про зміцнення Східного флангу, про збільшення витрат, про спільну оборону. Насправді готуються до світу без американської гарантії. Просто поки що не наважуються сказати це вголос.

Гренландія ілюструє нову логіку. Трамп погрожує союзникам (хоча й "прикрутив" войовничу риторику в Давосі). Але він впевнено говорить про купівлю чи анексію. Ніби на дворі кінець ХІХ століття. Й документ створює доктринальне обґрунтування - погрози однієї країни НАТО іншій. Американський президент показово й послідовно прикриває все загрозою від Китаю та Росії. Але ось парадокс, коли союзники США по НАТО оголошують операцію, щоб розвіяти сумніви Трампа та посилити безпеку Арктики, Трамп відповідає тарифами для цих союзників. А ще глузує з них, публікуючи їх приватні повідомлення. Що це як не остаточне вбивство довіри. А Данія лише випадкова жертва, яка на своєму прикладі доводить, що дружбу можна втратити навіть заплативши 5% ВВП. Просто тому, що хижак був голодний, а "шматок льоду" знаходиться у Західній півкулі.

Проєкція іноземних військових сил у Західній півкулі знову буде трактуватися як ворожий акт проти Сполучених Штатів. Логіка тут незаперечна: якщо присутність чужих сил у Західній півкулі розглядається як загроза для США, чому тоді схожа ситуація у Східній Європі не є загрозою для Росії? Хоча документ не формулює це прямо, підtext очевидний. Це нагадує Доктрину Монро для США і концепцію сфер впливу для Росії. Не забудьте про виправдання, яке Путін використовує для війни в Україні — розширення НАТО сприймається як загроза. Таким чином, кожна велика держава тепер має свою зону впливу. Це виглядає справедливо, реалістично і може забезпечити стабільність у нових умовах.

У тому ж Давосі прем'єр Канади Марк Карні говорив те, що європейці бояться визнати вголос. Міжнародний порядок мертвий. Старий світ не повернеться. Середні держави мають будувати коаліції або опиняться не за столом переговорів, а в меню. Карні прагматичний, без ілюзій. Канада диверсифікується швидко -- підписала угоду з Китаєм, Макрон також закликав китайців збільшувати інвестиції в Європу. Тактика з огляду на поведінку американців зрозуміла. Але є проблема.

Коли балансуєш відносини з Трампом -- ментальним автократом, але президентом демократії з запобіжниками -- коштом Китаю, держави-концтабору, комуністичної антиутопії, де мислять лише категоріями довгострокової стратегії, щось не так у цьому годиннику. За таку диверсифікацію обов'язково доведеться платити ціну, яка підірве національні інтереси менш, ніж за покоління.

Існує ще одна важлива проблема для Канади з огляду на географічне розташування — країна знаходиться в Західній півкулі. Трамп малює картографічні зображення, де Канада сприймається як частина США. Це велика територія з багатими ресурсами, оточена двома океанами — здавалося б, перевага. Проте, коли сусід вважає тебе своєю зоною впливу, спроби диверсифікації торговельних відносин з Китаєм можуть виявитися неефективними. Як це вплине на країну, що має спільний кордон з агресором? Які наслідки це матиме для континенту, до якого російські танки здатні дістатися всього за кілька днів (а до Вільнюса та Таллінна — всього за кілька годин)?

Коаліції відіграють позитивну роль у сферах торгівлі, енергетики та технологій. Проте, коли з’являється загроза з боку армії, необхідний не альянс з мінливою структурою, а надійний партнер, готовий до боротьби. НАТО повинно було стати таким союзником. Як вказується в документі Держдепартаменту, цього більше не існує.

Стратегія Державного департаменту сигналізує про завершення ілюзій. Ілюзій щодо того, що Америка стоятиме "стільки, скільки потрібно". Ілюзій про те, що Захід ніколи не відмовить у підтримці. Ілюзій про те, що справедливість обов’язково переможе. Цей документ говорить прямо: справедливість не є пріоритетом. Пріоритетом є "стабільність". Стабільність, що досягається через розподіл сфер впливу, де Україна постає як перешкода на шляху до більш важливих цілей.

Старі рецепти вичерпані. Заклики до Європи, робота з Конгресом, власна промисловість -- все правильно, все вже сказано сотні разів. Треба думати інакше.

По-перше, слід усвідомити, що цей документ не є чимось винятковим. Це ідеологія, яка має підтримку мільйонів американців. Чи здобуде вона перемогу на виборах 2028 року – це вже інша справа. Проте наразі вона перебуває при владі. Тому нам залишається лише працювати над створенням нових реалій – досягати військових успіхів, здійснювати технологічні прориви та реалізовувати такі досягнення, які унеможливлять зворотний хід, навіть якщо політична ситуація зміниться.

Друге. Змінити наратив радикально (й ми вже на півдорозі до цього). Європа досі сприймає Україну як жертву, що потребує благодійності. Не всі -- країни Північної Європи давно ні. Але загалом так, благодійність четвертий рік поспіль втомлює. Натомість треба дивитись на Україну як інвестицію у власну безпеку Європи з найвищим прибутком. Кожен євро, витрачений тут, економить десять на власній обороні. Кожні 50 тис. орків вбитих за місяць разом із технікою, як і знищені винищувачі на території ворога не будуть зброєю проти Польщі, Литви чи Німеччини. Кожен місяць війни тут -- місяць підготовки там. Європейці мають платити зі страху за власне майбутнє. Хаотизація простору, яка зараз відбувається, відкриває коротке вікно агресору для активних дій на Балтійському театрі. Кращого часу, щоб промацати НАТО і переконатися, що воно померло, для Росії не буде.

Третє. Використовувати американський відхід як шанс, не лише загрозу. США відходять від Європи. Створюється вакуум й хтось має його заповнити. Не чекати, поки Німеччина чи Франція визріють для лідерства. Пропонувати себе як стрижень нової європейської безпеки.

Україна володіє тим, чого відсутнє в Європі – досвідом сучасних бойових дій. Військові під вогнем, промисловість, що функціонує під обстрілами, а також знання про те, як ефективно протидіяти Росії і досягати перемог. Цей досвід варто пропонувати не як прохання про допомогу, а як цінну експертизу, за яку готові платити.

Четверте. Прискорювати події замість чекання. Європа повільна за природою. Консенсус, процедури, узгодження. Поки вони вирішують -- Росія діє. Створювати ситуації, що змушують Європу вирішувати швидко. Події, що змінюють баланс і змушують реагувати негайно. Своїм прикладом показувати правильну реакцію та вектор розвитку.

П'яте. Не варто чекати на зовнішнє визначення перемоги. Зробіть це самі. Захід остерігається терміна "перемога", адже він накладає певні зобов'язання. Лише менше ніж десять країн у світі визнали агресію як геноцид. Захід пропонує говорити про "справедливий мир" (для кого саме?), "стійке припинення вогню" та "гарантії безпеки". Ці неясні формулювання насправді є відтермінованою поразкою, замаскованою під привабливими словами. Україні необхідно самої визначити, що таке перемога. Чітко, публічно і без жодних можливостей для трактування. Одного разу і назавжди.

Усі окуповані території звільнені, а суверенітет відновлено. Росія перестає бути загрозою і поступово втрачає свою силу. З-під її контролю визволяються поневолені корінні народи. Питання ядерної зброї залишається актуальним, але імперія має неминуче розпадатися. Україна в НАТО — якщо альянс перестане існувати, ми ініціюємо створення нового військового об’єднання в Європі, де займемо позицію лідера серед рівних. Лідерами ми станемо завдяки нашому досвіду, здобутому в результаті боротьби та втрат.

Мюнхенську угоду 1938 року теж вважали великою угодою. Чемберлен повернувся з папером, підписаним Гітлером. Проголосив мир для нашого часу. Рік потому почалася Друга світова не тому, що Гітлер обманув. А тому, що логіка поступок веде до ескалації механічно. Коли великі держави домовляються за спинами малих, малі опираються. Опір веде до придушення. Придушення веде до конфлікту, який ніхто більше не контролює.

Передмова Рубіо до стратегії Держдепартаменту закінчується словами про президента як укладача угод (deal-maker). "У своїй основі президент Трамп укладач угод, і як будь-який великий укладач угод, його порядок денний визначається реалізмом".

Ось так виглядає епітафія Pax Americana. Вона створена тими, хто насправді не усвідомлює, що таким чином закопують систему, яка, попри всі свої недоліки, протягом восьмидесяти років запобігала виникненню світових конфліктів.

Це чистий прояв транзакційного націоналізму. Усі зв’язки стають бізнес-угодами, а союзники перетворюються на клієнтів. Головне питання, добре відоме українським корупціонерам: «Що я з цього матиму?» Коли така логіка стає основою зовнішньої політики великої держави, наслідки можуть бути непередбачуваними.

Коли технологічна компанія трансформує певну галузь, існують механізми компенсації, такі як суди, державні структури та соціальні системи. Проте, коли змінюється глобальний порядок, немає жодної страховки. Держави не мають можливості оголошувати банкрутство і починати все заново. Війни не можна просто скасувати. У моменти, коли все руйнується, резервні копії відсутні.

Ті, хто змінює зараз, щиро вірять у свою правоту. Бачать неефективність і хочуть оптимізувати. Бачать бюрократію і хочуть спростити. Не розуміють одного. Геополітичні системи мають власну логіку. Складність, що не підкоряється лінійному мисленню. Мюнхен 1938 року був спробою оптимізувати. Дати Гітлеру Судети, заощадити життя, отримати мир. Рік потому почалася війна з десятками мільйонів жертв.

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Ганна Гопко, голова правління Мережі захисту національних інтересів "АНТС"

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.