Незвичайний правоохоронець, що відстоював українську театральну культуру.

Іван Карпенко-Карий - один із трьох братів Тобілевичів, зачинателів українського професійного театру у Кропивницькому. Кожен з них взяв собі псевдонім, щоб вирізнятись прізвищем. Найстарший із братів, Іван, до приходу на сцену встиг попрацювати у різних галузях - від писарчука і секретаря поліції до палітурника і коваля. Розповідаємо цікаві факти про талановитого драматурга, новаторство якого зачарувало українського глядача у XIX ст., а вистави й досі ставлять на театральних сценах.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Дворянин і селянка. Мати Євдокія була селянкою і виконувала обов'язки покоївки. Батько Карпо Тобілевич закохався в неї та викупив у панів свою майбутню дружину. Він походив із старовинного, але бідного дворянського роду і працював на посаді управителя в маєтку поміщика. Незважаючи на скромне походження, мама мала можливість багато подорожувати з панами Європою, відвідувала театри і передала цю пристрасть своїм дітям.

Найбільш театральна сім'я. Усі діти Тобілевичів стали театралами, корифеями українського театру. Три брати взяли собі псевдоніми, щоб відрізнятись прізвищами, - Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, їхня сестра Марія Садовська-Барілотті теж була акторкою.

Кожна дитина є особливою, і "Оптіма" це розуміє. Дистанційна школа забезпечує індивідуальний підхід до кожного учня, враховуючи особистий темп і бажаний спосіб навчання. Завдяки досвідченим педагогам та інноваційним технологіям діти отримують якісні знання, які залишаються з ними на все життя. "Оптіма" - надійний партнер у підготовці до успішного майбутнього!

Псевдонім, обраний з любові до творчості Тараса Шевченка, належить Івану Тобілевичу. Він створив свій псевдонім Карпенко-Карий, комбінуючи своє по батькові – Карпенко, та прізвище улюбленого персонажа Гната Карого з п'єси Шевченка "Назар Стодоля". Пристрасть до Шевченкової творчості проявилася і в назвах дітей Івана: він дав їм імена героїв цієї ж п'єси – Назар і Галя, а його третя дочка отримала ім'я Орина, як героїня з поеми "Невольник". У театральній адаптації "Назар Стодоля" Тобілевич сам виконував роль головного героя, а його дружина Софія грала Галі.

Тобілевич в образі Назара у постановці "Назар Стодоля" 1960-х років (зображення з Вікіпедії).

Державний службовець з двома десятками років досвіду. Його батьки не мали можливості забезпечити синові якісну освіту, тому з 14 років він почав працювати в різних канцеляріях Єлисаветграда (сучасного Кропивницького). Протягом майже 20 років він займав різноманітні посади – від простого писаря до секретаря міського відділу поліції.

Тобілевича називали "дивним поліцейським": він не лаявся по-московськи і не брав хабарів, був ввічливим до всіх, незалежно від походження. Арештантів, яких він бачив на роботі, згодом відтворював типажами у своїх п'єсах. Його викрили на тому, що він видавав фальшиві паспорти політичним діячам, зокрема подружжю Олександра і Софії Русових. Коли жандармерія вимагала відсторонити його від служби через неблагонадійність, начальство не повірило у наклепи. Тож Івана звільнили зі служби спеціальним наказом Міністерства внутрішніх справ.

Молодий Іван Тобілевич, 1867 року (зображення з музею в Кропивницькому)

Після знайомства з Марком Кропивницьким він організував аматорський театральний гурток. Тобілевич виконував роль керівника, режисера, актора. П'єси ставили за творами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольєра, Шиллера. Після Емського указу 1876 року, який забороняв українську мову, вистави гуртка призупинили.

Дві дружини. Іван Тобілевич одружився з Надією Тарковською, чий рідний брат Андрій Тарковський згодом став відомим кінорежисером. На земельній ділянці, яку він отримав як придане, Іван збудував будинок, який після смерті дружини назвав хутором "Надія". Тут він самостійно косив траву, обробляв поля та викопав ставок, з якого ловив рибу і потім випускав її назад у воду. Саме в цьому хуторі Іван створив 11 зі своїх 18 п'єс. Сьогодні це місце стало державним музей-заповідником. Його другою дружиною була Софія Дітковська, хористка трупи Михайла Старицького.

Софія Тобілевич (зображення з ресурсу "Українець")

Громадська та політична активність Тобілевича і його заслання. Він був одним із засновників організації, що займалася поширенням ремесел та освіти, а згодом заснував ремісничо-грамотну школу, де безкоштовно навчали дітей з бідних родин. Тобілевич приєднався до нелегального українофільського гуртка, який пропагував ідеї революційного визволення та розповсюджував заборонену літературу. Через свою діяльність його звільнили з посади, а потім вислали на три роки до Новочеркаська під нагляд поліції. Щоб забезпечити себе, він працював підмайстром у кузні, а згодом відкрив власну палітурну майстерню.

Після повернення в Україну, Карпенко-Карий став частиною театральних колективів своїх братів, а згодом заснував власну трупу. Незважаючи на попередні репресії, він продовжував відстоювати український театр. Він написав про переслідування та утиски, з якими стикався український театральний рух, а його брат Панас Саксаганський озвучив ці думки на з'їзді театральних діячів у Москві у 1897 році.

Він пішов з життя в Берліні, де проходив лікування від раку. Його останки були доставлені в Україну та поховані на цвинтарі хутора "Надія".

Інтер'єр оселі Тобілевичів, розташованої на хуторі Надія (зображення від Суспільного).

У спадщину він залишив 18 п'єс і чернетки трьох незакінчених. Усі вони дуже різних жанрів: психологічні драми, трагікомедії, п'єси з елементами гротеску й фарсу, мелодрами, драматичні балади, трагедії, сатиричні і ліричні комедії.

П'єса "Сто тисяч" спочатку носила назву "Гроші". Автор створив її невдовзі після повернення з заслання, проте цензурні органи не дозволили її публікацію. Внаслідок цього він переписав комедію, і вона отримала схвалення для постановки на театральній сцені. У творі автор вправно поєднує елементи авантюрної драми — жанру, що походить з давньої Західної Європи, і який був зовсім новим для українських глядачів.

У комедії "Хазяїн" Карпенка-Карого головну роль Пузиря зіграв сам автор.

Іван Карпенко-Карий у виконанні ролі Мартина Борулі (зображення з ресурсу "Українець")

Сюжет п'єси "Мартин Боруля" черпає натхнення з біографії родини Тобілевичів. Як і персонаж твору, батько драматурга тривалий час прагнув отримати офіційне визнання свого роду як дворянського. Проте в офіційних документах сталася плутанина: у старих записах фігурувало прізвище Тубілевич, а в нових — Тобілевич. Ця ситуація неабияк засмутила батька, що негативно відобразилося на його здоров'ї.