"Бабуся тримала піввідра пшениці - їхню родину депортували до Киргизії": з глибин країни в збірну СРСР, привітні Бережани, прізвисько Європа.

Народився під кордоном з Афганістаном, виступав за провінційний клуб, але потрапив у збірну до Блохіна, Буряка та Роменського. Інтерв'ю "Футбол 24" з колишнім форвардом Володимиром Мельниченком.

Гостей свого дому Володимир Мельниченко частує смачним пловом. Для нього такий прийом має особливий символізм і є черговим нагадуванням про місце, де він народився. "Це ти ще манти не куштував", - запевняє Володимир Миколайович.

Нащадок українців, які пережили заслання до Киргизії в кінці 40-х років, дивом став професійним футболістом. Мельниченко не мав формальної футбольної освіти, але невпинно пробивався до вершин. Його яскраві виступи, прикрашені випадковими успіхами, вели його в правильному напрямку. Хоча нападнику не вдалося досягти успіху на рівні юнацької збірної СРСР, він став легендою Івано-Франківська та важливою фігурою в історії тернопільської Ниви.

Про життя українців на межі з Афганістаном, сина, який грає у збірній, та сміливу покупку перших джинсів в Івано-Франківську – у розмові Володимира Мельниченка для Футбол 24.

"Нормально не їси, закидаєшся нашвидкуруч і колою це все заливаєш"

Під час нашої першої бесіди ви згадували, що знаходитесь у медичному закладі. Сподіваюся, що тепер усе вже позаду?

- Вчора тільки виписали. Десять днів провів із медиками - судини чистив. Поглянь на ноги - все побите. Ось тут шипами добряче дісталося (показує на ахіллове сухожилля). На додачу до всього в мене ще й діабет. В Америці спіймав його.

- За яких обставин?

Я працював із синами на фуд-траку. Роботи вистачає, і режим харчування зовсім порушився. Їм не вдається нормально поїсти, тільки швидко перекусую та запиваю все колою. Коли повернувся в Україну, почав втрачати вагу. Зробив медичні обстеження - виявився діабет!

Чому ж ви, насправді, вирішили повернутися?

Я не уявляю себе за межами країни. Просто поїздив трохи, щоб підзаробити, і провів там три роки. Мій старший син Андрій купив фуд-трак — це великий автомобіль, де можуть розміститися дві кухні, холодильники та чотири працівники. Молодший син Богдан також долучився до цього бізнесу. Бізнес йшов досить добре, і ми вирішили придбати ще один ресторан на колесах, оскільки замовлень було багато. Наприклад, під час бейсбольних матчів нам був необхідний фуд-трак, щоб забезпечити їжею вболівальників. Якщо ми приїжджали на певну подію, то могли залишатися там до 12 днів.

"Де ви взяли цього термінатора?": голкіпер Карпат кермує вантажівкою у США і згадує Лужного та львівського Марадону

Ваш молодший син Богдан колись мав великі перспективи в Карпатах і отримував виклик до юнацької збірної України.

Він виступав у складі команди разом з Романом Зозулею та Артемом Кравцем. Богдан, який у мене був воротарем, мав чудові перспективи. Наразі він проживає в Чикаго та грає у футбол для власного задоволення. Андрій також починав займатися футболом, але згодом вступив до політехнічного університету в Києві. У нього справді розумний підхід! Щодо минулого Богдана у футболі, то не хочу цього обговорювати — я дуже розчарувався в спорті та у відношенні деяких людей. Впевнений, що Богдан заслуговував на більше.

Хіба вас не турбує, що жоден з ваших синів не зміг досягти ваших успіхів?

Одного разу я звернувся до Богдана зі словами: "Найголовніше — залишатися порядною людиною і здобувати повагу оточуючих". В моєму житті існують три основних принципи: чесність і правдивість, виконання обіцянок та значення пунктуальності. Ці якості мені прищепив мій наставник у Португалії, з яким я співпрацював.

"Придбав свої перші джинси в Івано-Франківську - приміряв їх у під'їзді, намагаючись уникнути зустрічі з міліцією."

- Чим ви займалися у Португалії?

- Працював на будівельній фірмі. Загалом 13 з половиною років там провів. Проте з футболом не прощався, оскільки мій патрон був одним із головних спонсорів Порту. Я ходив на всі матчі, був на грі Ліги чемпіонів за участі київського Динамо. Одного разу патрон побачив, як я лівою граю, і одразу дав прізвисько - Марадона. У вільний час я ще збірну мігрантів тренував. У Португалії на будівництві зі мною трапився нещасний випадок. Впав з висоти так, що 16 швів наклали.

- Легковажність?

Там було унікальне перекриття, і одна з його частин тріснула. Висота була значною — третій поверх, а під ногами лежав асфальт. Мої ноги допомогли мені уникнути серйозних травм. Коли я приземлився, впав на ліву руку. Після падіння я відчував, як кров стікає, і трохи вдарився головою. Тепер про той випадок нагадує лише шрам на шкірі.

Стрельцов, Дячук-Ставицький та Мельниченко (трио в центрі)

Після завершення кар'єри у футболі ви здобули безліч нових навичок та професій.

Ой, чим я тільки не займався! У Сполучених Штатах, наприклад, я відкрив у собі талант до кулінарії. Працював у пекарні, де займався випічкою пиріжків.

Ваша історія починається в Киргизстані, а потім ви мандрували по різних країнах, проте справжнім домом для вас став Івано-Франківськ. Що спонукало вас так глибоко прив’язатися до цього міста?

- Вперше в Івано-Франківськ я приїхав 1975-го. Прогулявся стометрівкою і був вражений - Європа! Я закохався. Купив тут перші джинси Wrangler за 120 рублів - міряв у під'їзді та ховався від міліції (Усміхається). Тоді ж в Івано-Франківськ приїхав Борис Стрельцов, мій футбольний тато. До цього Стрельцов грав за киргизьку Алгу та луганську Зорю, а в івано-франківському Спартаку закінчив кар'єру і почав тренувати. "Володю, ти - українець поїхали в Івано-Франківськ", - запропонував мені Стрельцов 1977-го.

Для вас це стало важливим кроком уперед - перехід з другого дивізіону Алги до Першої ліги.

Безумовно, але зайняти своє місце у команді мені вдалося не відразу. Спочатку я не мав можливості грати, адже конкуренція з Підпалюком, Дирівим та Пристаєм була серйозною. Все змінилося під час гри проти Паміра, коли ми здобули перемогу з рахунком 2:1, а я забив обидва голи. Моя гра була настільки вражаючою, що мене буквально виносили з поля на руках.

Хоча ви й з'явилися на світ у Киргизії, ваше українське прізвище вказує на вашу родинну спадщину.

Моя сім'я має коріння в селі Дешки, розташованому на Київщині. У ті часи це був Богуславський район Київської губернії. Одного разу моя бабуся, повертаючись з колгоспу, несла з собою піввідра пшениці. Це сталося в 1949 році, у тяжкий післявоєнний період, коли країна страждала від голоду. Однак сусідка помітила це і донесла до відповідних осіб. Вже наступного дня до бабусі завітали, а на подвір'ї виявили ще й корову. Їх назвали буржуями і вислали всю родину в Киргизію. Мій Богдан, коли грав у Білій Церкві, вирушав у Дешки в пошуках наших родичів. Але в цьому селі стільки людей з прізвищем Мельниченко! Справжню рідню важко було ідентифікувати.

"Чув змалечку українські пісні, але з дітьми на такі теми не говорив"

В якому місці ви з'явилися на світ?

У Джалал-Абаді, розташованому в 80 кілометрах від кордону з Афганістаном та 100 кілометрах від Китаю, я виріс, слухаючи, як моя бабуся спілкується українською мовою. Навіть у Киргизії вона відвідувала церкву і була глибоко віруючою. Поряд з нами мешкали інші репресовані українці, німці та татари. Це були десятки тисяч невинних людей, яких вигнали в заслання. Я з дитинства чув українські пісні, але з однолітками не обговорював ці теми. Проте ще в школі я почав цікавитися історією України, а в шостому класі вперше відвідав землю своїх предків.

"У Киргизстані один сусід напав на іншого. Український голкіпер розповідає про 'киргизького Януковича', естонських 'ватників' та свою битву з Яя Туре."

- Яким чином це сталося?

- Займався легкою атлетикою, гранату кидав, добре бігав. У своїй Ошській області виграв легкоатлетичний чемпіонат і дістав у подарунок путівку в Артек. Мешкав у Гурзуфі, лазив по кримських скелях - за 45 днів шалене задоволення отримав.

Яким чином футбол увійшов у ваше життя?

Я жив у Кочкор-Ата в Киргизії, куди мої батьки переїхали через нову роботу тата на компресорній станції, що займалася видобутком нафти. Після занять у школі я завжди поспішав на стадіон, навіть не заходячи додому. У цьому місті грала команда класу "Б", і я регулярно відвідував їхні тренування. Футболісти вже знали мене, хлопця, і іноді запрошували брати участь у заняттях.

- Я й не мріяв про футбольну кар'єру. Просто все склалося само собою. Без належної футбольної освіти мене запросили спочатку в команду, яка виступала на першість Середньої Азії в місті Ош. Ми посіли друге місце, а я став найкращим бомбардиром турніру. Мій виступ помітили тренери збірної Киргизії, яка брала участь у Спартакіаді народів СРСР. З-поміж 16-ти команд ми стали восьмими, а я опинився серед найкращих бомбардирів.

- Після Спартакіади відчули до себе підвищену увагу?

- Звичайно, що головною зіркою був Олег Блохін, який за українську збірну наколотив добряче, втім після турніру тренер юнацької збірної СРСР Євген Лядін почав цікавитися, звідки я взявся. А я ж без футбольної освіти, одноногий - лише лівою граю. Паралельно мене запросили в московське Торпедо. Побігав три місяці за дубль, як за мною з Киргизії приїхали чиновники: "Повертайся додому, все зробимо". Так я став гравцем Алги.

Суанов, Горбунов, Буряк, Шелія, Мельниченко можуть бути представлені у вигляді: Суанова, Горбунова, Буряка, Шелії, Мельниченка.

А як справи зі збірною командою?

Мене запросили на збори в Абхазію, де я мав можливість познайомитися з усіма членами команди. Саме тоді зав'язалася моя дружба з Юрієм Роменським, воротарем Динамо та Чорноморця. Наша збірна була справжньою силою: серед нас були Блохін, Буряк, Дамін, Зуєв, Гуцаєв, Горбунов, Дараселія, Гуринович, Байдачний та Кожем'якін. Всі вони представляли відомі клуби, а я був єдиним, хто грав у скромній Алзі. Проте цей досвід залишився для мене дуже цікавим.

Чи є Олег Блохін номером один у цій команді?

Безперечно. Він став для мене еталоном. Якщо говорити про потенціал, то, на мою думку, Анатолій Кожем'якін мав навіть більші можливості. Дуже шкода, що йому не вдалося втілити свої мрії, адже трагічно загинув. Він застряг у ліфті, і, коли намагався вибратися, ліфт раптово зрушив. Толіку було всього 21 рік.

"Душею Ниви був Ігор Біскуп"

Як ми раніше говорили, у 1978 році ви переїхали до Івано-Франківська. Протягом п'яти сезонів у командах Спартак та Прикарпаття, хто залишив на вас найбільше враження?

Наша команда завжди відзначалася сильним духом і злагодженою грою, незалежно від тренерів чи обставин. Мені особливо імпонувала гра Володі Мукомелова, який розпочав свою кар'єру в київському Динамо, а у Спартаку показав себе з найкращого боку. Микола Пристай відзначався своєю здатністю забивати голи, а Богдан Мороз був справжнім майстром на полі. Не можу не згадати Ігоря Диріва, з яким у мене була чудова співпраця. Я завжди любив подавати лівою ногою на нападників, адже був упевнений, що моя передача призведе до успіху.

Перед матчем з Динамо арбітр зауважив: "Лише б ніхто не отримав травму": нападник Прикарпаття висловився про росіян та справжню західну ідентичність.

В Івано-Франківську вас стали називати "Європа". Яка ж історія цього прізвиська?

Все починається з моєї улюбленої фрази. Очевидно, що бідність у дитинстві залишила свій слід на моєму становленні. Тому, коли ми з друзями відвідували ресторан, я зазвичай говорив тільки одне: "Давайте все по-європейськи". Цього було достатньо, щоб офіціанти підготували для нас приємний стіл. Я ціную затишок і комфорт, і люблю створювати їх довкола себе. Якщо ти щиро і доброзичливо ставишся до інших, то можеш розраховувати на таку ж відповідь. У спілкуванні важливо дотримуватися поваги.

Разом із Прикарпаттям ви відчули зниження у класі, а згодом вирушили на Тернопільщину. Саме там почала формуватися Нива. Чи встигли ви побачити клуб ще в Підгайцях?

Ні, я вже прибув до Бережан. Проте навіть у той час стало очевидно, що цей клуб має великі перспективи. Мацюпа, Венгринович, Ватаманюк, Белей, Цісельський — саме ці особистості створювали образ Ниви в ті роки. Загалом, Бережани мені справді сподобалися.

Мельниченко у Ниві Бережани (середній ряд, третій праворуч)

- Що саме?

Перш за все, варто відзначити чудовий колектив, який створив тренер Євген Камінський. По-друге, люди завжди були дуже доброзичливими. Коли я повертався додому, ніколи не залишався з порожніми руками — місцеві жителі завжди охоче ділилися всім, що мали. Якось один знайомий запропонував мені цілу вантажівку капусти. Я навіть не знав, що з нею робити! У Бережанах ніколи не брали грошей, але я намагався віддячити і дарував їм щось: взуття, м'ячі... Якщо бути чесним, то саме у Бережанах я отримав найкращу підтримку від уболівальників серед усіх команд, за які я виступав.

- Серед головних зірок тієї Ниви ви не згадали Петра Прядуна. Які ваші спогади про місцевого улюбленця?

Коли я прибув до Бережан, моїм сусідом став Петро, і ми разом провели перший рік у цьому мальовничому місті. Петро - справжня унікальність. Спочатку він працював водієм на рейсовому автобусі, але згодом виявився чудовим футболістом. Хоча, можливо, його футбольний інтелект не був надто високим, проте швидкість компенсувала все. На мою думку, в тій команді не було жодного гравця сильнішого за Ігоря Біскупа. Він був душею тодішньої Ниви і, напевно, надихав і майбутні команди.

Ви завершили свій шлях досить рано — у тридцять один рік.

Звернув увагу, що новий тренер Михайло Дунець не планує на мене розраховувати. Тому я вирішив, що не хочу залишатися на лаві запасних. Пішов до нього і щиро висловив свої думки. Повернувшись додому, я почав працювати адміністратором у Прикарпатті. У мене завжди виходило знаходити спільну мову з людьми. Я відчував, що це – саме те, чим хочу займатися, і що це моє покликання. Тому в цій ролі я почувався дуже комфортно.