1145 днів у неволі та зруйновані стосунки: як війна вплинула на долю прикордонника Станіслава Васюка.

Станіслав Васюк. Знімок з приватної колекції.

Прикордонник Станіслав Васюк провів більше трьох років у полоні. Проте, коли він нарешті повернувся додому, його чекав зовсім не ідеальний фінал. У засобах масової інформації та соцмережах ми зазвичай натрапляємо на зворушливі моменти, пов'язані з поверненням військовополонених: перша розмова з матір'ю, зустріч із дружиною та дітьми, сльози радості, усмішки і теплі обійми.

Але на Станіслава чекала інша картина. Дружина обмежилася нетривалою розмовою біля шпиталю. І, за словами Станіслава, не виявляла інтересу до його долі. Як стало відомо згодом, вона переїхала разом із їхньою спільною дочкою до іншого міста. Коли після обміну він спробував відновити контакт і запропонував допомогу, їхнє спілкування перетворилося на листування про гроші, які дружина отримувала всі три роки, поки Станіслав перебував у полоні, взаємні звинувачення і в результаті -- поліцейський

Станіслав Васюк родом із Чернігівської області, міста Семенівка. Після закінчення гімназії пішов у професійне училище лісового господарства.

"Я мріяв потрапити до льотного ліцею. Але, через свою доброту, вирішив допомогти незнайомому хлопцю на математиці під час іспиту. В результаті, я не набрав необхідний прохідний бал, а мої батьки відмовилися давати хабарі. Отже, вступив туди, куди зміг," - зізнається він.

Станіслав Васюк. Знімок з приватної колекції.

Однак, за фахом Стас жодного разу не працював. Він вирішив присвятити своє життя службі у війську, вступивши до нього у 2018 році.

"Так, я з тих божевільних людей, які у 18 років пішли до армії. Мені було 18 років та 1,5 місяця. Захотів служити і мій дядько-військовослужбовець, старший прапорщик за званням, завжди був для мене прикладом", -- каже Станіслав.

Він і досі з захопленням розповідає про свої перші місяці служби: тренування, пробіги та заняття зі зброєю. Набагато складніше стало у прикордонному загоні, де довелося вивчити безліч нормативно-правових актів.

Протягом свого служіння Станіслав виконував обов'язки на пропускному пункті, працював в оперативній частині та безпосередньо ніс службу на "зеленому кордоні", здійснюючи патрулювання прикордонних районів Чернігівщини. Однак для молодого та амбітного військовослужбовця цього виявилося недостатньо.

"У 2021 році я вирішив перевестися до зони ООС (операції об'єднаних сил). Після отримання дозволу від командування я зібрався вирушити до Маріуполя, щоб обійняти посаду кулеметника," – ділиться своїми спогадами Стас Васюк.

Станіслав Васюк. Знімок з приватної колекції.

Повномасштабний наступ російських військ на Україну застав прикордонника під час подорожі потягом з Києва до Маріуполя. Однак він не досягнув кінцевої станції, оскільки поїзд зупинився через обстріл. Вранці йому довелося вийти на станції Волноваха, де він отримав команду прибути до свого підрозділу, взяти зброю і приєднатися до бойових рядів.

Прибувши на зазначений блокпост, я виявив, що він був покинутий через інтенсивні обстріли. На щастя, моїх товаришів і мене підвезли до місця розташування нашої частини. 25 лютого 2022 року у Волновасі нам було наказано рити окопи та організувати кругову оборону спільно з Збройними Силами України, -- ділиться спогадами військовослужбовець.

Потім накази змінювалися один за одним. Його то викликали до Запоріжжя, то до Дніпра, то знову готували до відправки в Маріуполь. Зрештою він залишився обороняти позиції у Волноваському районі.

"Так я опинився в кільці завглибшки 35 кілометрів. Був біля Валер'янівки, Благодатного та у "Форест-парку"", -- каже Станіслав.

13 березня 2022 року він помітив ворожу бронегрупу і організував коригування артилерійського вогню. Окупанти відступили, але вже наступного дня зібралися в атаку з більшими силами. Протягом доби, стримуючи натиск 14 БТРів та штурмових спецназівців, прикордонники були змушені відступити.

"Ворог увірвався в наш тил, і ми почали відступати невеликими групами. Нас було шість: ми розділилися на четвірку та двох. Згодом двоє зникли, і я разом з напарником вирушив на їх пошуки. Напарник віддалився занадто далеко і порушив правила нашого патрулювання... Раптом я почув звуки автоматної стрільби і зрозумів, що він потрапив у бій. Я доповів командирові, і він наказав мені вирушити в село для пошуків ночівлі," -- розповідає Станіслав.

Після зустрічі з іншими прикордонниками, Станіслав вирішив залишитися в покинутій будівлі. 16 березня йому дали вказівку заховати свою зброю та уніформу в таємному місці і спробувати вирватися з оточення, видаючи себе за загубленого цивільного.

"Але нас спіймали в посадці. Російським військовослужбовцям, які нас затримали, ми "наплели", що ми -- мирні жителі, наші будинки згоріли і нам все одно куди йти, аби тільки не стріляли, але з'ясували, в якому напрямку знаходяться українські війська. Але росіяни передали нас так званій "народній міліції ДНР" і почалися тортури", -- каже Станіслав.

Прикордонників почали атакувати і залякувати. На жаль, один із них не витримав страждань і відкрив усю правду. Так стартувала історія їхнього полону. 17 березня Станіслава разом з товаришами змусили рити окопи, а згодом утримували на одній з агробаз.

"Я поцікавився у російського офіцера, що чекає на нас далі. Він повідомив, що нас зарахували до полонених "ДНР". Якщо б нас визнали полоненими РФ, обмін відбувся б значно швидше," – ділиться він.

Військовополонених зв'язували і складали один на одного в мікроавтобусі, після чого їх відвезли до районного відділу поліції в Докучаєвську. Згодом їх перевезли до УБОЗ, а далі — до Донецька.

24 березня 2022 року Станіслав потрапив до колонії в Оленівці.

"Там я познайомився з Кирилом Вікторовичем Шакуровим, який прийшов до нас на "прийомку". Він вдарив мене під дих і загнув обидві руки вгору так, що я "поцілував" собі п'ятки. От би його СБУ привести. За нього, до речі, 10 тис. доларів дають, як за особу, яка брала участь у катуваннях із летальним результатом наших військовополонених", -- каже він.

Відповідно до інформації з "Книги катів українських військовополонених", Шакуров "умисно порушив норми Женевської конвенції, що регулює поводження з військовополоненими, та брав участь у систематичному побитті, тортурах із застосуванням різних засобів, а також у приниженні українських військовослужбовців. Це призвело до серйозних наслідків, включаючи травми, каліцтва та навіть загибель полонених".

Згідно зі свідченнями українських військовополонених, реальність виявилася значно жахливішою. Шакуров застосовував жорстокі методи катування: він прив'язував ремінь до статевих органів, міг безперервно бити одну людину протягом ночі лише за те, що вона йому не до вподоби, змушував робити фізичні вправи в протигазі, наповненому хлоркою, та вчиняв інші неймовірні акти жорстокості.

У Оленівці Станіслав проживав у кількох бараках в камерах ДІЗО. Проте він вирішив не залишатися на місці і взявся працювати "нарядчиком". Своє рішення він вважає вдалим і підкреслює, що бачить лише позитивні сторони цього вибору.

"Я складав реєстр осіб, які опинилися в 'зоні'. Мені вдалося передати ці дані представникам Червоного Хреста. Особисто для себе я знайшов можливість через священика надіслати записку рідним, щоб повідомити, що я живий і в порядку. Це сприяло швидшому оформленню мого статусу як військовополоненого та виключенню зі списку зниклих безвісти," -- ділиться він.

7 травня 2022 року Станіслава етапували до Донецького слідчого ізолятора, де він зазнав жорстокого побиття.

"Нас зустрічали амбали, всі однакові. Високі, майже два метри, і значно більшого обсягу, ніж я. Вони били нас трубами та кийками. А ще існує специфічний прийом, характерний для Донецька – вдарити ззаду по геніталіях, використовуючи ручку рукояті", — зазначає він.

У спільній камері, де панували жахливі умови життя з обмеженим доступом до води, Станіслав залишався до 30 червня 2022 року.

Вночі його доставили до Горлівської колонії, яка тільки-но почала приймати військових в полон. Він опинився в першому автозаку, що в'їхав на територію "зони". Перший день у цьому місці він визначає як "незабутній блокбастер".

"На нас чекала Росгвардія, ці 'чорні чоловічки' з телескопічними кийками. Декільком людям того дня зламали руки і ребра," -- згадує він.

Станіслав Васюк мешкав у бараці номер 4. Тут він вирішив активізуватися, ставши "дневальним" у загоні. Окрім цього, виготовляв саморобні голки, переробляв зайвий матеріал і допомагав своїм товаришам ремонтувати матраци, щоб поліпшити умови для сну. Проте російська система влаштована таким чином, що не дозволяє військовополоненим затримуватися на одному місці та створювати хоча б мінімальні побутові умови. Тому 1 листопада 2023 року він вже був у дорозі до Кіровської колонії.

"Про цей етап я знав заздалегідь. Знав, що там пластикові вікна в бараках, є промислова зона, тобто можна більше працювати, та й загалом все більш цивілізовано, ніж у Горлівці", -- каже він.

Станіслав зізнається, що, як і перед будь-яким переїздом, відчував тривогу, адже усвідомлював, що його чекають удари, причому досить сильні. Хоча в Кіровську обіцяли кращі умови, традиційний процес "прийомки" залишався незмінним.

"Ми приїхали, і відразу почулося "Ого!" Нас наказали покласти руки на потилицю і стати на коліна. В той же час нас били і проводили "температурний скринінг". Потім запустили в кімнату, де нас чекали семеро осіб у масках. Вони веліли лягати на лаву і завдавали удари палицями по спині та сідницях. Запитували номер військової частини, і за будь-яку відповідь нас били ще сильніше. Найбільше дісталося хлопцям з маріупольської частини НГУ 3057," -- розповідає він.

Після того, як Стас оселився в бараці, він вирішив виконувати обов'язки "чергового". Він зайнявся складанням списків своїх сусідів і збирав інформацію про потреби своїх товаришів.

Цікавий момент полягає в тому, що в Кіровську до цього часу не було жодної роботи з військовополоненими. Саме тому начальник запросив його та ще кількох осіб до свого кабінету, щоб дізнатися, як діяти, спираючись на досвід Горлівки.

"Так і запитували: "Що взагалі з вами робити? Як годувати? Як ви пересуваєтеся по території?"", -- досі з подивом згадує Станіслав.

Уникнувши детального опису жорстоких дій та побиттів, що мали місце в Горлівці, він загалом зупинився на характеристиці режиму, зазначивши, що в Кіровську умови утримання українських військовополонених стали, зрештою, більш-менш прийнятними.

"Проте Кіровка має свої правила. Вона не терпить помилок. Якщо всі дотримуються порядку, ставлення буде доброзичливим. Але варто тільки з'явитися зауваженням або неналежній поведінці, як слід очікувати суворих наслідків," -- зазначає Станіслав.

За спокійне виконання пісень могли просто змусити присідати. Але якщо в одному з бараків під час перевірки знаходили "заточку", то всіх били палицями й шокерами. Станіслав Васюк у строгій формі був запрошений працювати в пральню. Дізнавшись про його навички шиття, його примусили працювати без жодних вихідних.

"Життя було терпимим, до того моменту, коли нам не обірвали постачання гуманітарної допомоги. Я так розумію, керівництво колонії прокралося на цьому і їх "накрили" їхні ж спецслужби. Тоді все стало зовсім погано. Розлючені співробітники скоротили обсяг книг на бараки і в той же період почалися етапи на Перм, Урал та інші віддалені місця Росії", -- каже він.

З особливим відразою Станіслав пригадує фігуру "завгоспа" барака, вважаючи його співпрацю з окупаційною адміністрацією причиною, чому життя інших військовополонених стало ще важчим.

"Особисто я з нетерпінням очікую його приїзду в Україну і обов'язково нагадаю йому про все," -- каже він.

24 січня 2025 року Станіславу перевели до іншої колонії. На щастя, це була не Росія, а сусідній Торез, де навіть під час "прийомки" не застосовували насильства, а умови життя в цілому виявилися прийнятними. Єдине, що викликало незручності, — це необхідність бігти до їдальні з піднятими над головою руками і опущеною головою до пояса.

Вперше за понад три роки перебування в полоні, Станіслава Васюка про можливість обміну запитали 24 березня 2025 року, в день заснування Національної гвардії України. А в день формування полку "Азов" він вже був в дорозі до України.

"Їхали ми через Ростов і там нас знову трохи побили. На прощання, напевно. Не дуже сильно, але садна у мене залишилися", -- каже він.

Прибувши до України через Гомель, прикордонник не встиг насолодитися емоціями обміну, оскільки його спіткали сімейні труднощі. Журналісти регулярно демонструють зворушливі і красиві моменти зустрічей з близькими та дружинами звільнених українських захисників. Проте такі щасливі миті трапляються не у кожного.

Обмін утримуваними особами відбувся 19 квітня 2025 року. Зображення: телеграм-канал глави держави України.

Станіслав Васюк, Фото: Життя Семенівщини

"Моя дружина чекала на мене біля лікарні в Чернігові. Однак, якби ви могли побачити відео нашої зустрічі, ви б теж зрозуміли, що вона була не надто рада мене бачити. Ми спілкувалися в десять разів менше, ніж те, що можна почути в цьому інтерв'ю," – з сумом говорить Станіслав.

Це була єдина і остання зустріч воїна з його дружиною після обміну. Вона не з’являлася у нього, не завжди відповідала на дзвінки, а згодом взагалі обмежилася лише перепискою. До цього дня подружжя не бачилося особисто.

"Я не розумів, що відбувається. Був, м'яко кажучи, неприємно здивований. Потім мені сказали, що вона переїхала з нашого міста до Чернігова, коли я був у полоні, і жила там подалі від моїх батьків. Виникає питання: Навіщо? Щоб не було контролю?. Вона пояснила це тим, що нібито там краща медична допомога для нашої доньки, але я підозрюю інше", -- каже він.

Станіслав зазначає, що до самого кінця не порушував питання фінансів, хоча й усвідомлював, що всі належні йому виплати, які за три роки перебування в полоні сягнули мільйонів гривень, отримала його дружина.

Згідно з українським законодавством, з 2022 року родичі першої категорії військовополонених, такі як чоловік або дружина, мають право на отримання всіх фінансових виплат у повному обсязі від особи, яка знаходиться в полоні.

З 1 січня 2025 року все кардинально змінилося. Виплати тепер розподіляються на три рівні частини: одна частина йде дружині, інша — батькам, а третя залишається на спеціальному рахунку військовополоненого. Цю частину він отримає особисто лише після обміну. Варто зазначити, що закон не має зворотної сили. У випадку Святослава всі фінансові виплати отримувала тільки його дружина.

"Одного дня вона написала мені, що їй терміново потрібні кошти на послуги психолога. Я відповів, що, по-перше, існує безліч волонтерських ініціатив, які готові надати психологічну підтримку безкоштовно, особливо для дружин ветеранів, а по-друге, з тими фінансами, які вона отримує, можна знайти чимало спеціалістів", -- розповідає він.

Після цього спілкування у пари остаточно зіпсувалося. Станіслав розповідає, що одного разу дружина знову попросила гроші на памперси, він пообіцяв знайти памперси для неї безкоштовно, але вона наполягала саме на грошах.

"Ситуація зайшла так далеко, що я вирішив спитати, чи зможе вона завітати до мене, якщо я надішлю їй гроші. Я перерахував 55 тисяч гривень, але так і не побачив свою дружину," – розповідає він.

Взаємини між подружжям стали напруженими, що призвело до виникнення конфліктів. Станіслав зізнається, що в момент емоційного сплеску вдався до погроз щодо своєї дружини. Жінка вирішила викликати поліцію та висловила свої скарги. В результаті, Станіславу видали наказ про заборону наближатися до її житла протягом трьох днів.

Журналіст "Новин Донбасу" намагався зв'язатися із дружиною Станіслава, щоб вона дала своє пояснення ситуації, але вона не брала слухавку.

"Тепер ця жінка не хоче мати зі мною жодних стосунків, а я вважаю своїм обов'язком забезпечити нашу дочку всім необхідним. Тому я звільняюся з військової служби. На медкомісії мені не хочуть ставити всі діагнози і, отже, нормально лікувати. Я вважаю це неповагою до людини, яка служила з 2018 року і пробула в полоні 1145 днів", -- каже він.

Отже, наразі Станіслав готовий вирушити за межі країни та знайти роботу, щоб заробити кошти для майбутнього навчання своєї доньки.

"Моя дочка розумна і зможе усвідомити, як помилилася її мама. Я планую працювати в Європі та вдосконалюватися. Можливо, я ще не досягнув нічого надзвичайного в своєму житті, щоб мене поважали, але прагну стати тією людиною, за якою будуть шкодувати, -- ділиться він."

Редакція "Новин Донбасу" відкриває можливість для дружини Станіслава висловити свою думку, якщо вона захоче поділитися своєю позицією.